ЮВІЛЕЙ поета Тадея Карабовича

Розмовляв Юрій ТрачукРОЗМОВА2009-04-27

{mosimage}

намагаюсь уявити Холмщину без мене
і коли церковні у Велику п’ятницю
яка у нас називається Плащаницею
та навколо дерева і крига на Бузі…
Т. Карабович

Поетові, перекладачеві та літературознавцеві Тадею КАРАБОВИЧУ 6 квітня цього року виповнилося п’ятдесят. Ювілей поета став нагодою для творчої рефлексії над його пройденою літературною дорогою. У бесіді Юрія Трачука з Тадеєм Карабовичем можемо побачити різноманітність думок, багатство передуманого та пережитого…

Ми познайомилися на Святій Горі Грабарці 1985 р. Чи пам’ятаєш ще той день? Другий раз ми зустрілися у Варшаві 29 січня 1986 р. у твоєї сестри. Ти подарував тоді мені свою поетичну збірку.
-Наша зустріч на Грабарці мала, крім суто релігійного, кілька аспектів. Ми з Андрієм Сидоруком (який згодом заснував у Кліщелях гурток УСКТ, а вірніше відновив його, бо УСКТ існувало в Кліщелях у 60-х рр.) завезли два наплічники “Українського календаря” і продавали серед молоді. Ми ходили між наметами та пропонували купувати календар. У цей спосіб весь тираж, який УСКТ надіслало до гуртка в Люблині, ми розповсюдили серед молоді Підляшшя.
Тоді на Грабарці ми говорили про українські справи, дивлячись на молодь – ми теж були тоді молодими – обмірковували питання, як діяти на українській ниві на Підляшші, що зробити для збереження тотожності на території, яка компактно заселена нашими людьми.
Натомість варшавська зустріч стосувалася вже моєї щойно тоді виданої збірки віршів “Вологість землі” (1986) – другої збірки в моїй творчості, дуже важливої для мене; у ній були мої українські вірші – які не втратили своєї актуальності.

Ти тоді був уже відомим молодим поетом – автором дебютної книжки та перекладачем. Чесно кажучи, я захоплювався твоїми віршами, які здавалися мені досконалими як з огляду на зміст, так і форму. Твоя перша поетична збірка була, на мою думку, дуже вдалою.
-Перша моя збірка українських віршів “Вологість землі” була спробою вийти до читача з верлібрами. Я вже знав тоді наших молодих поетів, листувався з поетесою М. Лучак та мав нагоду в редакції “Нашого слова” спілкуватися з О. Лапським. Хоча не було можливості видавати більших за обсягом збірок, проте моя одноаркушна збірка містила кілька поезій, написаних з глибини серця. Власне, через багато років “мій” перекладач Ян Леончук переклав з неї кількачастинний вірш “Коричневий хоровод”, який я присвятив моїй сестрі – героїні нашої з тобою другої зустрічі. У збірці “Вологість землі” я описав мою рідну Холмщину, не називаючи її. Холмщина 80-х років – це була для мене священна поруйнована рана; у віршах я писав про неї з трепетом серця.

Особисто я відчував у ній щось незвичайне. Правдивий подих Холмської землі, такої близької моєму рідному Підляшшю. На Холмщині, у селі Свенциці перед війною жили мої близькі родичі – Трачуки: рідний брат мого діда Микола з дружиною та дядьком Миколою, тіткою Марією та Лідою, які після війни переїхали жити в Україну під Луцьк, а згодом до самого Луцька. Я відносно часто до них їздив. Саме в Луцьку я вперше зустрівся з Україною і це була моя радісна зустріч з рідною землею.
-Холмщина – це також і люди, отже, не без значення для цієї розмови, ти згадуєш своїх предків, а згодом свою зустріч з Україною. Власне на канві моєї збірки “Вологість землі” я мав нагоду 1977 р. познайомитися на авторському читанні в Катовицях (яке організувала І. Богун у домівці УСКТ) з О. Колянчуком – моїм сусідом із Холмщини. Цю першу зустріч згадую з великою теплотою, адже Олександр Михайлович виявився згодом чудовим знавцем УНР, істориком, чи не єдиним у Польщі та Україні, який дослідив долю вояків УНР (на території Польщі, після поразки визвольних змагань – ред.). Ця зустріч перетворилася в справжню дружбу, попри різницю віку та життєвого досвіду нас обох.
Чому згадую О. Колянчука – уродженця Вільки-Тарнівської, але після 1947 р. вже ніколи фізично не зв’язаного з Холмщиною? Його діяльність в УСКТ, а згодом у Перемишлі асоціювалася з думкою, що холмський український етнос був дуже свідомий та патріотичний. Моя “холмська” поезія мала відвагу сказати правду про долю цієї багатостраждальної землі. До речі, головою першого товариства “Холмщина” (заснованого у Львові 1990 р.) був проф. Л. Квітковський – уродженець Голі, що на Володавщині.

