Розмовляв Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №17, 2013-04-28
ВОЛИНЬ 1943
Є лише одна правда – польська, а має бути дві! Адже 15–20 тис. українців, які стали жертвами польських «відплатних акцій», теж вимагають належного вшанування, – говорить Богдан Гудь, історик, директор Інституту європейської інтеґрації Львівського університету.
Богдан ГУК: Ти взяв участь у Варшаві у засіданні V Форуму українсько-польського партнерства. Він відбувся з приводу 70-ї річниці Волинської трагедії 943 р., яка так жорстоко торкнулася поляків та українців.
Богдан ГУДЬ: Нема потреби пояснювати причин того, чому у Варшаві розглядалося питання Волинської трагедії. Черговий раз зустрілися політики, історики, громадські діячі з метою з’ясувати позицію обох сторін з цього питання.
Я був запрошений у складі української делеґації. На форумі українську сторону, зокрема, представляли: співголова партнерства, перший заступник голови комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Анатолій Кінах, директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко, директор Інституту ґлобальних стратегій Вадим Карасьов, академік Микола Жулинський, професор Мирослав Попович, поет Іван Драч, а також історики, громадські діячі, журналісти. Польщу репрезентували, зокрема, співголова Форуму партнерства, депутат Європарламенту Павел Залевський, міністр Януш Онишкевич, директор «Ossolineum» Адольф Юзвенко, науковці Ґжеґож Мотика, Губерт Лашкевич, Анджей Шептицький та інші.
На форумі була нагода представити найновіші погляди українських та польських істориків на те, що сталося на Волині 1943 р.
Польська сторона не запропонувала якогось нового підходу до волинської проблематики. Проф. Ґ. Мотика, який досить давно займається питанням українського націоналістичного руху, представив уже традиційну для польської історичної науки концепцію. Згідно з нею, всю вину за волинські події несуть ОУН і УПА – послідовники та виконавці головних засад ідеології українського інтеґрального націоналізму Дмитра Донцова.
Від імені української сторони я представив результати власних досліджень щодо проблеми ґенези подій на Волині, над якою працюю понад 10 років. Не представляю якогось know how (новація – ред.) у історичній науці, позаяк іду слідом за Даніелем Бовуа, який понад 20 років тому висунув гіпотезу, що Волинська трагедія має глибоке історичне коріння. Глибинних причин цієї трагедії слід шукати не в модерних націоналістичних теоріях ХХ століття, а в тих суспільних відносинах, що склалися в українському селі, також і на Волині, ще наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.
До яких головних моментів зводиться твоя концепція?
Перевіривши гіпотезу французького дослідника, я прийшов до висновку, що провідну роль у конфлікті відіграло волинське селянство. Для нього інтеґральний націоналізм Д. Донцова був terra incognita (досл. невідома земля – ред.), так само, як і клич ОУН і УПА боротися за самостійну соборну українську державу. Головною причиною його участі в «деполонізаційній акції» УПА була давня нехіть до поляків. Скажу лише, що на початку ХХ ст. вся маса православного волинського селянства була записана до Союзу російського народу (СРН), тобто «чорної сотні». Власне чорносотенці першими сформулювали гасло: усунути з Волині всіх іновірців, а землю передати православним селянам. Після лютневої революції в Росії клич «грабуй награбоване!» поширювали більшовики. У 1917–1918 роки велику польську власність на теренах східної Волині селяни дощенту знищили, а в західній – суттєво її підірвали. Протягом міжвоєнного періоду волинський селянин не змінився – він далі понад усе прагнув землі. А позаяк польська держава, здійснюючи парцеляцію, здебільшого передавала землю в руки польським колоністам і осадникам, то це викликало зростання суспільного невдоволення і напруження. Цим скористалися комуністи – у міжвоєнний період «підігрівали» антипольські настрої на Волині й Поліссі. У Волинському воєвідстві 1932 р. вибухнуло прорадянське повстання. Його придушували з використанням бронетехніки й літаків. Усе це в поєднанні з іншими чинниками – маю на увазі антиправославну політику «ревіндикації» 1938–1939 років – було причиною вибуху волинського села під час ІІ Світової війни. Безперечно, у 1943–1944 роки до комуністичної аґітації додалася українська, націоналістична й стала домінантною. Однак селяни підтримали УПА – як 1917 р. більшовиків – загалом тому, що її командування видало декрет, згідно з яким земля польських землевласників, осадників і колоністів переходила в руки селян-українців. Без масової підтримки селянства УПА не стала б на Волині значною силою.
