Напередодні Великодня головна редакторка «НС» поставила мені запитання, котре суперечить польському трудовому кодексу: «А ти, Ігорю, взагалі – релігійний?». Замість того, щоб побігти до прокуратури, я задумався і переадресував питання у власну свідомість: а дійсно, який я?
У дитинстві мене охрестили в… Скажімо так, в одній з «наших» Церков. Ну щоб іншої не ображати, бо подібна історія може трапитися в будь-якій із них. Потім до цієї ж Церкви мене посилено водили, і мені подобалося. Ця церква, у якій подобалося, була забута людьми, а тому її колективність, її вибраних членів тішила.
А потім я виїхав у Польщу. І зіткнувся з тим, що Церква може бути… як би це правильно описати – російською мовою сказали б: «пошлою». В українській і польській мові немає цього прикметника – словник перекладає його як: «вульгарний», «банальний», «безсоромний». З тієї різницею, що «пошлий» – це «вульгарний», «банальний», «безсоромний», взяті разом.
Так ось, такою я побачив одну з головних Церков Польщі. Коли я спостерігав за поведінкою деяких священиків, зокрема на «українському» напрямку, я вражався: як так можна забувати Христа? Як можна так ненавидіти ближніх, а передовсім – самих себе? Як так можна бути настільки затьмареними ідеологією, щоб забувати про головне? Пам’ятайте, що в Україні Церкви були (і є) значно більш місійними, ніж у Польщі.
Я, звісно, розумів, що Ісакович-Залеський – це не єдине обличчя Церкви, що в ній є чимало інших, достойних людей, проте мене вражало місце, особливе, яке відведено подібним священнослужителям. Через них, і самодурство тих, хто їм слідував, я припинив практикувати. У будь-якій Церкві. При своїй – але вже на відстані – мене тримало слово блаженнішого Любомира Гузара і тексти о. Адама Бонецького. Зі свого скромного місця я посилав їм сигнал – я є, але не в Церкві, а побіч, і з їхнього боку я відчував проміння, з якого – принаймні в моєму сприйнятті – пробивався справжній Христос.
Блаженнішого Любомира уже як рік не стало. О. Бонецький – вчергове з забороною висловлювання. У країні, де я мешкаю і котра пихато величає себе «християнською», паплюжаться могили і ходять нацисти зі словом «Бог» у кричалках (разом з «гонором», котрий моєму Богові огидний). Моя Церква, якої я досі слухав, усе частіше мовчить. Бо відходять старі проповідники, а нові все більше говорять не до мене.
Знаю, віруючі люди оцінять мої слова як вияв гордині. Або сумнівів у вірі. Ну або ідентифікують у цьому ще один із важких гріхів.
Я не заперечую. Гріхи в мене є, але мені цікаво – чому, замість сповідальниці, мені доводиться ходити за них у прокуратуру? Чи це не гординя з боку представників Церкви, котрі теж читають цей текст? Чи правильно те, що частина вузько церковних речей досить широко представлена у законодавстві Польщі?
На початку року я показав непристойний жест у бік Російської церкви в Гавані. І виклав фотографію в Інтернет. Коли я повернувся до Польщі, мене чекав виклик із прокуратури – хтось із вірних моїх прихильників і читачів всіляких «кресів» написав папірець у прокуратуру Республіки Польща, що я з далекої Куби ображаю релігійні почуття кількох сотень тисяч польських православних. Для більшої ясності – у ті дні, коли я так зухвало образив Російську церкву (язик не повертається назвати її «православною»), у моїх далеких знайомих священик Московського патріархату демонстративно відмовлявся відспівати дитину, котру вбив (!) самогубець (!!) у різдвяний час (!!!). Бо дитина була охрещена не в тій церкві. Мати вбитої дитини падала на коліна, проте піп уперся. Похорон стояв на цвинтарі 5 годин, поки не прийшов «правильний» священик.
Проте підозру за образу релігійних почуттів отримав не священик (котрий, на моє переконання, взагалі не розуміє, ким був Христос), а я. Мені от цікаво – а чи не ображає мої релігійні почуття те, що Церква відмовляється відповідати на мої запитання про її сучасну роль? Чому обрядовість і символи з четвертого ряду для більшості з Вас, тих, що вірять і тих що служать, стали головнішими від Христа?
Зараз, у великодні свята, у зв’язку з останньою дискусією в справі абортів, частина поляків іде складати в Церкві апостазію. Мушу зізнатися, що войовничий атеїзм я не сприймаю так само, як і войовничу обрядовість. Мені не хотілося б ані відрікатися від Церкви, ані закриватися Христом для популяризації однієї з точок зору на аборти. Мені хотілося б хоча б знайти гармонії, зокрема зі своєю, не названою у цьому тексті Церквою. Сам я цього зробити не в силі, потрібно, щоби й Церква у відповідь не мовчала.
Колись один мудрий священик, коли я сперечався з ним про погляди на сучасність, сказав мені – Церква вимагає умовою членства лише прийняття «Символу віри». Якщо інший аспект церковної діяльності тобі чужий – твоє сумління залишиться чистим.
Тому я досі не знаю – чи я релігійний, чи ні. З «Символом віри», попри його глибокі сенси, якось було мені простіше, ніж з сьогоднішніми поставами Церков у справах, здавалося б, значно простіших, приземлених, не пов’язаних з неприступною таємницею Божества. Я не раз згадую Христа і біблійні образи у своїх текстах (значить, вони для мене важливі?), проте я досі не вмію поєднати їх із тим, що Церква, найімовірніше, вважає мене більше чужим, ніж своїм. І мені б дуже хотілося, щоби прийдешнє Воскресіння Христове означало гармонію й конструктивність, зокрема, Церкви, і зокрема з такими людьми, як я.