Тарас Радь ■ ПОГЛЯДИ ■ №51, 2017-12-17
У цих роздумах мова йтиме не про «втрачене покоління» письменників міжвоєнного періоду Еріха Марії Ремарка, Ернеста Гемінґуея, Томаса Еліота, Френсіса Скотта Фіцджеральда чи Джеймса Джойса, а про друге і третє покоління українських переселенців із Закерзоння, які сьогодні живуть в Україні, Польщі та США. Термін «втрачене покоління» мені здається найбільш влучним для означення проблеми, яку я хочу підняти в цьому короткому тексті. Це проблема спадковості та нерозривності історичної пам’яті українців, які були депортовані в рамках т.зв. «евакуації населення» до УРСР (1944–1946 рр.), та акції «Вісла» (1947 р.) на т.зв. «повернені землі» Польщі, а також пізньої еміґрації до Північної Америки (США, Канада) в період десталінізації (1950–1960 рр.).
Невипадково сам термін в обох випадках стосується життя людей у повоєнний період – час розрухи й невизначеності. Це їхня спроба почати життя заново, намагання забути про болюче воєнне минуле. У випадку переселенців, крім усього іншого, на це впливав також зовнішній фактор тоталітарної системи, яка переслідувала всі форми пам’яті в публічній і приватній сферах, впроваджуючи культ забуття і манкурства.
У середовищі українських переселенців із Закерзоння «втрачене покоління» проявило себе в різний час по-різному. У випадку переселенців в Україну це було друге покоління і перше, що народилося в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, а в ситуації українців-автохтонів Польської Народної Республіки та еміґрантів, які живуть у США, це третє покоління сучасних молодих людей. В усіх можна зауважити спільні риси. З об’єктивних чи суб’єктивних причин вони виявляють інертне ставлення до минулого своїх предків, пристосовуючись до наявних обставин, почуваючи себе комфортно за цих умов.
Якщо говорити про перше покоління українців-переселенців з Польщі, яке народилось уже в УРСР, здається, воно було приречене на забуття. Зростання та формування їх особистості в умовах тотальної опіки радянської системи, а саме: дитячий садок, школа, армія, університет, робота за скеруванням тощо, позбавляло людей необхідності задумуватися над тим, хто вони і звідки. А страх їхніх батьків розповідати дітям про недавнє минуле, що могло призвести до проблем або труднощів для родини, а також небажання згадувати про важкі часи воєнного лихоліття і пов’язаний з цим травматичний досвід зводив до мінімуму можливість другого покоління пізнати своє минуле і передати його наступному. Крім того, місцеве населення не завжди доброзичливо ставилось до переселенців, а подекуди навіть насміхалося над ними, вживаючи як образливе поняття «лемко» чи «переселенець». Усе це вплинуло на те, що покоління моїх батьків переважно росло без усвідомлення свого етнічного походження, тому не зуміло належним чином передати естафету історичної пам’яті третьому поколінню – своїм дітям. Але це не означає, що серед переселенців не було таких, що, незважаючи ні на що, плекали у своїх дітей любов до національної культури. Проте вони становили рішучу меншість з-поміж півмільйона українців, депортованих у 1944–1946 рр. з Польщі в УРСР.
Сьогодні діти й онуки переселенців намагаються по крихтах збирати своє коріння, пізнавати минуле, повертаючи з небуття те, що ще не втрачено назавжди. На щастя, практика не одного народу доводить, що саме представники третього покоління стараються відродити національну пам’ять. цим можна пояснити факт «українізації» лемківської спільноти в Україні, яка в певній мірі втратила свою етнічну самобутність як частину загальноукраїнської культури. Але навіть це було б неможливим, коли нема власної незалежної держави. Адже при збереженні радянської системи вже у четвертому та наступних поколіннях переселенців в УРСР лемківську культуру та ідентичність було б втрачено назавжди.
Дещо по-іншому склалася ситуація серед українців-автохтонів у Польщі та США. Друге покоління депортованих у рамках акції «Вісла», що зростало і виховувалося на півночі та заході Польської Народної Республіки, росло з усвідомленням свого походження, хоч робило це виключно у приватній сфері, тоді як у публічному просторі цю тему блокувала польська комуністична влада. Попри те, що це наклало свій відбиток на їхнє сприйняття минулого і свого місця в ньому, у більшості зі 150 тис. депортованих українців усе ж зберігалося відчуття їхнього українського походження. Цьому також сприяв такий неґативний факт, як колективна відповідальність за приналежність до української меншини в Польщі і звинувачення їх у «бандеризмі» та підтримці «банд УПА».
протягом 1956–1964 рр., у період «відлиги» в Польській Народній Республіці, коли польський уряд визнав українців національною меншиною та офіційно дозволив розвивати культурне життя, незначна частина лемків вирішила повернутися на Лемківщину (близько 3 тис.), тоді як дехто з першого покоління разом з дітьми вирішив еміґрувати до Сполучених Штатів Америки. Вони втратили все, що колись мали на Лемківщині, але так і не зуміли належно освоїтись на чужих для них «повернених землях». Через це люди вирушали в чергову невідомість у пошуках кращого життя, адже в Польщі їх мало що тримало. Для цього покоління та їхніх дітей усвідомлення власної ідентичності, свого минулого та культури були важливими чинниками самозбереження в умовах багатокультурного «плавильного казана» США. Спілкування вдома українською мовою й лемківською говіркою, відвідування недільних українських шкіл і церков, а також участь у діяльності суспільно-культурних організацій були невід’ємними компонентами добровільного «переселення» за океан. Перше покоління дуже важко фізично працювало, щоб забезпечити майбутнє своїм дітям та онукам, дати їм освіту і поставити на ноги.
Проте вже у третьому поколінні переселенців як у Польщі, так і у США прийшли до тієї ж проблеми, яка виникла в Україні на покоління раніше. Онуки першого покоління автохтонів та еміґрантів почали поступово дистанціюватися від свого українського та лемківського походження, не надаючи особливого значення цьому факту. Це своєрідний відкладений ефект асиміляції, яка була первинним задумом польської комуністичної влади, яка організувала акцію «Вісла». Тут, крім основного фактора «остаточного вирішення» українського питання, спрацювали об’єктивні фактори епохи, в якій живе молоде покоління переселенців. Процес глобалізації, що нівелює національні відмінності та відчуття потреби власної ідентичності, а також, що дуже важливо, економічна стабільність і загальний добробут. На відміну від своїх предків з першого і навіть другого покоління, які змушені були важко працювати, щоб почати життя заново, їхні онуки мали вже все, що повинна мати самодостатня людина – освіту, відчуття безпеки, матеріальне благополуччя, впевненість у наступному дні. Цей факт зіграв певною мірою злий жарт з українською громадою в Польщі і США, коли маятник хитнувся у протилежну сторону.
«Втрачене покоління» – це симптоми історичної амнезії, що супроводжується короткочасною втратою пам’яті на шляху до повного забуття. Але це не означає, що на цьому «втраченому поколінні» українська і лемківська громада в Україні, Польщі та США завершить свою історію. Варто задуматись над тим, як діяти, щоб все-таки зберегти історичну пам’ять, традиції і культуру. ■