Не маю, звичайно, найменшого сумніву, що інспірація подій з боку УПА була. Адже 1846 р. у західній Галичині, 1863 р. на Волині, Київщині і Поділлі, у 1917–1918 роки на теренах України загалом антипольські (антишляхетські) настрої селян також використовували австрійський і російський уряди, більшовики. Їхнім слідом пішло й керівництво УПА. Однак, що характерно, націоналістична аґітація не мала жодного успіху на схід від колишнього польсько-радянського кордону, тобто на східній Волині, де радянська влада, ліквідувавши приватну власність та усуспільнивши землю, зробила гасло «польська земля – в українські руки» непривабливим для селян.
Отож напрошується висновок, що УПА несе відповідальність за трагедію поляків на Волині. Але без підтримки селян, спричиненої їхньою антипольською поставою, вона не змогла б здійснити «деполонізаційної акції» в такому масштабі. Про це читаємо і в польських джерелах. Додам, що селяни брали участь в антипольських акціях не лише під примусом, на чому зациклюються польські дослідники, вони значною мірою були силою автономною і в низці випадків цілими селами вирушали «на справу».
Як тоді окреслити відповідальність селян? Чому звинувачуть УПА, а селян ні?
Звинуватити безіменний натовп важко, тобто – неможливо. Звинуватити можна конкретних осіб чи організаторів подій. Служба безпеки ОУН і УПА були саме цим організаційним чинником, це дає підстави польській стороні звинуватити саме їх.
Твої міркування загалом відповідають твердженням польських дослідників. На чому полягає відмінність твоїх поглядів від поглядів польських істориків?
Нема сенсу відкидати організаційну роль УПА, бо це суперечить фактам. Однак нагадаю, що УПА складалася з волинських хлопців, а маса селян підтримувала її з соціальних причин, а не національних. Цікава деталь: сьогодні на Волині практично немає пам’ятників УПА, споруджених на кошти сільських громад. У галицьких областях вони напевно є в кожному більшому селі.
Тоді де саме в тебе розходження з польськими колеґами?
Не можу погодитися з поглядом, що до 1943 р. все було «нормально», а лише з приходом на терени Волині носіїв людиноненависницької, полонофобської ідеології «інтеґрального націоналізму» (Д. Донцов, до речі, був полонофілом!) почалася різня польського населення.
Чому ж польські історики обстоюють думку про національні джерела волинського злочину?
Більшість польських дослідників зводять генезу польсько-українського конфлікту в часи ІІ Світової війни до міжвоєнного періоду. Подібний підхід значно спрощує ситуацію і полегшує розуміння причин конфлікту. Це в черговий раз продемонстрував Ґ. Мотика в нещодавно виданій синтезі «Від волинської різні до акції „Вісла”», розпочавши свій наратив від «української проблеми в ІІ Речі Посполитій», а на додачу обмеживши її до 90 відсотків аналізом подій у Східній Галичині. На Волині ситуація була ж цілком відмінною!
Натомість значно складніше шукати причин, як указав уже згаданий Д. Бовуа, у відносинах, що склалися в волинському селі ще в першій половині ХІХ ст. У результаті це змусило б визнати, що польська сторона також несе відповідальність за суспільний вибух на Волині 1943 р. Адже відповідальність несе той, хто є сильнішим і формує політику щодо слабшого, тобто росіяни і поляки. Таким чином, образ українсько-польських конфліктів ускладнюється більше, ніж того хотіли би польські історики. Тому, на нашу думку, Волинської трагедії не слід виривати з історичного контексту; не можна 1943 р. розглядати без 1917 р. й давніших подій, скажімо придушення волинськими селянами польського повстання 1863 р.
Не забуваймо також, що 1944 р. характер подій на Волині кардинально змінюється. В одному зі звітів польського підпілля з кінця січня 1944 р. читаємо, що «те, що зараз відбувається на сільських теренах, нічим не відрізняється від звірств, які чинили українські банди на поляках». На думку польського історика Даріуша Столі, на Волині одночасно відбувалася «війна громадянська і селянська, а вони є винятково жорстокими».
Суперечка істориків відбувається на тлі політики. Польща незмінно є адвокатом України в ЄС, але інколи складається думка, що польські історики дуже поспішають закрити дискусію про Волинь, щоб використати політичну залежність України від Польщі в контексті ЄС. Мовляв, Польща не буде сприяти Україні, якщо та не прийме її тез про відповідальність УПА за геноцид поляків.
