Павло Лоза (у співпраці з Ганнусею Тимець) ■ ІСТОРІЯ ■ №23, 2017-06-04
Михайло Лесів був засновником факультету україністики в Університеті Марії Кюрі-Склодовської (УМКС) у Любліні, яка цього року відзначає своє 25-річчя. Професор помер у липні торік. В університеті 12 травня вшанували українського викладача, відкриваючи меморіальну дошку, присвячену його пам’яті.
Професор та батько
Михайло Лесів був зв’язаний з Любліном понад 60 років – спершу як студент, а пізніше як професор УМКС та Католицького університету люблінського (КУЛ). Протягом багатьох років навчав молодих україністів. Крім дидактичної програми, був відомий як людина, що пропаґує примирення між поляками та українцями.
У приміщені Гуманітарного відділу УМКС 12 травня відкрито меморіальну дошку, присвячену Професорові.
– Він був мені, як батько. Я писав у нього маґістерську та докторську роботи. Допомагав мені в написанні габілітації, тому ми, його учні, мусили зорганізувати таку врочистість, – відмічає завідувач Інституту слов’янської філології УМКС, проф. Міхал Саєвич. У врочистості взяли участь сім’я професора (дружина і дочка з чоловіком), ректор УМКС – проф. д-р габ. Станіслав Міхаловський, завідувач кафедри україністики проф. Фелікс Чижевський, парох греко-католицької парафії в Любліні о. митрат д-р Стефан Батрух, проф. Єжи Бартмінський – багатолітній друг Професора, а також багато інших людей, друзів його, знайомих і студентів.
«Усміхнений, любив жартувати»
З-під опіки засновника факультету україністики вийшло більше як 20 докторів та 600 маґістрів української, російської і слов’янської філології.
З теперішніх студентів україністики лише кілька мало змогу познайомитися особисто з Професором, однак усі чули про нього дуже багато, передусім з розповідей старших колеґ і викладачів.
– Якби не Професор Лесів, ми б не вчилися тут, де вчимося нині. Ми дуже багато йому завдячуємо, – говорить студент IV курсу україністики Михайло Шахмат.
Він зі своїми колеґами вирішив також ушанувати пам’ять Професора. В одному з кабінетів, де викладач читав свої лекції, встановлено студентську пам’ятну дошку та подарований родиною портрет пана Михайла.
«Вам, моїм молодшим друзям, бажаю щасливо йти вибраним життєвим шляхом, на якому не все можна передбачити», – звучить напис на дошці.
– Ця меморіальна дошка і слова Професора на ній будуть добрим путівником для студентів у їхньому житті і навчанні, – вважає Ганнуся Тимець, студентка ІІІ курсу української філології УМКС. Вона та її друзі з наукового гуртка україністів університету, який цього року відновив свою працю, спеціально на цю подію спільно підготовили театральну виставу «Кайдашева сім’я» за повістю Івана Нечуя-Левицького. В неї особливі спогади про Професора.
– Мені найбільше запам’яталося, коли ми з подругою чекали на приїзд президента України Петра Порошенка до університету. Підійшов до нас Професор, а ми вже були знайомі з ним з церкви. Тоді він нам дуже багато розповів про себе, про свою історію, про Україну, – ділиться спогадами Г. Тимець, яка пригадує, що професор Лесів завжди мав усмішку на лиці і часто жартував.
– До сьогодні пам’ятаю, як Професор питав: «Дівчатка, а знаєте, хто ходив по коридорах КУЛ-ю тоді, коли я там бігав? – Кароль Войтила». Професор розказував, як виглядало тоді навчання і, взагалі, як тоді життя виглядало. Ми слухали його з великим захопленням, а професор Лесів ставився до нас, як до рівних собі розмовників і пильно нас слухав, – згадує студентка україністики, яка багато історій про Професора та його діяльність чула від різних людей, зокрема від о. С. Батруха. – Великою мірою ці розповіді вплинули на те, що я, навчаючись уже на одному факультеті, вирішила вступити ще й на українську філологію. Я ніколи за три роки навчання української мови не пошкодувала, що зробила це. Світлої пам’яті професор Лесів для мене є провідником на моїй «україністичній» дорозі.
У свою чергу, отець Батрух запам’ятав свого викладача як дуже чесну людину.
– Він був глибоковіруючим науковцем, що не так часто трапляється, – пригадує парох. Священик згадує, що професор сам виходив на співпрацю з о. Мирославом Ріпецьким та о. Василем Гриником, які відроджували Греко-католицьку церкву після виселення.
– Це був прояв якоїсь громадської відваги. Працюючи в університеті, такі контакти могли перешкодити в його науковій кар’єрі. Але завдяки своїй автентичності він мав авторитет у науковому середовищі, – говорить священик.
Мовознавець з дитинства
Для багатьох М. Лесів відомий як науковець-мовознавець. Виявляється, вплив на такий професійний вибір мала сім’я. Батько професора, Яків Лесів, був українцем і греко-католиком, а мати, Маріанна (з дому – Бєлявська) була полькою та належала до Римо-католицької церкви. Це українсько-польське пограниччя частково стало стимулом того, що малий Михайло зацікавився літературою і мовознавством, про що сам не раз казав:
«Скільки себе пам’ятаю, я ніколи не помилився у застосуванні мовних форм, бо таким чином виражав повагу до конкретних осіб з моєї родини, до близьких і дальніх родичів, до сусідів. Отож, у моїй свідомості закодувалася цілковита мовна толерантність, і мені завжди було прикро, коли хтось легковажно ставився до чиєїсь мови», – читаємо у спогадах Професора.
– Йому довелося жити і працювати в часах, коли Греко-католицька церква, українство та вживання української мови сприймалося, як прояв небезпечного націоналізму супроти Польської Народної Республіки. А він завжди був послідовний не лише у дослідженні мови, але і її плеканні. Свої зацікавлення мовознавством Професор пропаґував серед молодих. Постійно заохочував вивчати і вживати рідну мову, – говорить люблінський парох, пригадуючи, що хоч М. Лесів під час війни сам на собі відчув польсько-українське протистояння, то був людиною діалогу від своєї природи.
– Він розумів, що польсько-український діалог треба будувати в ширшому контексті, показуючи, що добрі і погані люди були по обох боках, знав, що однобоким підходом діалогу будувати неможливо, – додає о. Стефан.
Життєвий і науковий шлях
М. Лесів народився 3 травня 1928 р. на Поділлі, а докладніше у Старій Гуті (тепер село Монастириського району Тернопільської області). Коли 1945 р. згинув його батько, він з мамою та сестрами 1946 р. виїхав до Польщі разом з іншими польськими репатріантами. Його новою батьківщиною стали «повернуті землі», а точніше село Зелин в околицях Щеціна. Після закінчення середньої школи 1950 р. почав навчання на КУЛ-ю, спочатку на Відділі християнської філософії, а пізніше на факультеті польської філології.
Як викладач він був зв’язаний з університетом Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, де заснував славістичні та русицистичні студії. Був 1991 р. обраний деканом Гуманістичного факультету, на якому рік пізніше відкрив відділ української філології. Навчав також у Гарвардському університеті в Міннесоті (США), а так само читав лекції в Ольштинському педагогічному інституті. Як науковець займався мовознавством, зокрема українськими говірками, а також історією мови і діалектологією. Результатом його досліджень є близько 800 наукових публікацій. ■
