Випробування Пикуличами

Богдан Гук ГРОМАДА№25, 2017-06-25

Чимало сталося 11 червня 2017 р. такого, що було подібним і відмінним від пикулицького 26 червня 2016 р. Напруга перед походом не переросла у відмову організаторів від свята національної пам’яті, а загрозу фізичного нападу з боку аґресивно налаштованих націоналістів удалося знівелювати присутністю великої кількості поліції, чого не зроблено 2016 р.

Великим переможцем стала Греко-католицька церква, показавши стійкість в обороні християнської любові та братерства між людьми. Гарно проявили себе цінності Європейського Союзу: адже саме 11 червня громадяни України могли в’їхати в Європу та Польщу без віз. І, що важливо, «Не в таку Польщу, як видно в Перемишлі, а іншу, бо вона насправді інша…» – як сказав, завершуючи пикулицьку процесію, митрополит Євген Попович.

«Нас об’єднує малий цвинтар неподалік Перемишля…»
Пикуличі – це, крім першопланового релігійного виміру, свято української національної пам’яті та маніфестація українсько-польського політичного і збройного братерства. Це показує ті виміри, яких не було видно в 20–30-х рр., але також довгий час перед 2016 р. Щорічний масовий вихід українства у публічний простір Перемишля став лакмусовим папірцем у багатьох сферах, обріс у численні контексти, збагатився коментарями та увагою над Дніпром і Віслою.
Зміни в ідеологічних наголосах почалися кілька років тому. А це як висновок з того, що поховання вояків армії Української Народної Республіки в Пикуличах – це добра можливість будувати один зі стовпів українсько-польського примирення. Деякі сили хочуть приховати вагу угоди 1920 р., використовуючи факт, що в Пикуличах похоронені також вояки УПА.
У червневих подіях 2017 р. союз Петлюра-Пілсудський з квітня 1920 р. виявився сильнішим історичним актом та показав: слабинкою інформаційного потоку польських крайніх націоналістів якраз є те, що вони нехтують політикою маршалка щодо України. А Об’єднання українців у Польщі невипадково напередодні походу, 10 червня, влаштувало в Народному домі дискусію «Пілсудський – Петлюра. Важкі справи». Символічними постатями зустрічі істориків були три жінки: Йоанна Онишкевич – онука маршалка Юзефа Пілсудського, Ірина Доманська – дочка петлюрівця, Данута Куронь – онука маршалкового легіонера. Перша не брала слова, натомість з виступу Д. Куронь мали б залишитися в пам’яті слова про те, що «11 червня пикулицький фраґмент Перемишля треба ввести в історію Польщі». Вона звернула увагу й на те, чого добивається І. Доманська, яка 10 років шукає й не може знайти слідів свого батька: надання – хоча б онукам вояків Отамана – інформації про петлюрівські документи в архівах у Польщі.

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

Дискусія істориків Олександра Колянчука, Станіслава Стемпеня, Олега Павлишина, політика Януша Онишкевича і священика Альфреда В’єжбіцького була насичена різними вимірами історії. Стосувалася насамперед того, як розуміти прекрасний момент в українсько-польських відносинах: союзу Отамана і Маршалка. Голова ОУП Петро Тима наголосив, що дискусія не мала за собою контексту пикулицького походу й напруги в Перемишлі.

Держава в поліційному шоломі
Наступний день дав відповідь на питання голови ОУП. Тима констатував відсутність державного втручання в ситуацію, а тимчасом 11 червня держава появилася: вивела на вулицю сотні поліціантів. Було їх так багато, що могли йти на сутичку як з релігійним походом, так й аґресивними молодиками з іншого боку. Поліціантам до повноти їх спорядження не вистачало тільки бронетранспортерів і кулеметів. Якщо влада не має кращого політичного розуму, щоб раніше примирювати громадян, то в її розпорядженні залишається тільки т.зв. супровід демократичних акцій.
Похід у супроводі поліції та «тітушок» дійшов до некрополю. Біля хреста слави українських воїнів покладено десятки вінців. Оплески присутніх зривалися тоді, як до могили наближалися члени польських делеґацій. Промови голів делеґацій з України також не залишали сумніву: нинішня війна на сході України – це повторення того, що відбувалося 1920 р. І тепер, і тоді Європу українські війська боронять перед тим, щоби в Медиці пролягав кордон російської держави, – казав Януш Онишкевич. Рідко в історії буває так, щоб нинішні події так яскраво могли освітлити минуле, але й намагання порвати з ним. «Прощай Росіє, країно рабів!» – говорив голова львівської держадміністрації Олег Синютка, маючи на думці перший день безвізового режиму між Європою та Україною.
Голова ОУП дякував перемишлянам за відновлення цвинтаря, за стійкість у момент актуальної напруги, а полякам за підтримку. Він подивився і в найближчу перспективу: 2018 р. сповниться 100 років від того, як здобули державну незалежність Польща та Україна. «За рік будьмо мудріші, більш зорганізовані та знайдімо спільний знаменник для українців і поляків», – наголосив Петро Тима. ■

Поділитися: