Від світського життя до хресної дороги

РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №39, 2018-09-30

Климентій Шептицький, тепер уже в лику Блаженного, рідний брат митрополита Андрея Шептицького, довгі десятиріччя залишався в тіні свого брата. Однак вони не могли існувати один без одного та не досягли б того, що зробили для Української греко-католицької церкви (УГК Ц) і українського народу.

Про це, зокрема, а також про історію роду Шептицьких, його заслуги перед церквою та українцями можна довідатися з нещодавно виданої в Польщі книги «Аристократ духа». У першу неділю вересня ольштиняни, крім можливості придбати це видання (що й зробили, викупивши кількадесят примірників за кільканадцять хвилин), мали виняткову нагоду зустрітися в прицерковному осередку культури парафії УГКЦ Покрови Пресвятої Богородиці з нащадком славетного роду, д-ром Андрієм Шептицьким. Під його редакцією це об’ємне видання побачило світ. Він є заступником голови Фонду роду Шептицьких. До речі, нащадок славетної родини пов’язаний сімейними узами з Вармією та Мазурами. Зустріччю з відомим науковцем зацікавилося понад півсотні осіб.

Годі дискутувати про зміст книги, яка тільки що потрапила до рук. Та сам д-р Андрій Шептицький у доступний спосіб представив її та назвав низку авторів окремих наукових статей.

Свою зустріч з ольштинською громадою вчений розпочав із розповіді про рід Шептицьких, починаючи від батьків митрополита. Батько Іван походив із древнього руського боярського роду, мати Софія – дочка визначного польського письменника Александра Фредра. У подружжя було п’ятеро синів. троє з них записані золотими буквами в історії України та Польщі. Андрей Шептицький протягом майже півстоліття був львівським і галицьким митрополитом, главою УГКЦ. Станіслав зробив військову кар’єру спершу в австрійській, а потім у польській армії. У 1923 р. став міністром військових справ в уряді Польщі. Климентій, у світському житті охрещений Казимиром, був архимандритом чину монахів-студитів. Життя закінчив мученицькою смертю від рук більшовицьких посіпак. Два інші брати – Олександр і Леон – присвятили себе сім’ї.

Андрій Шептицький впевнено говорив, що в тодішній родині Шептицьких національні справи, українські чи польські, не грали провідної ролі. Їх скоріше можна окреслити як національну, чи пак ультранаціоналістичну ідею на користь одного чи іншого народу. Члени сім’ї були католиками, дуже сильно прив’язаними до Риму, тобто до Ватикану. Парадоксально, що саме мати-полька стала тією особою, яка благословила синів, коли вони відчули покликання до служіння Українській греко-католицькій церкві, та переконала в цьому їхнього батька-українця, який спершу рішуче виступав проти.

Науковець із упевненістю говорив, що не було б митрополита Андрея без Климентія і не було б Климентія без Андрея. Отець Климентій став свого роду посередником між Андреєм і родиною. Але не все своє доросле життя
Казимир-Климентій служив Греко-католицькій церкві й українському народу. У молодості був світською людиною, яку, як жартома сказав гість, можна було б у той час назвати… «бонвіваном».

Казимир-Климентій Шептицький народився 17 листопада 1869 р. в селі Прилбичі Яворівського повіту Львівської області, в родині графа Івана Канти і Софії Фредро. Гімназійну освіту здобував у гімназії св. Анни в Кракові. Потім К. Шептицький вивчав право у Краківському університеті та по одному році в Мюнхені й Парижі. Навчання закінчив науковим ступенем доктора в Краківському університеті.

Казимир спершу допомагав батькові вести родинне господарство, яке знаходилося в трьох різних державах. Багато
часу присвячував хворій матері, з якою часто їздив на лікування до Італії, аж до її смерті в 1904 р. Це могло вплинути на Казимира, який почав відчувати покликання до монашества. Але поки що, 1900 р. він обраний депутатом віденського парламенту й був кандидатом до Державної ради, членом якої став роком пізніше. У 1907 р. Казимир покинув політичну діяльність і зайнявся господарюванням у родинних маєтках та своєму фільварку в Дев’ятниках. Рішення вступити до греко-католицького монастиря дозріло в Казимира у 1910 р. Два роки пізніше він розпочав новіціят у монастирі студійського уставу в Камениці в Боснії, з новим монашим іменем св. Климентія (папи). Отримав богословську освіту в Інсбруку. 28 серпня 1915 р. монах Климентій був висвячений на священика єпископом Діонізієм Няряді з Крижевець. Три роки пізніше його призначено настоятелем монастиря студитів у Скнилові, який через воєнні знищення перенесено до літньої резиденції галицьких митрополитів в селі Унів. 1926 р. о. Климентій був призначений ігуменом Унівського монастиря з відповідальністю за всі доми студійського уставу. У 1936–1937 рр. за дорученням Конгрегації для Східних церков разом зі своїм братом митрополитом Андреєм опрацював «Типікон»
для монахів-студитів.

Із 1937 р. Климентій перебував у Львові, де опікувався хворим митрополитом Андреєм та допомагав йому керувати церквою. 1939 р., після входу в Галичину більшовицьких окупантів, ними був розстріляний у батьківському домі в Прилбичах брат Леон із дружиною. Московські ординці хотіли також убити отця Климентія. Однак ймовірно помилково замість нього розстріляли священика, який у той час відвідував Шептицьких.

Зимою 1939 р. митрополит Андрей поділив Радянський Союз на чотири греко-католицькі екзархати. Росію він передав під опіку о. Климентія. Екзархи провели чотири синоди, у яких о. Климентій брав дуже активну участь. Під час радянської та німецької окупації він постійно перебував біля митрополита аж до його смерті 1 листопада 1944 р. Саме з палат митрополита він керував акцією переховування євреїв, врятувавши багатьом із них життя. Серед них, зокрема, такі відомі нині особистості, як Адам Ротфельд, рабин Каганге, Курт Левін та десятки інших.

1944 р. наступник митрополита Андрея кардинал Йосип Сліпий призначив о. Климентія архимандритом монахів студійського уставу. В листопаді новий митрополит вислав до Москви делегацію для переговорів у справах Греко-атолицької церкви, яку очолив о. архимандрит Климентій. 1945 р. після арешту більшовиками єпископів УГКЦ о. Климентій став фактичним провідником духовенства, яке виступало проти насильного навертання в православ’я. Через свою відданість Церкві та українському народу архимандрит Климентій 5 червня 1947 р. потрапив до більшовицьких катівень. Після чотирьох років катувань, етапів і поневірянь, у 1951 р. о. Климентія не стало. В 2001 р. папа Іван Павло ІІ вніс мученика о. Климентія Шептицького до лику блаженних.

Д-р А. Шептицький, говорячи про не надто прихильне ставлення латинського духовенства до роду Шептицьких, зокрема, до митрополита Андрея та о. Климентія, запевняв, що римо-католицьке духовенство усвідомлює вагомість діяльності згаданих представників роду. Наклепи здебільшого йдуть від одного ксьондза, про якого всі знають, і тому прізвища не назвав. Він погодився, що історія роду Шептицьких може бути добрим прикладом безконфліктного українсько-польського співіснування. Висловив теж переконання, що митрополит Андрей Шептицький потрапить до лику святих.

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*