Крім цього, ти перекладав зокрема білоруську поезію, у тому числі вірші М. Танка, про що я згадував йому тоді у нашому листуванні. Я сам у той час перекладав його на польську мову.
-Переклади – це взагалі моя друга творчість. Тоді, коли ми зустрічалися, я дійсно займався перекладом віршів цього білоруського поета. Чому власне його поезію? Це був тоді єдиний поет, дуже заслужений для білоруської літератури, чиї верлібри офіційно друкувалися в СРСР. Я – як теоретик і практик верлібру в українській літературі, відчував близькість поезії М. Танка (однак без впливу на мою творчість). В Україні було тоді заборонено друкувати білі вірші. Чільний український поет-верлібрист І. Калинець 1981 р. щойно повернувся із сибірського заслання і його тоді ще офіційно не друкували; М. Воробйов мав уже кілька публікацій, які я переклав та надрукував 1986 р. в “Literaturze na Świecie”; чудовий верлібрист В. Голобородько також був офіційно заборонений – хоча всі вони дебютували у 60-х роках. Отже поезія М. Танка – білоруського поета, ніби показувала, що верлібр можливий у східнослов’янських мовах, що не лишень римована поезія є формою вислову офіційних шістдесятників. Маючи контакти із львівським середовищем, я зустрівся з поглядом, що моя поезія виростає з польської літератури – повністю заглибленої в канон білого вірша. Я з тим не погоджувався. Живучи в Польщі, маючи можливість читати польську поезію, я натурально не допускав до себе її впливів. На ґрунті поетичного вислову я шукав за українською стихією білого вірша; власне в цьому допомогла поезія Т. Шевченка як щось універсальне. А згодом уже власні роздуми та відвага відкинути закиди – моя поезія нічого спільного з польським верлібром не має. Як приклад я подавав поему “Атлантида”, і пізнішу, бо написану 2002 р., драматичну поему “Острів”.

Що було переломним моментом у твоїй поетичній творчості? Пізніше ми досить часто зустрічалися, передовсім у Варшаві, також і в редакції “НС”. Ті наші зустрічі мене збагачували, також духовно.
-Переломним у моїй творчості був 1990 рік. Тоді перестала офіційно існувати цензура – в УСКТ та Польщі. Узагалі, УСКТ скоро переорганізувалося в ОУП, і тоді в новому видавництві “Тирса” при ОУП я видав усі свої збірки дев’яностих років. Їх було п’ять. Вони засвідчували мій поетичний ріст. За допомогу у виданні моїх віршів я б хотів подякувати ред. А. Кобеляку, А. Заброварному та С. Лайкош. Чому Стефанію згадую останньою? Тому що вона стала директором “Тирси” під кінець 90-х. Її заслугою було видання моєї збірки “Що стою за стіною споминів” 1997 р. та двомовної публікації збірки І. Калинця 1998 р. Збірка була сприйнята як щось нове в моїй творчості, бо в ній були вірші, які називалися екслібрисами – тобто пошук форми більш місткої, як у звичайній поетичній дорозі.
Що принесли 90-ті рр. в наше поетичне середовище? Ринкова система наказувала шукати самому гроші на видавничі проекти. Це значно послабило видавничу діяльність, не тільки мою, а також і М. Лучак, О. Лапського, Ю. Гаврилюка чи І. Киризюка. Для опорожнення шухляд я заснував у 2001 р. літературний щорічник “Український літературний провулок”, де друкувалися та друкуються лишень твори українських поетів з Польщі. Це важливе видання показало наскільки потрібні періодичні видання для письменників.

Незвичайною подією у твоєму житті була, мабуть, наукова праця? Ми разом стали докторами наук та не тільки поетами, перекладачами і публіцистами, а ще й літературознавцями, іноді незважаючи (як у моєму випадку) на дуже складний до цього шлях.
-Мою наукову роботу я завдячую проф. М. Лесіву – відомому вченому мовознавцеві. Власне професор запропонував мені 1991 р. вести заняття зі знань про Україну в новоствореному ним закладі української філології Університету Марії Кюрі-Склодовської в Люблині. У закладі формувався колектив дуже поважних вчених мовознавців та літературознавців і коло здібних студентів, які вивчали українську мову, літературу та культуру. Наші дороги в науці, Юрію, дещо різняться, але в дечому схожі. Проф. М. Лесів був керівником наших докторських (кандидатських) робіт. У моєму випадку опонентами були надзвичайно цінні люди – заслужений для української літератури проф. Ф. Неуважний з Варшавського університету та людинаінститут проф. В. Мокрий з Яґелонського університету.

