Григорій Сподарик ■ ГРОМАДА ■ №32, 2017-07-30
У Польщі багато років, поза окремими випадками, немає бажання говорити про кривди місцевих українців. Ці питання забетонувала трагедія поляків на Волині, потім комуністична пропаганда і, врешті, її сучасне втілення – риторика політично сильних націоналістів.
Без партнера до діалогу українці у Польщі надалі залишаються в залізничних вагонах, куди загнала їх депортація 1947 р. Несправедливо приклеєний тоді ярлик «бандит» болить і тримається донині. І над тим, щоб він не відпав, працюють різні середовища. Результат такий: трагічно багато людей вийшло не з вагонів, а, загалом, з поїзда під назвою «Українство». Такий діагноз прозвучав на конференції «Акція „Вісла” – мазурські питання», яка відбулася в Елку. Її організувало Об’єднання українців у Польщі (ОУП) та місцевий історичний музей. Цього роду партнерство — це приклад підходу до трагічного минулого без упереджень. Але така модель не є стандартом.
У Польщі постійно тривають спроби реабілітації акції «Вісла». На думку проф. Романа Дрозда, депортація є виразним доказом польської провини стосовно українців. Варто пригадати, що саме таку оцінку дали й колишні президенти Лех Качинський та Віктор Ющенко. На протилежному полюсі залишається риторика комуністів, яку після 1989 р. прийняли польські націоналісти, а також значна частина комбатантів Армії крайової, кресових середовищ та актуальної польської державної влади. Їх активність скерована на те, щоб у суспільстві над Віслою міцнішав міф про українця-вбивцю і поляка-жертву. Цю фальшиву конструкцію доповнює переконання в тому, що акція «Вісла» зупинила вбивства поляків. Водночас, жодні історичні джерела не вказують на те, що ця акція була наслідком Волинської трагедії.
Це була інша територія, інші роки, інша влада та інші люди. Українці, котрих депортували, не брали участі в злочинах на Волині, – говорив проф. Дрозд, який вважає, що одна з головних проблем сьогодні в тому, що в Польщі та Україні існують середовища, які відкидають факт, що поляки та українці мінялись ролями катів і жертв.
«Прощаємо і просимо прощення!» або «Моя правда найважливіша» – це дві моделі підходу до трагічного минулого. Сторони й досі не вирішили, котрим зі шляхів остаточно підуть, а від цього, на думку проф. Дрозда, залежить порозуміння або фальшиві оцінки щодо спільних трагедій. Цьому заважають й інші фактори. Досі, наприклад, не розвінчано міф про те, що поляки й українці жили виключно дружньо, аж поки не прийшла ІІ Світова війна. Саме з такою готовою тезою часто рушають молоді адепти збирання усних спогадів від свідків історії. Потім дивуються, що в людській пам’яті живуть образи нищення православних церков на Підляшші і Холмщині 1938 р. Про цю проблему говорила голова «Homo Faber» Анна Домбровська, яка займається міґрантами і питанням історичної пам’яті. Ще інша пастка – це історичні інсценізації. Їх емоційність має часто лише одну мету – показати, хто був добрий, а хто поганий, і таку однозначність понести у світ. Як зауважила А. Домбровська, після реконструкції у Радимні 2013 р. знищення українцями польського села на Волині, ніхто вже не їде туди говорити про нюанси спільних відносин.
– Ця тема тут заорана на роки. Ситуацію ускладнює й те, що державна влада охочо підтримує такі пунктові видовища, а не тривалі проекти, у рамках яких історію можна інтерпретувати з багатьма нюансами.
Водночас А. Домбровська, співпрацюючи з ОУП, помітила, що навіть молоде покоління українців надалі «сидить у вагонах», тобто живе спогадами про депортацію.
– Вагони повертаються, бо українці весь час монологізують, чекаючи партнера до дискусії. (…) Ідеться про те, щоб врешті поляки заговорили про спільну втрату, про вивезення сусіда. На жаль, українець — це часто надалі ворог, якого не можна жаліти, – підсумовувала А. Домбровська.
Колишній депутат, а нині віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Мирон Сич у ході дискусії переконував, що частина польського суспільства й надалі «хоче тримати українців у вагонах». На це вказує остаточне заблокування його ініціативи щодо засудження на рівні Сейму Польщі акції «Вісла». Від такого жесту 2007 р. не відмовився Вармінсько-Мазурський сеймик. Блокування голосу про українські кривди, в оцінці М. Сича, видно й у тому, що нинішня влада не підтримала жодного проекту відзначень 70-х роковин акції «Вісла».
– Ви нам дуже потрібні для того, щоб ми насправді могли вийти врешті з цих вагонів, – говорив М. Сич, дякуючи за підхід, демонстрований А. Домбровською, і вказуючи водночас на роль громадського сектору й польської інтеліґенції у діалозі про минуле.
Наслідки трагічної історії і неправильного підходу до неї доволі добре видно з позиції духовної особи. Одним із учасників конференції був о. Ігор Гарасим, парох у парафіях Асуни та Кентшин. Представлена ним статистика і спостереження багато говорять про нашу дійсність.
– У двох парафіях сімей, які розмовляють українською мовою на щодень, можна порахувати на пальцях однієї руки, – говорив духівник.
Молодь виїжджає, старші помирають. На прикладі Асун виглядає це так, що десять років назад тут було майже 500 вірних, а зараз трохи більше як половина цієї кількості. Статистик не піднімають шлюби і хрещення. Основний показник – це кількість похоронів. Але, за словами о. Ігоря Гарасима, ключова проблема в тому, що ми й досі не маємо експертського огляду процесів у нашій громаді. Він сам, визнаючи вагу минулого і досліджень істориків, пропонував змінити підхід – зосереджуватися не на 70 роках від операції «Вісла», а на 70 роках нашого життя після цієї трагедії. Думати над тим, як для молодого покоління українство (у тому числі рідну мову) зробити привабливим. Бо без цього «українські Асуни» та їх сотні відповідників у Польщі в недалекому майбутньому можуть просто зникнути.
У конференції «Акція «Вісла» – мазурські питання» брали участь також проф. Ігор Галагіда, д-р Аркадій Слабіг, парох православної парафії в Елку о. Лука Лаврешук та голова ОУП Петро Тима. ■
