Дмитро Антоненко ■ ГРОМАДА ■ №49, 2012-12-02
Кілька років тому, коли організовано зустріч на тему польсько-російського історичного діалогу, один із московських дослідників заявив: «А чому ми маємо говорити про Катинь, якщо поляки ще не з’ясували питання Волинської трагедії з українцями?». – «З українцями то ми самі домовимося», – відповів на те польський депутат Марек Сівець. Цю думку – про радянську бронзу (іржу?) на польсько-українських відносинах – я б назвав лейтмотивом дискусії «Україна: близьке сусідство», яка відбулася 16–17 листопада в Ґданську.
Пам’ять, яка… ділить?
Першу дискусію – «Україна й Польща: історія, що поєднує та ділить», – можна однозначно назвати скерованою польському загалові суспільства. Її учасники найчастіше зверталися до теми Акції «Вісла». Дослідники зосередилися на міфах і леґендах, що досі пов’язуються з цією військовою операцією.
Цікаву думку висловив голова Українського історичного товариства у Польщі д-р габ. Богдан Гальчак, який у своїй доповіді торкнувся теми т.зв. «кресов’яцтва». Говорячи про те, що польське слово «Креси» в науковому обігу можна назвати англійським поняттям «borderland» (досл. «прикордонна зона»), Гальчак порівняв явище т.зв. «Кресів» з американським Диким Заходом. «Це земля, що не має чіткої лінії кордону, де нормально не функціонує громадське життя, державу представляє лише армія», – наголосив професор. Розвиваючи далі цю думку, Б. Гальчак звернув увагу, що ІІ Річ Посполита аж ніяк не могла дозволити у своїх межах «Кресів»:
– Східний державний кордон Польщі був точно встановлений у міжнародних договорах, його посилено охороняли. У східних воєвідствах міжвоєнної Польщі добре працювала державна адміністрація, поліція та судова система, – зауважив Б. Гальчак.
дослідник зазначив, що популярне в польській мові слововживання «Креси» чи «кресов’яни» не тільки не відповідає науковій правді, а є також образливим для українців чи білорусів. Відповідно є тією історією, що, перефразовуючи назву панельної дискусії, «ділить, а не поєднує».
І знову підручники…
Як на мене, чимало новаторського було в дискусії «Образи сусіда в навчанні та підручниках історії». Дослідники представили дані моніторинґу навчальних матеріалів України на предмет того, наскільки ж націєцентричною є освіта.
Проф. Юрій Волошин з Полтавського державного педагогічного університету звернув увагу, що в Україні ще 2007 р., з утворенням Інституту національної пам’яті, була ініційована робоча група з вивчення підручників історії і розробки нової концепції викладання цієї дисципліни (її очолила відома українська дослідниця Наталія Яковенко).
– Висновки, до яких дійшли вчені після моніторинґу – невтішні. Більшість етносів України представлена ворогами. Зокрема, поляки в підручнику для 8 класу, де вивчається рання модерна історія, виглядають як окупанти, що проводять політику денаціоналізації, підкорення, окатоличення. Той факт, що тоді слово «поляк» було радше політонімом на позначення шляхти, аніж етнонімом, не турбував нікого, – зауважив Ю. Волошин.
Козаччина, на думку українського дослідника, теж у підручниках представлена як боротьба українських військ із польськими – у той час як козацьке військо було поліетнічним, а в складі коронного боролися козацькі відділи на чолі з гетьманом.
– Так само не краще зображені інші сусіди українців, зокрема татари. Зрештою, загарбницький образ татар чи поляків прийшов з радянської історіографії, відтак з’явився черговий ворог – росіяни. У цьому ключі історію України представлено як хроніку фортеці, оточеної ворогами, – підсумовує Ю. Волошин.
Керівник закладу україністики Вроцлавського університету д-р габ. Аґнешка Матусяк прослідкувала те, яким чином учням подається історія української літератури. На початку 90-х рр. була помітна спроба «заповнити білі плями і відійти від радянської парадигми історії», – наголошує дослідниця.
– Це передусім введення в історико-літературний процес низки постатей, які раніше були заборонені. Відтак українці намагаються створити свій національний літературний канон, популяризуючи тексти Миколи Хвильового, Миколи Куліша. Повертається пам’ять про покоління «шістдесятників». У шкільну українську літературу вводяться тексти сучасних письменників, зокрема «бубабістів», – підкреслює дослідниця.
Водночас із літературного канону вилучаються ті тексти, що становили осердя радянської літературної хрестоматії.
– І Тичина, і Рильський, і Головко, і соцреалістичні тексти Олеся Гончара. Водночас українці намагаються по-іншому подивитися на тексти, що знаходилися в радянському каноні. Маю на увазі хоча б суперечливого Миколу Гоголя, але також велику трійку письменників – Тараса Шевченка, Івана Франка й Лесю Українку, – зазначає А. Матусяк.
Якщо на Франка й Українку учні вже дивляться по-новому, то Шевченка «визволити з радянської бронзи» – не вдалося, – каже вроцлавська дослідниця. Ці слова, як на мене, актуальні для більшості сфер сьогодення польсько-українських взаємин: починаючи з києворуських часів, почерез Козаччину й закінчуючи Акцією «Вісла». ■
