ВІДЗНАЧЕННЯ 120-річниці від дня народження Станіслава Вінценза (1888-1971)

Катерина ПіпкаКУЛЬТУРА2008-12-31

{mosimage}

Матаржук – гуцул зі Слободи – про Вінценза так говорив: “Пан – добрий сусід, живемо згідно, запрошує до себе в гості, у нього дома проходять вечорниці з нашою музикою і нашими танцями”. Нічого дивного – Гуцульщина була Вінцензу домом. Мілош пише: “Bінценз знає, що люди скучають за вітчизною. На жаль, замість неї отримують лише держави. Вітчизна орґанічна, закорінена в минуле, звичайно невелика, зігріває серце, вона так близька неначе своє тіло. Держава механічна”. У холодний, дощовий вечір 29 листопада у Кракові літургією в костелі св. Сальватора почалося святкування 120-ліття від дня народження Станіслава Вінценза. Ксьондз Альфонс Ґуровський говорив про три стовпи життя Вінценза – свободу, відкритість та багатство в різноманітності.

Східним акцентом під час Служби було “Хресту Твоєму покланяємось, Владико”, заспіване Жіночим хором Яґелонського університетy. Один з організаторів – Петро Клапита, одягнений у традиційний гуцульський стрій, у товаристві виняткової пані – трембіти, став головним об’єктом для фотографів, коли похід сальваторською бруківкою прямував на кладовищe.
Вінценз лежить на окраїнах Сальваторськохо цвинтаря. Коли стоїть гарна погода, звідти видно верхів’я гір. Увечері 29 листопада письменник бачив чимало своїх шанувальників. Жінки прибрали могилу квітами і свічками. Сама могила і хрест традиційні, дерев’яні. Письменник мріяв, щоб на його похороні заграли на трембітах. Це бажання сповнилося набагато пізніше – під час гуцульського фестивалю в березні 2008 р. Тепер знову можна було почути тужливий звук магічного карпатського інструмента.
Наступного дня в Центральнoму осередку гірського туризму PTTK відбулася промоція книжки “Huculi, Bojkowie, Łemkowie – Tradycja i Współczesność”, що підсумовує березневу конференцію. Друга її частина – “Stanisław Vincenz – Po stronie dialogu”, містить “Listy z nieba”, тобто кореспонденцію поміж Вінцензами і гуцулами, унікальні фотографії Вінценза, Гуцульщини і гуцулів. Показана гуцульська культура в ширшому контексті споріднених з нею русинських груп – бойків і лемків.
Більшість авторів текстів з Гуцульщиною пов’язані емоційно, того дня розказували свої гуцульські імпресії. Головний гість і ведучий проф. Ян Стеншевський (Університет Адама Міцкевича в Познані) сказав, що “Гуцульщина – це хвороба, інфекційна хвороба, епідемія – часом ендемічна, інколи проявляється в гострій формі. Несеться за людиною ціле життя”. Підкреслював, що конференція має випрацювати компроміс, не привласнювати, вона понадполітична і здатна довести до порозуміння на рівні культури. Згадував видатних дослідників Гуцульщини – Станіслава Мерчинського, який ініціював перші повоєнні етноекспедиції на Гуцульщину, був прихильником техніки науки через спільне музикування, Вoлoдимира Ґашовського, якого політично знищила радянська влада і він не міг продовжувати своїх досліджень, подібно, зрештою, як Філарет Колесса – дослідник лемківської музики. Виступили й інші доповідачі, наприклад, проф. Єжи Чайковський розглядав проблему волоського поселення, д р Уршуля Яницька-Кшивда розповідала про гуцульську демонологію. Ініціаторка зустрічі Юстина Клапита поділилася візуальними записами зустрічeй- розмов з листопадового етно-музикологічного перебування у Верховині (колишнє Жаб’я).
Друга частина недільних святкувань проходила в Культурному центрі Ротунда. А почалася прапрем’єрою документального фільму “Vinсenz w Krakowie” (реж. К. Кшижановський). Це репортаж з березневого Гуцульського фестивалю ім. Станіслава Вінценза з музикою Черемоша під проводом Романа Кумлика, та кадрами з поїздки Оркестру св. Миколая у Східні Карпати, їхньої зустрічі з тамтешніми музикантами.
Потім відбувся спектакль “Rarytas – opowiadanie o krawcu Pinchasie” з п’єси “Historie Vinсenza” у виконані Сільського театру Венґайти за мотивами гуцульської епопеї “Na wysokiej połoninie”. З огляду на малу кількість акторів, показано лише частину вистави, прем’єра якої відбулася 1988 р. Акомпанували Яцек Галас та Ева Василевська – була це немов музична мандрівка довкола Чорногори. Як сказав музикант, “зразок туризму неінвазійнoго, де можливо переміщатися без втручання в пейзаж”, так що всі ми ніби сиділи на полонині і музично дивилися у всіх можливих напрямках. Пригадуються слова мольфара Онофрея Вартулякa “Музика, як стежка: навіть якщо ти її протоптуєш, то ніколи не знаєш, куди вона зайде”. Натуральним завершенням стало спільне танцювання, що об’єднало публіку.
Під час концерту передовсім захоплювалися майстерністю артистів та мелодією: гарною, зворушливою i дивно знайомою. Хотілися заплющити очі – і ти вже не в Кракові, а наступний день не понеділок. Добре, що комусь хочеться організувати такі події. Добре, що пам’ять про С. Вінценза повертається до загальної свідомості.
По- різному про нього говорили: одні казали, що не було людини, якої він не міг би не любити, інші – що його доброта, відкритість дозволяли людям, які з ним спілкувалися, відкривати свою правду і просто бути собою. З фотографії на нас дивиться щире лице, веселі, сині очі. Доповнюю у своїй уяві образ професора (так його називали знайомі) з теплими, міцними долонями, як він спокійним голосом розповідає про летунів, чугайстрів, лісовиків, русалок… Розповідає про гармонію світу, у якому поруч жили українці, поляки, жиди, румуни…

“Наше слово” №1, 4 cічня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*