На форумі такого не відчувалося. Навпаки, його учасники підкреслювали, що основні виступи – мій і проф. Ґ. Мотики – доповнюють один одного. Я, зокрема, нагадав присутнім слова бл.п. Ярослава Дашкевича, який ще в 90-ті роки минулого століття писав, що антипольський терор на Волині заслуговує на суворе і беззастережне засудження. Важливим є й те, що нещодавно польський історик Геронім Ґраля застеріг своїх колеґ, що не можна будувати антинаукових конструкцій, згідно з якими у винятковій кровожерності обвинувачується вся нація. Це, загалом, дає надію на можливість порозуміння історичної пам’яті наших народів.
А приписування українській державі потреби розраховуватися за злочин
у контексті ЄС?
Ні історики, ні політики не повинні українській державі адресувати «невідхильних пропозицій» засуджувати події, за які вона не може нести відповідальності: виникла ж 1991 р., а не 1943 р. Навпаки, можна лише говорити про суспільну відповідальність і суспільне вибачення. Адже боротьба на Волині відбувалася між громадянами ІІ Речі Посполитої. Це наступна причина для того, щоб волинське порозуміння досягалося внаслідок діалогу між громадськими структурами – такими, наприклад, як Українсько-польський форум, – а не державами.
Слід також взяти до уваги, що свого часу державні чиновники зробили все належне. 1997 р. була прийнята спільна декларація президентів Леоніда Кучми і Александера Квасневського. 2003 р. у Павлівці-Порицьку вони повторили формули про взаємне прощення. Відповідні резолюції напередодні цих подій прийняли також парламенти України і Польщі. Однак відсутність суспільного порозуміння доводить до того, що через кожні 5 років політики заново одні одним прощають уже раз прощені історичні провини. Що гірше, є також такі політики в обох державах, які з егоїстичних, вузько партійних міркувань нагнітають суспільні емоції, щоб здобути на чергових виборах більшу кількість голосів.
Можливо, що якраз історики не дали суспільству шансу на цей діалог.
Я запропонував створити історичну комісію під егідою Форуму партнерства. Сісти за круглий стіл та почати діалог, але без фраз типу «я був би схильний думати…», «за вірогідними даними…», «якщо ця гіпотеза є правильною, то тоді відповідальність за прийняття рішення про початок „антипольської акції” несуть Клячківський, Івахів і Литвинчук» тощо – а з документами і свідченнями очевидців у руках.
Це критика стилю і наукової «спроможності» історіографії, під якою підписується Ґ. Мотика…
В історіографічних формулах «живому класикові», а таким нині є для поляків Ґ. Мотика, такі промахи неприпустимі. Я наведу лише такий його вислів: майбутні дослідження можуть виявити більшу кількість польських жертв на Волині. Логічне запитання: чому цей історик не допускає можливості меншої кількості жертв? Або ж коли Мотика в рецензії на книжку Володимира В’ятровича «Друга польсько-українська війна» вживає «арґументацію» на зразок «у мене опадають руки!». Це не є арґументація історика та відповідального члена Ради польського Інституту національної пам’яті. Це є арґументація людини, яка не володіє достатньою мірою фактами, з допомогою яких може заперечити те, що стверджує В’ятрович, хоч і не завжди до кінця арґументовано.
Політики вирішують проблеми сучасних держав та націй з допомогою історії та істориків. Це кудись веде?
Політики взагалі не повинні запрошувати істориків до подібних розмов. На жаль, низка польських політиків таки пов’язує справу Волині з міждержавними відносинами, з підтримкою процесів інтеґрації України до ЄС. Це нагадує дискусію між поляками і німцями щодо Еріки Штайнбах та очолюваного нею німецького Об’єднання вигнаних з Польщі. Польща внаслідок цього отримала не вельми гарну оцінку в очах Європи. Невже такий сценарій мав би повторитися щодо України? Моральні авторитети поляків – папа Іван-Павло ІІ і редактор Єжи Ґедройць – неодноразово радили нам не зациклюватися на минулому й шукати спільного місця в новій Європі.
Можна б сказати, що тут якраз український уряд є проєвропейський: його цікавлять насамперед сучасні економічні питання, а не тягар минулого.
Українські уряди намагаються не звертати уваги на минуле з огляду на те, що вони пов’язані з проблемою політики щодо українців, українського народу. А це для них важча проблема від Волині…
Як представила себе українська урядова сторона під час форуму у Варшаві?
Українська сторона суттєво зміцнила історичну складову своєї делеґації за рахунок присутності фахових істориків. На попередніх зустрічах не було спеціалістів, які займаються проблемами українсько-польських відносин у 40-ві роки ХХ ст. Цього разу, завдяки моїй присутності та професора Ігоря Цепенди, вдалося показати польським колеґам, що українська історична наука починає серйозно вивчати проблему Волинської трагедії на основі документів та обґрунтованих міркувань, відкидаючи натомість дотеперішнє «я схильний був би вважати…».
