Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №17, 2013-04-28
Хроніка діалогу
Остання парламентська ініціатива щодо трагедії на Волині від депутатів Польської селянської партії (пол. PSL), про яку пишемо в цьому числі «НС», за рівнем відчуття ситуації «вміщається» десь в околицях того, що пропаґує кс. Тадеуш Ісакович-Залеський. Цей неформальний представник кресових середовищ у середині квітня на своєму блозі в Інтернеті поділився враженням від перебування в одній зі шкіл Нижньої Силезії. Після візиту духівник інформував: «Важливою складовою шкільної врочистості була театральна вистава, підготовлена учнями, яка ілюструвала напади бандерівців на польські села. На всіх присутніх це справило велике враження. Маючи можливість побачити відданість молодих акторів, які є правнуками кресов’ян, я захоплювався їхнім ентузіазмом і щирістю».
Варто відзначити – силезька молодь уже встигла зробити те, до чого щойно примірюється одна з організацій у Перемишлі, яка влітку планує провести реконструкцію подій на Волині. Певно, і там ґарантуватимуться «відданість, щирість та ентузіазм». Проте важко встановити, чи лише у випадку акторів, які падатимуть від удару сокирою, чи також тих, хто відтворюватиме злочинців зі згадуваними сокирами в руках. Лише риторично можна поставити запитання: чи в ролі останніх, відповідно до історичних фактів, виступатимуть також поляки, чи лише українці.
На щастя, крім «жахливої чутливості» декого, у громадському просторі щодо роковин трагедії на Волині функціонує також поміркованість і зваженість. Їх можна було віднайти, зокрема, у щоденному виданні «Gazeta Wyborcza» за 23–24 березня, яка надрукувала повне звернення греко-католицьких єпископів у справі трагедії на Волині. Рекомендуючи уважно прочитати цей важливий текст, головний редактор Адам Міхнік назвав його «зверненням до того, що в нашій людській натурі є мудрим та чесним, – це голос проти взаємної ненависті». У згадуваному числі видання опинився також цінний голос представника українських інтелектуалістів, головного редактора часопису «Ї» Тараса Возняка. Автор, розмірковуючи над появою щораз більшої кількості «спекулянтів» навколо взаємного примирення і каяття, а також свідомий суперечностей, які можуть викликати його слова, виразно заявив: «Тому й кажу – на Волині 1943 р. ми, українці, вчинили різанину. І продовжилася вона в Галичині. Розумію, що цю фразу вириватимуть з контексту як українські, так і польські „патріоти”. Вони вдаватимуть, нібито не розуміють, що ця фраза імпліцитно (яка мається на увазі, невиражена – ред.) говорить і про інше – хтось з поляків так само має сказати – на Холмщині і на тій самій Волині, у відповідь чи ні, ми, поляки, вчинили різанину. А ще є Галичина, а по війні Надсяння, Лемківщина і знову Холмщина, Акція „Вісла”. І не важливо, яка різанина більша, а яка менша. Тільки мерзотники можуть мірятися гектолітрами крові».
У подібному дусі висловлюється публіцист цього видання і член Головної ради Об’єднання українців у Польщі Мирослав Чех. У тексті «Українці хочуть примирення», який «Gazeta Wyborcza» надрукувала 20–21 квітня, він ставить наголос на тому, що прощення та примирення ніколи не можна досягти «проти когось». Чех пригадує низку зустрічних жестів, зокрема, з українського боку, де перераховує хоча б такі ініціативи, як звернення українських церковних ієрархів чи утворення в Києві громадського Комітету примирення між народами. Пригадує, що в минулому про примирення говорив також папа Іван-Павло ІІ, у спільних документах – польські та українські Церкви, президенти двох держав; цьому процесові широко по обидва боки кордону сприяли кола інтелектуалістів. Проте публіцист виразно називає також перепони в цьому процесі. На його думку, простягнута до примирення українська рука зависне в порожнечі, якщо з польського боку переможним стане підхід, особливо характерний для кресових середовищ. А вони вірять, що історія спільних відносин – це немов генетично вписана в українство злочинність та ніяких провин зі свого, польського боку. Проте християнському примиренню, в оцінці Чеха, не служить також позиція українського історика, д-ра Володимира В’ятровича, який заперечує масовий характер винищення поляків на Волині та знімає відповідальність за це з Української повстанської армії: «Прощення і примирення не досягається проти когось. Вони мають прийматися для когось – для своєї спільноти і для тієї, з якою хочемо примиритися», – пише Чех. Стати понад взаємними образами пропонує також депутат Сейму РП Мирон Сич, розмова з яким друкується у № 14 видання «Tygodnik Powszechny» під заголовком «Кривавий вузол». М. Сич не має сумнівів щодо потреби засудження Волинської трагедії, проте хоче, щоб польська сторона враховувала також той факт, що для українців УПА – це не злочинна структура, а така, що боролася за незалежність своєї держави: «Немає питання в тому, чи засуджувати злочини проти волинських поляків; воно в тому, як зробити це чесно. Так, щоб воно служило гоєнню ран, а не їх роздряпуванню», – говорить у розмові М. Сич.
Як видно «відданість, щирість та ентузіазм» можуть приймати різні форми, проте для польсько-українського примирення завжди кращими будуть вони в названих публікаціях, ніж ті, які приваблюють ксьондза Т. Ісаковича-Залеського. ■
