Марія Паньків ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №22, 2015-05-31

Микола Дупляк, «З Україною в серці», Кліфтон, Нью-Джерсі, 2015 р., 693 С.

Туди, туди усяк спішив,
Де виростала кузня слова,
Де наших прадідів, батьків
Бриніла вільна рідна мова
Її навчатись полюбить
Минуле славне України
Пізнать з історії століть:
Життя збагнути всі глибини (…)
Яків Гудемчук

Видавничий світ збагатів ще на одну добру книжку, яка вийшла на початку цього року. Вона присвячена всім, хто вчився на українській філології Вчительської студії у Щецині в 1959–1963 роках, а також їхньому св. п. професору Володимирові Посацькому. Цю книжку під заголовком «З Україною в серці» написав і видав Микола Дупляк (педагог, громадський діяч, екс-редактор тижневика «Народна воля» у США) при добрій співпраці з друзями Володимиром Галаком, Петром Ковалем, Михайлом Шумадою і його сином Олександром. Це якоюсь мірою колективна подвижницька праця. Автор зауважує, що без їх допомоги, а також щедрих пожертв людей її могло б не бути.
В основі книжки – спогади і статті випускників щецинської української філології. Вони – діти війни, а також свідки того складного часу, коли внаслідок трагічних подій, пов’язаних з Акцією «Вісла» (1947 р.) із Закерзоння на чужину (північні і північно-західні території Польщі) вигнано майже 150 тисяч українців. Унаслідок їх розпорошеності, бо такою була цілеспрямована політика тодішньої влади, на місцях нового поселення українці були приречені на переслідування з боку польського населення і місцевою владою, а також на асиміляцію і денаціоналізацію. хоч і як дивно, але ці неґативні явища, метою яких було знищити все, що українське (мову, традицію, церкву, культуру) породили природний спротив, і в протидію їм розпорошення породжувала потяг до об’єднання, асиміляція – до відродження традицій, культури, своєї церкви, а виселення підсилювало прагнення до повернення на рідні землі. Хоча це останнє тоді не мало шансів на здійснення.
Кажуть: «нема зла, щоб на добре не вийшло». Вже 1956 р. засновано Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), одним з важливіших завдань якого були розвиток шкільництва, а також розгортання культурно-освітньої праці.
Почали відкриватися українські школи, поставали пункти навчання української мови. На цій хвилі часу виникла потреба підготовки кваліфікованих вчителів. Так виринула ідея створення факультету української філології при Вчительській студії у Щецині. І вже 1957 р. він почав діяти. То був час відлиги, і українці цим скористалися.
До розвитку шкільництва на Щецинщині найбільше причинилася Ольга Васильків (генеральний секретар ГП УСКТ). Вона з великою відвагою пробивала дорогу українській філології.
У книжці їй присвячено багато рядків з теплими словами: «Була це надзвичайно сильна національним духом індивідуальність, дуже інтеліґентна, високоосвічена, а при тому, політично вироблена та виважена у своїх поглядах жінка. (…) мала відвагу перед великими посадовими особами протиставитись непопулярним поглядам, особливо тим, що ображали національну гідність українців. (…) була захисною зброєю української правди», – написав про неї Ярослав Стех.
Різними дорогами прийшли молоді люди на науку до Щецина. На їх вибір мали вплив не тільки батьки, друзі, якісь ситуації (наприклад, щоб уникнути військової служби), патріотичні міркування, але й такі авторитети, як Теофіль Щерба, Ольга Васильків, Ірина Снігур, Іван Співак та інші. Без їхніх мудрих порад, досвіду, патріотичних переконань і любові було б нелегко в тих умовах знайти правильну дорогу до правди життя.

Під час навчання студенти не тільки збагачувалися професіональними знаннями, готувалися до вчительської праці. Вони брали активну участь у пропаґуванні українського слова, історії, пісні, традиції. Виїжджали в села з концертами, театральними виставами, з хором і доповідями для українських громад. Навчання у Щецині стало для них дороговказом у майбутнє життя. Тут формувалася їх національна гідність, що потім дуже допомогло в житті. Цю свідомість передавали своїм учням і дітям.
Здобувши вчительські кваліфікації, ставали вчителями в українських і польських школах. Більшість з них згодом продовжувала навчання у вищих навчальних закладах, які не завжди були пов’язані з педагогікою. Вони вносили свій вклад у культурно-освітнє життя польського середовища, в якому жили і працювали. Їх активна життєва і професіональна позиція служила і служить живим взірцем для молоді. Для них, уже сивоволосих, великою радістю і нагородою є те, що їхні діти і внуки говорять українською.
Задум видання книжки про українську філологію Вчительської студії у Щецині виник давно, але дозрів до реалізації значно пізніше. Першу книжку «На землі чужосторонській» авторства проф. Степана Заброварного видало 15 років тому, а точніше – 2001 р., видавництво «Тирса» у Варшаві.
Цінність цихпублікацій надзвичайно велика. У них історію написали живим словом очевидці тих далеких подій.
Книжка «З Україною в серці» – це джерело, з якого черпатимуть дослідники найновішої історії українців у Польщі, до якого повертатимуться прийдешні покоління, щоб довідатись і знати, хто вони; пам’ятати й передавати цю правду далі. Тут усе пережите глибоко переосмислене.
Видання досить об’ємне, у солідній твердій обкладинці, ілюстроване цікавими світлинами, які мають історичне значення. Книжка написана з урахуванням правил харківського правопису. Тут, крім імен та прізвищ авторів спогадів і статей, названо також багато інших людей і місцевостей. На жаль, нема географічного та іменного показників, що створює деяку незручність при пошуку.
Сподіваюся, що читач відкриє для себе в книжці багато цікавих сторінок з життя щецинської україністики, яка виникла на попелищі Акції «Вісла» і стала важливим елементом у відродженні української інтеліґенції в Польщі, котра мала вплив не тільки на життя її студентів, на формування їх української свідомості, але й загалом на щецинське середовище. ■

Поділитися: