З гармати… по курятнику!

Марко СирникПОГЛЯДИ2012-03-30

Дякую Петрові Шафрану за те, що попрацював та оприлюднив у “Нашому слові” (№ 11 за 2012 рік) свої “Зауваження” до “Спогадів” авторства Михайла Шумади, надрукованих в № 15 “Рідної мови”. Дякую також Наталі Кравчук за критичні зауваження щодо змісту згаданого числа видання (звичайно, теж ідеться про названий матеріал). При нагоді, пані Наталю, не думаю, що за написану пристойно і стримано критику треба перепрошувати. Не варто – я дуже ціную людей, які мають свої погляди, навіть тоді, коли ці погляди не надто збігаються з моїми, чи – як у цьому випадку – не захотіли Ви раніше запитати в мене про мотиви появи цього матеріалу.

У Вас – так само, як у Петра Шафрана, як у Максима Маслея (і Михайла Шумади теж) – є повне право на свою думку. Натомість самі “Зауваження…” дають мені можливість і шанс сказати своє слово – а це краще, ніж мовчання і взаємні обвинувачення, які ростуть своїм життям і набирають не зовсім очікуваних обертів.
Зразу відповім на закиди: опубліковані “Спогади” не є жодним чином “натхненним продовженням” будь-чого. Не є позицією ані ОУП, ані редакції “Рідної мови”, ані моєю особистою. Так само, як кожен інший матеріал, поміщений в цьому квартальнику (і не має значення, чи ми про це написали в редакційній стопці, чи ні). Не розумію також закидів на адресу Петра Тими. Ані він як голова ОУП, ані Ірина Дрозд як голова Українського вчительського товариства не бачать і не знають, що з’явиться в номері. Отже, дуже прошу не розвивати змовницьких теорій. Вони жодним чином не обґрунтовані, натомість можуть принести багато шкоди. Про людей свідчить не лише те, що вони говорять чи пишуть, але перш за все їхнє життя. І воно саме захищає, зокрема, Левка Ґаля та його соратників.
Розуміючи суб’єктивні відчуття кожної особи, згаданої в тексті (але також й автора матеріалу), хочу вказати на одне: спогади – це лише спогади. І нічого більше. Науковцем-істориком не є хтось, хто застосовує ідеологічні критерії при оцінці тих або інших явищ. А такі фраґменти у “Спогадах” безсумнівно помітні, присутні вони теж у репліці Петра Шафрана. І тому спогади ніколи не бувають об’єктивними. У них завжди помітний емоційний зв’язок і підхід до проблем, які описуються, чи подій, у яких безпосередньо хтось брав участь. Спогади – це завжди лише допоміжний матеріал (один з багатьох) задля відтворення історії – але не історія. А інколи також бувають спробою творення цієї історії і скерування її в “єдине правильне” русло (дивіться – спогади “кресоносців”).
Ніколи не розберемося з нашою історією, якщо будемо чи то цензурувати, чи не допускати до слова наших же (в цьому випадку) опонентів. Вони теж мають право голосу. Навіть тоді, коли хтось буде ними незадоволений чи схвильований. Навіть тоді, коли буде писати не цілковиту правду і дуже суб’єктивно! Так, звичайно, це вражає. Але дає також шанс визріти емоціям і вербалізувати їх. І, як правило, дає шанс відповісти й почати дискусію – а вона в нас повинна відбутися, зокрема, щодо недавнього минулого. Заради нашого майбутнього.
І зовсім не йдеться про люстрацію окремих персонажів, фактів, міфів чи леґенд. Ідеться про те, що залишилося нам у спадок після УСКТ багато нерозв’язаних і навіть не названих до кінця проблем і явищ. Вони десь там животіють. І серйозно гальмують більшість спроб рухатися далі. Вони живуть своїм життям – побіч нас, серед нас, з нами. А виходять завжди в такий момент, коли пробуємо доторкнутися наболілих, тонких проблем. І так назрівають.
Варто задуматися, чи ми й далі не живемо і думаємо категоріями 60-80-х рр. минулого століття? І пробуємо переносити тодішні чвари, тодішні переживання та спосіб мислення на сьогодення? Здається, що так. Отже, саме це ми успадкували насправді. Правду пізнаємо лише тоді, коли без зайвих емоцій (більш чи менш виправданих) схочемо й спробуємо вислухати одні одних. Відсіємо ідеологію і встановимо факти – бо лише вони безперечні. А головне: пізнаємо механізм і причини, мотиви тих чи інших дій. В іншому випадку, будь який текст стане поживою для невиправданих засудів. При чому, навіть не зовсім логічних. Бо, наприклад, йде критика лінії ОУП, а водночас бачимо рекомендацію звернутися до експерта, який є членом ОУП і до того ж його Головної ради. Задумаймося! Цікава також річ – погляньте – усі ми говоримо про себе: патріоти. На мою думку, те, що потрібно передусім нам як громаді – це навчитися говорити одні з одними. Без зайвої ідеологізації – в один чи другий бік. Без ображання. І без недовіри та підозр. Також тих, що керуються в бік ОУП як організації.
Матеріал у “Рідній мові” пішов, але до нього була теж замовлена стаття історика, що мала з’явитися в № 17 журналу. П. Шафран про це знав, бо спробував зі мною зв’язатися й поговорити. Зараз розумію – це вже не потрібно. Однак добре було б, якби так, як в цьому випадку, ми хотіли захищати самих себе і в інших справах, зокрема тих, що вимагають виявлення громадської позиції назовні. Можливо, вистачило б бувати й відстоювати свої інтереси в урядових комісіях. І не скидати всього на те – не до кінця “наше” – ОУП. Але, розумію, тоді менше було б часу на роздумування: мовляв, не знаю, що відбувається, проте це безперечно змова проти лемків чи бойків, чи ще когось там.
А щодо моєї особистої позиції (зараз тут вам і мій підпис буде): сядьте панове і поясність свої справи перед самими собою. Заслуг ніхто вам не забирає й забрати не має наміру. Однак ваші діла підлягають оцінці. А вона може бути різною.


“Наше слово” №14, 1 квітня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*