Вузол людських історій

Наталя КравчукРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№9, 2016-02-28

Ola Hnatiuk, «Odwaga i strach», Kolegium Europy Wschodniej, Wrocław–Wojnowice 2015, 718 s.

Нова книжка Олі Гнатюк «Відвага і страх» – це панорама Львова у воєнний період з людським виміром. Як говорить сама авторка, у неї народився задум «розповісти про інтеліґентські середовища: лікарське, медичне, академічне, мистецьке, театральне чи музичне. Я хотіла розповісти про ці долі так, щоб у них побачити водночас і українців, і поляків, і євреїв». А поштовхом до такого почину було прагнення розв’язати складний вузол маминої долі. Вже з дитинства цікавили її дата і місце народження мами (18 вересня 1939 р., Львів, СРСР), коли вона крадькома вдивлялася в її паспорт. Отже, до написання цієї книжки пані Оля доростала роками. Хотіла збагнути не тільки складні родинні події, а й історії інших львів’ян, з якими маминій сім’ї прийшлося зіткнутися.
Щойно рік після смерті мами думки матеріалізувалися. Авторка шукала форму, при допомозі якої вона б могла розповісти дуже складну історію людей цього багатокультурного міста. Але ця книжка – не біографічний переказ чи характеристика поодиноких постатей, а зображення людських взаємовідносин у потрійно окупованому місті. У першому розділі О. Гнатюк розповідає про мамину сім’ю, наступні шість присвячені львівському середовищу, яке її оточувало, а відтак післявоєнні, теж складні, але вже без сильного страху репатріаційні епізоди в їхньому житті.

Дівчина з песиком
Заголовок для цього розділу взятий з назви картини, яку намалювала відома львівська художниця Ярослава Музика. На ній зображена 7-літня Галинка – мама О. Гнатюк. Дівчинка з чорними косичками, сумними оченятами й іграшкою-песиком непевно вдивляється в незнане. Хоч портрет був мальований 1946 р., тобто після воєнного буревію, травма тих років відбилася на обличчі дитини, яка незабаром з мамою (батько раніше помер) вирушить до нової Польщі. Найтяжчим баґажем, який з собою везли, був страх і невідоме майбутнє. Дорога до Перемишля тривала 2 тижні, потім була Лемківщина і Вроцлав. Але тут їх не впущено під дах, тому подалися на північ – до Слупська, де Олина бабуся стала медсестрою і 30 років аж до виходу на пенсію жила у «пришпитальній» кімнаточці. Дівчинка пильно вчилася, а потім виїхала на університетське навчання до Варшави. Тут пізнавала молодих людей зі схожою долею, у яких помічала велику жадобу вчитися і здобувати конкретну професію. Серед них були й українці з переселенською картою Акції «Вісла», що почали інтеґруватися навколо перших паростків громадського життя, чому сприяло засноване 1956 р. Українське суспільно-культурне товариство. Молода свідома українська інтеліґенція гуртувалася також у танцювальному і хоровому ансамблях. Домівка на Черняківській стала рідною хатою. Тут починалися перші знайомства, творилися закохані пари. Майбутню юристку Галину любов зв’язала на все життя з інженером Євгеном, переселенцем. Пам’ятаю, як хористи після праці сходилися на репетиціях. Чотирилітню Олюню саджали за стіл, давали папір та олівці, а чорнявеньке дівча тихенько малювало. Усі цим захоплювалися, і так було 2–3 рази на тиждень. Спробуймо собі сьогодні уявити таке слухняне дитя. Тут хочу присвятити кілька рядків цій нетиповій сім’ї, яку створили Галина з Євгеном. Усі ми шанували Галину за принциповість, солідність і працьовитість. У варшавській ланці УСКТ, куди ми водили дітей на заняття, активність Галини вибивалася на перший план. Подібне було в греко-католицькій парафії та в Союзі українок. Щойно з доччиної книжки ми дізналися, що Галина походила з польської сім’ї (батько – поляк, мати – почаївська українка, яка прийняла його віровизнання і традиції), але Галина піклувалася про те, щоб виховати дівчат і в українській, і в польській культурі. Багатокультурність, яку вона винесла з окупованого Львова, навчила її толерантності і повноцінної пошани до кожної нації з відмінною вірою. То разом з відомою маляркою Ярославою Музикою її мати Єфрозинія Левковська постачала харчі у ґето. «Присутність моєї бабці додавала їй певності, хоч теоретично то Музика як українка була більш безпечна, ніж моя бабця-полька», – пише авторка. За свідоме переховування єврейської сім’ї бабуcю О. Гнатюк посмертно відзначили званням «Праведника світу».