Ти став автором багатьох поетичних і літературознавчих книжок. Що вважаєш найбільшим досягненням у своїй творчості?
-Я автор восьми збірок поезії: Zapatrzenia (польською мовою), Люблин, 1985; Вологість землі, Варшава, 1986; Атлантида – перше видання: Едмонтон, 1989, друге – Варшава, 1993; Біля вогню, Варшава, 1990; Кличу тебе, як ластівку, Варшава, 1991; В пустелі небо чорне, Холм Варшава, 1995; Що стою за стіною споминів, Варшава, 1997; Довга розлука, Люблин, 2005. У Білостоці 2001 р. я видав підсумкову збірку “Вибрані поезії”. Цього року має вийти у видавництві “Liber duo” в Люблині вибране з цілого мого доробку під заголовком “Уже вечір”. У 1998, 2004 та 2007 рр. вийшли три збірки моїх віршів польською мовою в перекладі Яна Леончука, а також у Бухаресті велика збірка румунською в перекладі чудового поета і людини, нині покійного М. Ткачука.
Я також автор чотирьох наукових праць з літературознавства та української культури, та ще ряду перекладів української літератури, зокрема антології поезії Po tamtej stronie deszczu (1998), окремих збірок І. Калинця, Й. Струцюка та Нью-Йоркської групи: В. Вовк, Б. Бойчука, Ю. Тарнавського, Р. Бабовала та М. Ревакович.
У 1990-1999 рр. я був членом редакційної колеґії тримісячника “Світовид” (Київ – Нью-Йорк). У 2002 р. заснував щорічник “Український літературний провулок” і став головою його редакційної колеґії. Натомість 2008 р. я став членом редколегії журналу “Рідна мова” – друкованого органу Українського вчительського товариства.
Найбільше досягнення в моїй творчості – це написана у 80-х рр. поема “Атлантида”, де мовою поезії я описав жахливі події переселення українців з рідних земель у 1947 р. З огляду на зміст поему підпільно перевіз редактор А. Кобеляк до Італії, а звідти її відправлено до редакції “Сучасності”, де вийшла друком у четвертому номері за 1989 р., та у видавництві “Славута” в Канаді: Атлантида, Едмонтон 1989. У 1993 р. “Тирса” видала мою поему у Варшаві в мистецькому оформленні художниці зі Львова Л. Лободи.

Останнім часом появилася твоя нова книжка. Чи можеш щось більше сказати про неї нашим читачам?
-Вийшла друком монографія Scalanie rozbitego świata. Twórczość literacka ukraińskich poetów emigracyjnych “Grupy Nowojorskiej” (2008), яку я готував кілька років як мою габілітацію. Це публікація про “Нью-Йоркську групу”, яка діяла в 60-х рр. в еміґрації і видавала надзвичайно цікавий щорічник “Нові поезії”. Згодом, бо в 1990-1999 рр., Б. Бойчук та М. Ревакович видавали в Києві та Нью-Йорку тримісячник “Світовид”. Монографія про Нью-Йоркську групу – це моя літературознавча праця, в якій намагаюся показати феномен української еміґрації – поетів В. Вовк, Б. Бойчука, Ж. Васильківську, Е. Андієвську, Ю. Тарнавського, Б. Рябчука, П. Калину та інших на тлі української літератури.

Важко уявити, що ти цього року святкуєш свій ювілей – п’ятдесятиріччя.
-Справді, важко уявити, але час біжить безупинно, можна сказати, він безпощадний.
Я народився 6 квітня 1959 р. в Савині на Холмщині. Після закінчення ліцею студіював на двох факультетах – педагогічному та історичному Університету Марії Кюрі-Склодовської в Люблині. Згодом, від 1986 р., працював у редакції “Нашого слова”. У 1988 р. я одружився, разом з моєю дружиною Аліною замешкали ми в селі Голі, де заснували музей народної архітектури. 1990 р. створили Товариство любителів цього музею та під його егідою намагаємося організовувати різні суспільно-культурні заходи. 1994 р. в нас народився син Лука.
Мій літературний дебют має дві дати: 1980 та 1982. У 1980 р. я надрукував у літературному журналі “Камена” в Люблині вірші польською мовою, у 1982 р. “НС” надрукувало мої вірші українською.
Отже, обидві гілки моєї поетичної творчості засвідчили, наскільки важливо зробити перший крок у своєму напрямку. Мій літературний доробок став підставою, щоб прийняти мене до Спілки польських літераторів Люблинського осередку. Це був важливий і вирішальний момент – адже моя творчість не залишається осторонь літературного процесу, хоча, оформлена українською мовою, фактично повинна бути вписана до НСПУ.

Перед тобою ще багато років творчої як поетичної, так і наукової праці. Отож бажаю тобі, Тадею, щоб вистачило тобі на все не тільки здоров’я, незгасимої творчої наснаги і часу, а й так іноді потрібного у творчому та особистому житті щастя і незвичайних, осяйних моментів. На многая та благая літа! Твори, на радість і славу!

“Наше слово” №18, 3 травня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*