Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №31, 2015-08-02
Добровольчі батальйони в Україні набрали могутності, спроможної підважити роль держави у силових протистояннях.
Політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва Володимир Горбач в «Українській правді» констатував: «Це неформальний статус з неформально розширеними (делеґованими або присвоєними) повноваженнями. Таке може бути лише у вакуумі слабких українських державних інститутів», – пише він про феномен Міхо (від Михеїла Саакашвілі, губернатора Одеської області — ред.). І додає: «„Правий сектор” також виник і діє в такому ж вакуумі слабких державних інституцій (спочатку армії, тепер міліції). І вони реально не розуміють, чому потрібно себе обмежувати…»
Спустошеність душ українських вояків, які повертаються з війни у спокійну, ба, більше «феєрверкову» реальність, спричинює, що вони не можуть себе віднайти. Їх дратують переповнені кав’ярні і клуби, ціни на елітні продукти, а перед очима – поранені і вбиті побратими, макарони і тушонка на снідання, обід і вечерю. Також вони не можуть знайти собі місця праці, оскільки її в такий кризовий стан мало, а по-друге, не все приносить задоволення й ейфорію, як іноді почуває себе чоловік на війні.
Про небезпеку неконтрольованості парамілітарних угруповань, добровольчих батальйонів влада ніби і підозрювала, намагаючись включити їх у свої силові структури, – передовсім до Збройних сил України. На сьогодні до ЗСУ ввійшли практично всі батальйони. До Національної ґвардії, котра підпорядкована Міністерству внутрішніх справ, входить полк «Азов», розквартирований у Маріуполі й околицях. До МВС входила й патрульна рота швидкого реаґування «Торнадо» на Луганщині, яка «прославилась» останнім часом створенням злочинної групи з 10-ти осіб (викраданням і тортуруванням місцевих жителів). Якщо не виходило батальйон підпорядкувати, його намагалися розпустити.
Як пояснює в інтерв’ю газеті «Україна молода» колишній боєць «Айдару», волинянин Ігор Лапін, нині народний депутат України, «…рік тому почалися перші спроби нашої дискредитації. Спочатку пробували парафінити (тут: поливати брудом) „Донбас”, потім взялися за „Айдар”, що ми махновці, негідники і т.п. Розформувати „Айдар” намагалися разів із шість, iз них тричі — дуже жорстко». Айдарівці святими не були. Досить згадати досвід волонтерки з Польщі Ольги Соляр, котра добу пробула в полоні (псевдо)айдарівців разом з київською напарницею: жінок випитували про канали волонтерської помочі та вимагали всю допомогу передавати через структуру «Зоря Айдару». Хоч теперішній нардеп, а колишній керівник батальйону Сергій Мельничук відхрещується від будь-якого зв’язку зі злочинами, у Генпрокуратурі заведено проти нього та інших бійців (так званої «чорної групи») декілька кримінальних справ (викрадення керівника «Укрспирту» в Києві, викрадення двох авто медичної допомоги на Луганщині, самовільне захоплення вертолітного майданчика, будованого для Януковича в Києві тощо).
Тут варто також додати заувагу І. Лапіна: «Подумайте, чому правоохоронці, розповідаючи про злодіяння добровольців, не кажуть слово „військовослужбовець”, а скрізь фігурує назва або „Айдар”, або „Торнадо”, або ще хтось. Усі батальйони вже давно не самі по собі, вони мають офіційні назви, номери. Чому не казати, що військовослужбовець такої-то військової частини вчинив правопорушення? Ніхто не каже, що якісь махновці з шевронами (naszywki – ред.) „Айдару” щось нехороше зробили. Ні, весь час кажуть „Айдар”. Або „Торнадо” зараз. І скажіть, що це не цілеспрямована кампанія з дискредитації. Тому я казав і кажу: справжній „Айдар” воює на передовій». Хочеться сподіватись, що розслідування будуть максимально об’єктивними і безсторонніми.
Формально незалежним до останнього часу залишався Добровольчий український корпус (ДУК), що був організований і діяв під еґідою «Правого сектору». Певний час до нього входив також батальйон «ОУН» під керівництвом Миколи Коханівського, але згодом влився в ЗСУ. Територіально ДУК захищає Україну на заході Донеччини, його база розташовується на межі Донеччини і Дніпропетровщини. Яким чином озброєні правосеки (так скорочено їх звуть в Україні), опинилися на Закарпатті? По всій Україні створено (і творяться) запасні корпуси ДУК. При цьому деякі з них ще до мукачівського інциденту проявляли себе не з найкращого боку: в Херсоні керівництво місцевого «ПС» їздило без жодних правил по місті на авто, без номерів, замість яких була емблема «ПС».
Стрілянина в Мукачевому показала кілька речей: 1) реґіональні структури воєнізованих батальйонів можуть жити своїм окремим життям; 2) на Закарпатті зійшлися корупційні та контрабандистські інтереси кланів Віктора Балоги (фінансував місцевий «ПС»), екс-реґіоналів та медведчуківців, влади («порошенківців») — міліція виявилася перед «ПС» безборонною і владі довелося стягувати спеціальні сили; 3) зброя, насилля може бути застосоване в будь-якому реґіоні України, незалежно від віддаленості до зони АТО.
Для Дмитра Яроша і київської централі ця перестрілка була повною несподіванкою. Проте «свої своїх не кидають». Оголошено про «безстрокову акцію протесту», люди «ПС» вийшли в багатьох обласних центрах, у Києві через кілька днів відбулося тритисячне «віче», але «революція» не спалахнула. Не допомогло навіть позірне убирання прес-секретаря «ПС», російського громадянина Артема Скоропадського в повну амуніцію з підписом «я захищаю країну, з якої можу бути депортований». Україна усвідомила, що з Майданом не канули в лету схеми нелеґального заробітку, тільки тепер до традиційних поділів впливу долучилися «патріоти» зі зброєю. Третє, зброя сипатиметься тепер як зі скриньки Пандори, і може добре, що посипалася вже, більше часу на підготовку, як цьому протистояти.
А те, що озброєні патріоти «вилазитимуть», сумніватися не доводиться: за один день 23 липня сталися два інциденти: на Вінниччині охоронці державного підприємства «Мурафський кар’єр», які є ветеранами АТО з батальйону «Донбас», були втягнуті в конфлікт із застосуванням мисливської зброї з нападом новопризначеного директора, на стороні якого були унсівці, вони ж є складовою «Правого сектора». Того же дня в Ірпені під Києвом 16 бійців батальйону «Південь» взяли участь у рейдерському (силове вилучення майна – ред.) виселенні з квартири волонтерки зони АТО Анни Агішевої. Словом, рівень аґресії наростає і наростатиме. Що з тим робити?
Передусім, позбавлятися від вибірковості, хтось більший патріот чи менший. Закон мав би бути одним для всіх. Не дозволяти радикально налаштованим політикам псувати образ України за кордоном, для того спецслужби повинні працювати над планами «патріотів» нести нові революції і розхитувати країну. Спецслужби також повинні знати канали фінансування радикальних політичних сил та угруповань, оскільки нерідко виникає питання, що головний ворог України сьогодні – Кремль – часто користається з дестабілізації, створюваної парамілітарними структурами. Закон без винятків. ■