Під чужими прапорами
Це один з підрозділів шостого розділу «Український Гамлет», де О. Гнатюк намагалася представити проблему, перед якою ставала кожна мисляча людина: клопіт з пізнанням правди, коли після совєтської і німецької приходить знов совєтська окупація та двозначність ситуації. Тут хотіла показати долю Михайла Рудницького, письменника, перекладача Шекспіра і редактора «Вільної України». Перед ким він повинен ховатися – німцями чи совєтами? Не втік, як дружина з дочкою, до США. Чи думав, що нова влада створює шанс на нове життя, а може надто цінував рідну землю, щоб її покинути? Страх переплітався з відвагою, подібно як у польських літераторів Львова. Атмосфера та зміст вистав і пресових статей мусили нести знамена інтернаціоналізму – братерської приязні між поляками, українцями і євреями. Це ставало совєтським ритуалом.Часто погляди і висловлювання класиків були достосовані до потреб дня. Це явище можна окреслити як совєтизацію за допомогою українізації. Це було при першій окупації, натомість 1945 р. влада вже не рахувалася з українською інтеліґенцією, вирішила «схопити її за горло». Населення, яке раніше перебувало під німецькою окупацією, совєтська влада брала за колаборантів, багатьом приписуючи «буржуазний націоналізм». У письменницькій пропаґандистській війні йшлося, перш за все, щоб галицьку громадськість позбавити авторитетів. М. Рудницькому приписували авторство певних памфлетів і пасквілів. Фактом є, що, втрачаючи авторитет, уникнув арештування і гулагу, які пережили його друзі: Ярослава Музика, письменники, лікарі і музиканти.
З кожного розділу книжки дізнаємося про жахливі арештування, убивства львівських професорів, ґетто, етнічну чистку, а також арешт і заслання відомого співака Евгеніуша Бодо. Авторка представила різні прояви солідарності і ворожості, в основу яких лягли відвага і страх. Нікого не засуджує, бо розуміє той потворний час, де перепліталися білі й чорні сторінки національних історій, постава окремої людини, що опинилася перед вибором: смерть чи життя. О. Гнатюк не ідеалізує жодну суспільну групу чи націю. Не засуджує, а лише аналізує на основі здобутих документів, рапортів, листів, споминів і щоденних записок очевидців тих складних і трагічних часів середини ХХ ст. На тлі інших львівських епізодів авторка показує історію своєї сім’ї як один з цих епізодів, бо вони теж були там і переживали це пекло.
У книжці об’єктивно і рівномірно представлений портрет міста, право до історії якого часто приписує собі одна нація, натомість інші є для неї тільки фоном. Для авторки лише документ є повноцінним джерелом. Вона черпала його з вірогідних архівів Польщі, України та Америки. При цьому вона роздобула удосталь фотографічного матеріалу, який наближує нас до обговорюваного епізоду чи характеристики постаті, присутньої в даному інтеліґентському середовищі міста Лева. Титанічна праця, якув клала О. Гнатюк, відчутна в кожному абзаці, розділі і композиції того великого твору. Психологічний портрет людини, її поведінка, прискіпливо зображені авторкою, може стати канвою для не одного сценарію документального або художнього фільму. Книжка вже перекладена на українську мову. ■

Категорії : Рецензії та огляди

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*