Сергій Жадан ■ УКРАЇНА ■ №17, 2014-04-27
КОМЕНТАР
Я свідомо пишу не «війна на Сході», а саме «війна за Схід», разом із тим чудово розуміючи, що в Донецькій області сьогодні ведуться справжні бойові дії, тим більш брутальні й цинічні, що при веденні їх у якості живого щита активно використовується місцеве населення. Але мені все ж таки важливо ще раз підкреслити – на Сході сьогодні відбувається не лише війна за адміністративні будівлі, не лише відстоювання сепаратистських ідей чи лобіювання російських інтересів – там також далі триває війна за самих себе, за свою країну, за можливість лишатися невід’ємною її частиною. І великою помилкою є ідентифікувати сьогодні цілий Донбас із «Донбаською республікою», а все місцеве населення – з прихильниками федералізму чи шанувальниками Путіна.
Безперечно, Схід України різний. Адже Суми – це теж Схід. Адже і в Харкові ситуація виглядає не зовсім так, як в Донецьку – найбільшими опонентами нової української влади тут є перш за все влада місцева чи ті ж таки правоохоронці. Натомість говорити про тотальну популярність і поширеність сепаратистських чи проросійських настроїв серед населення зовсім не слід. Варто хоча б подивитися на ставлення мешканців Східної України на присутність тут української армії. Багато хто з місцевого населення чи не вперше для себе виявив, що є громадянином країни, в якої є власні збройні сили. І що ці збройні сили, виявляється, знаходяться не в найкращому стані, і що вони потребують підтримки, оскільки так чи інакше саме вони можуть захистити від інтервенції. Та й сама можливість інтервенції виявилася більш ніж реальною.
Тож не дивно, що для багатьох на Сході сьогодні взагалі постало питання про громадянство як таке, постало питання приналежності до цієї країни, до її кордонів, до її незалежності. Стосується це, звісно, не лише східних областей, стосується це України в цілому – в багатьох із нас останнім часом з’являється усвідомлення того, що є така країна, з її територіальною цілісністю та з небезпекою цю цілісність утратити. Для Сходу це питання, можливо, особливо болюче, адже вимагає повної переоцінки багатьох цінностей і переконань, відмови від певних ілюзій і прийняття деяких не надто втішних реалій.
Я далекий від того, аби переможно стверджувати, що загроза окупації нині об’єднує всіх громадян. На жаль, події в Донецькій області показують, що цей процес набагато складніший і неоднозначніший. Навіть реакція мешканців самого Слов’янська викликає багато питань – спочатку вони виходять на підтримку озброєних сепаратистів, потому зацікавлено фотографують захоплену бронетехніку, а сьогодні вже вимагають військових залишити їхнє місто. Відповідь тут, можливо, в тому, що на всі мітинґи (як «проукраїнські», так і «проросійські») на Донбасі завжди виходила незначна кількість учасників, тож і робити висновок про настрої в реґіоні за цими мітинґами не варто. Не варто поспішати зараховувати всіх мешканців Донецька в сепаратисти, дивлячись на кілька сотень озброєних бойовиків у Донецькій ОДА.
Так само як і не варто переможно говорити про «проукраїнський» Луганськ, побачивши картинку з учорашнього мітинґу під жовто-синіми прапорами. Безперечно, в реґіоні сьогодні відбуваються важливі й важкі процеси визначення своєї позиції та місця в подіях, що відбуваються. Якою буде реакція Донбасу на ці події – сказати сьогодні, мабуть, просто неможливо. Великою мірою тут багато чого залежить як від київської влади, так і від позиції «місцевих еліт», які в багатьох випадках просто торгуються чи відверто підіграють сепаратистам. Так само слід розуміти, що події на Сході й далі будуть розгойдуватись «зовнішньою силою», яка діє за власним сценарієм, мало зважаючи на настрої та побажання місцевого населення.
Мені здається, що найбільша проблема в цьому й полягає – з одного боку реальні настрої та побажання мешканців Донбасу традиційно іґноруються й не беруться до уваги, з іншого – місцеве населення саме не надто поспішає озвучити та захистити власні погляди, дозволяючи говорити від свого імені самопроголошеним мерам і губернаторам, чи спокійно реаґуючи на появу в своїх містах іноземних військових.
Складно сподіватися на вирішення проблем у реґіоні, переважна більшість населення якого й надалі воліє від цих проблем дистанціюватися, звично перекладаючи вирішення їх на когось іншого й завчено нарікаючи при цьому на несправедливість та іґнорування власних інтересів. На що в такому випадку можна сподіватися? На те, що мешканці Сходу таки зрозуміють, що за них їхні проблеми ніхто вирішити не здатен – ні самопроголошені шарлатани, ні цілком леґальні олігархи, ні центральна влада, котра сьогодні загалом мало на що впливає. Слід сподіватися, що, вибираючи між продовженням війни й спробою повернення до мирного життя, східняки оберуть таки мирний варіант розвитку подій. Себто, що цю війну буде таки завершено. Бажано, з мінімальними втратами для нас усіх. ■
