Анна ВінницькаПОДІЇ№5, 2017-01-29

Цьогорічний Святвечір Різдва Христового для деяких родин у Кошаліні був справді винятковим, оскільки символічне порожнє місце, яке кожен християнин залишає за столом для несподіваного гостя, вирішено реалізувати в дійсність. Українські сім’ї запросили на Святвечір гостей з України, які працюють і живуть у Кошаліні й не змогли поїхати на свята в Україну.

За неофіційними даними, у Кошаліні та в околиці може працювати навіть біля двох тисяч українців з України. На щодень громадян України не видно серед української громади, а то й під час організованих у місті культурних подій, однак дехто з них приходить до греко-католицької чи православної церкви.
– На недільні богослужіння у греко-католицьку церкву приходить біля 15 українців з України, а на повечер’я прийшло аж біля 30. Розмовляючи з ними, я побачила, що деякі дуже переживають, що не можуть бути на свята разом зі своєю родиною і що у Святвечір будуть самі. Тому зродилася в мене думка, щоб, виходячи назустріч традиції порожнього місця, залишеного для несподіваного гостя, наші родини запросили на Велию заробітчан з України, – розповідає с. Анатолія Маґура, яка працює при греко-католицькій парафії в Кошаліні, до якої належить ідея спільної велиї.
За місяць до свят парох греко-католицької парафії о. митрат Богдан Галушка оголосив про це в церкві, після чого зголосилося дев’ятеро заробітчан, а вслід за ними шість українських родини, які готові були запросити гостей з України. Більшість українців на свята поїхала в Україну. Були й такі, що у власному колі організовували Святвечір, а тому тих, які захотіли святкувати разом з українською громадою, не було багато.
– Враження людей, якими хтось зацікавився, були просто неймовірні. Я бачила сльози радості в очах заробітчан від того, що хтось захотів їх запросити в гості. Будучи далеко від своєї родини, вони знайшли на чужині клаптик своєї Батьківщини завдяки нашим парафіянам, – говорить зворушена с. Анатолія. – Це був невеличкий подарунок заробітчанам, тому сестра тішиться, що наша громада змогла принести заробітчанам радість.
– Коли 1 січня я прийшов до церкви, с. Анатолія запитала мене, чи маю де подітися, і я сказав, що в нашій фірмі з українців залишився всього один, тому на свята буду сам. Тоді с. Анатолія порадила мені записатися до якоїсь сім’ї. Я залишив свій номер телефону. Увечері в четвер мені телефонували і запитали, чи я маю бажання прийти на Велию. Я, звичайно, погодився, тому що для українця і християнина це велике свято, його треба відзначати в колі інших людей. Я вважаю, що всі українці – це брати і сестри, тому я не почувався покинутим. Мені було дуже приємно, що мене запросили, – говорить Андрій Білий, який до Кошаліна приїхав з Івано-Франківська.
Однією з родин, яка прийняла гостей з України, була родина Юстини Москалик.
– На мою думку, ідея дуже гарна. І треба було запросити гостей в нашу хату. Серед членів моєї родини не було ніякого здивування, тому всі зразу мене підтримали. У нинішній час відчутною є ксенофобія, однак ми не повинні їй піддаватись. Ми не повинні піддаватися страхові щодо еміґрантів, бо ж Христос також був еміґрантом. Тому не вистачить лише говорити про нашу гостинність, її треба втілювати в життя. Хоч у нашому реґіоні відносно багато українців, вони почуваються тут чужими, тому потрібно було створити «символічну церковну сім’ю, – переконує Ю. Москалик.

Справді, кожен з нас залишає порожнє місце за столом для несподіваного гостя, однак дуже часто на цьому кінчається. Бо коли виявилося, що треба запросити в хату зовсім чужих людей, про яких нічого не знаємо, напевно в кожного з нас виникло багато питань. Саме тоді кожен міг у дійсності відчути символічність цього порожнього місця.
У родини Ю. Москалик були панове Андрій та Микола, які познайомилися щойно в них. Гості розмовляли, колядували, розказували про свята в їхніх хатах. Пан Андрій Білий, що родом з Івано-Франківська, приніс самотужки виготовлену кутю, яку там готують з шоколадом. Він був зодягнений у дідову вишивану сорочку, з чого був дуже гордий. «Кутя була дуже смачна і запашна. Я ніколи раніше не їла куті з шоколадом», – каже Ю. Москалик.
Другий гість – родом із Запоріжжя.
– Пан Микола заспівав нам дуже старовинну колядку, яку сьогодні виконує відомий лірник Тарас Компаніченко. Також прочитав вірш про Майдан, який сам написав. Зі свого боку, ми намагалися зробити все, щоб наші гості почувались, як у власній сім’ї. Кожен говорив стільки, скільки хотів. Завдяки гостям ці свята для нас були справді винятковими, – каже Ю. Москалик.
А пан А. Білий додає:
– Емоції були дуже позитивні, бо знав, що йду до українців. Коли зустрівся з людьми, які мене запросили, то був дуже приємно вражений їхньою великою щирістю та привітністю. Вони розпитували про традиції Святвечора в наших хатах. Коли чуєш українську мову, то не почуваєшся самотньо. Приїжджаючи в чужу країну, де починаєш життя з нуля, еміґрантові чи заробітчанину дуже важливо знати, що хтось його підтримує, інакше дуже тяжко.
Вишиванка, яку одягнув п. Андрій, – це сорочка його покійного дідуся. Вона для нього, як оберіг.
– Це візитівка, річ, яка має бути в ґардеробі кожного щирого українця. Для мене вишиванка є святковим одягом, тому в такий вечір гріх було її не одягнути. У нашій сім’ї на такі великі релігійні свята прийнято одягати саме вишиванку, – розповідає п. Андрій.
Для нього незвичайною була послідовність подання страв під час Святвечора. На Західній Україні на стіл ставлять одразу майже всі 12 страв, натомість тут кожну страву подавали по порядку. На Західній Україні вечеря розпочинається з куті, а тут нею закінчувалася. Також п. Андрія дуже приємно вразило дотримання сім’єю українських традицій. «Я дуже був приємно здивований тим, що через стільки років і так далеко від рідних земель вони зберегли колорит свого реґіону, звідки були переселені», – ділиться спостереженням п. Андрій. Після Велиї до гостей прийшов ще і Святий Миколай. Дякуємо за спільну Велию! ■

Поділитися:

Категорії : Події

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*