Твої дослідження так чи інакше вимагають переглянути домінантні тези польської історіографії щодо Волині.
Як я вже сказав, у нас була дуже толерантна дискусія за принципом взаємодоповнення. Моя арґументація знайшла повне розуміння польської сторони. Зокрема, Адольф Юзвенко, директор «Ossolineum» із Вроцлава, підкреслив, що справді сусідські порахунки були дуже поширеними в на позір суто міжнаціональному протистоянні. І не лише на Волині, але й у Галичині. Про жорстоку різню між вчорашніми «добрими сусідами» на прикладі Балкан 90-х років ХХ ст. говорив також Ян Пєкло, нинішній директор ПАУСІ.
Чи була підтримана ідея знову сісти за українсько-польський історіографічний круглий стіл?
У відповідь мені прозвучала пропозиція Ґ. Мотики, щоб не створювати нової структури, а залучити до дискусії фахівців Українського інституту національної пам’яті та Інституту історії НАНУ. Я заперечив, посилаючись на те, що в цих установах нема істориків, які досліджують волинську проблематику. Тому працювати мали б ті, хто володіє документами й уміє звести дослідження на реальний ґрунт. Не знаю, чи вдасться здійснити цю думку, але це єдиний шлях, щоб шукати основ реального зближення історичної пам’яті.
Суспільства не заспокоюються шукати правди, якої не дають їм історики?..
У Польщі є ІНП, безперервно фінансуються книжки, які висвітлюють події переважно однобічно, нагнітаючи неґативну суспільну атмосферу. Постійно лунають твердження про виняткову кровожерність українців, що вони гірші від гітлерівців (sic!). Усе це зводиться до висновку, що українська держава мала би покаятися за те, що сталося на Волині в 1943–1944 роки. Тимчасом, як писав Яцек Куронь, не можна змушувати до покаяння. Суспільство насамперед повинно пізнати всю правду, а цього сьогодні ми не маємо. Є лише одна правда – польська, а має бути дві! Адже 15–20 тис. українців, які стали жертвами польських «відплатних акцій», теж вимагають належного вшанування.
Сьогодні маємо таку ситуацію, що неготовність польського суспільства до примирення, до якого ми, здавалось би, були так близькі 10 років тому, буде викликати відповідну реакцію українських правих кіл. Існує також проблема: чи польське суспільство готове прийняти покаяння українців? Кілька десятків українських інтелектуалістів, серед них і я, підписали 2003 р. лист до поляків з проханням про вибачення – на нього ми не отримали відповіді. На жаль, я не завжди і не до кінця можу зрозуміти інтенції польської сторони.
То, може, історики спроможні щось запропонувати, принаймні щодо минулого?
Ми повинні пізнати своє минуле за принципом, сформульованим Юзефом Мацкевичем: «лише правда є цікавою». Оцінки, а тим більше висновки, як вважає Богдан Скарадзинський, не мусять бути ідентичними.
Історики з України сьогодні не мають жодного дослідження, присвяченого 1943 р. на Волині. Чому ця тема не викликає їхнього зацікавлення?
Чому? Існують дослідження Ігоря Ільюшина, зокрема «Українська повстанська армія і Армія крайова. Протистояння в західній Україні (1939–1945 рр.)». Але нині він фактично повторює концептуальні тези Ґ. Мотики. Колись це питання порушував Антолій Кентій. Проте, загалом, не можна сказати, що українська історіографія поглиблено вивчає причини того, що сталося на Волині 1943 р. Причина цього досить очевидна. Для українських політиків та історичного досвіду й пам’яті громадян України, зокрема в центральних і південно-східних областях, Волинська трагедія є, на жаль, проблемою реґіональною. Українська держава не зацікавлена такою мірою, як польська, вивчати цю проблему. Київ залишив вирішення цього надскладного завдання історикам Львова і Луцька, що не є доброю дорогою. Мало б також активніше працювати суспільство й інтеліґенція самої Волині. А вони, на диво, значно більш пасивні від львівських істориків та політиків. Якщо так буде далі, то українські вчені, не маючи належного фінансування, не зможуть провадити скрупульозної дослідницької праці. А тому – не хотілося б бути «чорним пророком» – ця проблема ще не один раз буде «козирною картою» в руках невідповідальних польських та українських політиків, а «вибачення і примирення» треба буде повторювати під час кожної чергової річниці цих давноминулих подій.
Дякую за розмову. ■
