Валерій Майданюк ■ ПОГЛЯДИ ■ №29, 2018-07-22

Найбільшою проблемою Польщі у міжвоєнний період були міжетнічні конфлікти: 45% населення Польщі становили українці, німці, литовці, білоруси. Однак замість діалогу в багатонаціональній державі, тогочасна влада сповідувала щодо своїх громадян методи батога і примусу.

Асиміляційна політика множилася на дискримінацію у сфері освіти та культури. Приміром, для вступу в університети існували національні квоти, зокрема у Львівському університеті лише 4% місць були виділені для українців.

Після польсько-української війни 1918-1919 р., польський уряд, з метою послаблення українського національно-визвольного руху та збільшення чисельності етнічних поляків на т.зв. «східних кресах», запланував аграрну реформу, яка мала б наділити землею близько сотні тисяч поляків. Влада прагнула закріпитися на нещодавно приєднаних територіях, тож розпочалося так зване осадництво — створення польських поселень з селян і колишніх військових. З цього приводу Юзеф Пілсудський заявляв, щоб «земля на сході перейшла у власність тих, хто зробив її польською».

Так, у 1921 р. Львівським крайовим управлінням був підготовлений документ, в якому обґрунтовувалася необхідність планомірного насадження польських колоністів на західноукраїнських землях: «…засновуючи колонії, ми одержимо якщо не кількісну перевагу, то, по меншій мірі, такий великий процент польського населення у цілих групах повітів, що незрівнянно зросте їх протидія українській національній масі».

Ускладнювало ситуацію й те, що землю давали й тим військовим, які ще недавно воювали на цих територіях проти військ ЗУНР, тож переселення десятків тисяч колишніх польських військових в українські села та містечка сприймалося місцевими мешканцями неприязно. Окрім того, влада тогочасної Речі Посполитої дбала про те, аби колишні вояки польського війська були забезпеченні землею чи роботою, при цьому патріотизм претендента на державні пільги вважався вагомішим за професіоналізм. Часто колишні військові отримували посади на залізниці, пошті, вчителів і навіть директорів шкіл.

Осадники та українці

На фоні масового безземелля та бідності українських селян Волині, наявність стану привілейованих колоністів лише поглиблювала неприязнь. Поки тисячі українців чекали від уряду вільних земель у своїх селах, польські переселенці з числа військових безкоштовно отримали до 45 га землі. А Міністерство сільського господарства надало осадникам 2 млрд. марок кредитів. Осадники, які отримали землю безоплатно, також мали право на отримання будівельних матеріалів та інвентарю з військового майна. У міжвоєнний період понад 312 тис. гектарів землі було виділено військовим ветеранам, а в Східній Галичині 200 тис. гектарів надано польським селянам-переселенцям. Понад 41 % з усіх осадників опинилося на Волині. У 1930 р., кількість поляків, котрі проживали у східних воєводствах РП, збільшилась на 300 тис. осіб. Середній розмір наділу на родину осадника становив 18 гектарів. Основна ж маса українських селян (79%) мало менше ніж 5 гектарів землі, а більшість з них менше 2 гектарів.

Окрім того, до 1936 р. Державний сільськогосподарський банк списав з осадників половину їхньої заборгованості, а виплату решти суми відстрочили на 55 років, зі зниженням відсоткової ставки на половину. В той час, як їхні українські сусіди ледве зводили кінці з кінцями без підтримки держави, громадяни титульної нації мали привілейоване становище вищої касти. Та й самі колоністи часто ставилися до місцевих мешканців зверхньо, включно із рейдерством православних церков та перетворенням їх на костели.

Цілком прогнозовано, з перших днів польська колонізація викликала обурення в місцевого населення. Селянство, яке сподівалося, що аграрна реформа дасть йому можливість збільшити свої господарства, вороже поставилося до новоприбулих. Підпали поселень, напади на колоністів та польських урядовців були звичною картиною на початку 1920-х рр. На придушення повстання уряд кинув військові підрозділи. Інспектор 6-ї армії Станіслав Галлер, який у 1922 р. видав наказ, що дозволяв військовим розстрілювати українських селян-повстанців і «на вогонь з будь-якого села, вдарити на нього так, якби воно було захоплене ворогом, зайняти його, схопити терористів, а тих людей, в яких буде знайдено зброю, розстріляти на місці». Пацифікація в Галичині 1930 р. ще більше загострила стосунки між українцями й поляками. А у Волинському воєводстві в липні 1932 р. спалахнуло селянське повстання в Ковельському, Сарненському, Любомльському та Луцькому повітах. Несправедливість та насильство завжди породжували насильство у відповідь і польських урядовців не запідозриш у наївності чи незнанні історії.

У другій половині 1930-х рр. поширилися антиколонізаційні віча, на яких ухвалювали резолюції з протестами проти подальшого проведення колонізації, на яких ухвалювалися звернення до польської влади: «При такій дійсності з українського боку мусить піти рішуча оборона національної території перед політичними експериментами, які мали би довести до зміни етнічного обличчя українських земель і до закріпащення українських селян у нужді і тьмі». Однак парламентські методи захисту національних інтересів українців були ще менш ефективними. То ж подальше закручення гайок владою, цілком закономірно призвело до їх зриву. Такі міжетнічні конфлікти українців та поляків у міжвоєнний період, зумовлені дискримінаційною політикою держави щодо національних меншин, сприяння одній нації і полишення на виживання інших, сприяли переростанню цього жевріючого конфлікту в збройну фазу в 1942-44 рр. ■

Поділитися: