Від «пані професор» до «пані Славці»…

Кася Комар-Мацинська ■ ПОРТРЕТИ ■ №20, 2018-05-20

Замість вступу

Портрет молодої Ярослави. Тут і далі: фото з архіву родини Поповських

Перемиські історії особливі. Вони не ефектні, як бенгальські вогні, і не дивовижні, як магічні фокуси, та все ж манять мене і зачаровують. Буває, що зачіпають випадково, несподівано даруючи нових друзів, які запрошують в гості і частують найсмачнішими українськими цукерками у формі сердечка. Мабуть, хочуть посолодити мій обов’язок слухати, хоч насправді це вже давно не обов’язок, а приємність. Перемиські історії відкриваються переді мною повільно, по-галицьки, у неспішній бесіді за філіжанкою смачної кави. Вони зовсім не схожі на українсько-закерзонські оповіді, серед яких я виросла. Це не міфи родючої землі і втраченого селянського раю, з якого вже на чужій землі виростає новий квіт української інтеліґенції; і не історії героїчної боротьби партизанів як найвищої форми проявлення патріотизму.

Перемишль – моє відкриття, щойно усвідомлена третя частина пазлів українства по цей бік кордону; орган, який нещадна рука історії відрізала від України, лишаючи нам доказ того, що українці на цій землі віддавна дозволяли собі на фермент вільного мислення і творчого зростання. Українська інтеліґенція не починається з післявиселенського нуля, бо задовго до нас ці стежки протоптали вже не одні ноги… Герої перемиських історій дивляться на нас зі старих чорно-білих фотогра фій, з невиразних сканованих сторінок книжки «Перемишль – західний бастіону України», виданої 1961 р. у США під редакцією проф. Богдана Загайкевича; з рядків наукового збірника «Перемишль і перемиська земля протягом віків», виданого 1996 р. під ред. проф. Степана Заброварного; зі спогадів Володимира Пайташа «Перемишль – відгомін минулого» з 2011 р. Я навіть не сподівалась, що героїв буде аж так багато. Серед них – учителі, священики, учні перемиських шкіл, учасники хорів, театрів і драмгуртків. На фотографіях бачу прекрасну архітектуру міста. Захоплена колишньою надсянською могутністю, я неймовірно щаслива, що одну з тих історій можу почути від Андрія Чорного. саме він розповів мені про незвичайну жінку, а при нагоді і про своє повернення до Перемишля та не надто інспіруючу зустріч з українською громадою міста середини 50-х рр. Попри те, що перемишляни того часу були залякані і недовірливі, пан Андрій усе ж їх до себе переконав і став одним з господарів Народного дому. Саме в цьому винятковому будинку почалося його знайомство з учителькою музики Ярославою Поповською, яке переросло в надзвичайно гарну дружбу, а після її смерті продовжилося діяльністю Фонду ім. Ярослави Поповської. Цьогорічна зміна варти в раді цієї структури стала поштовхом до нашої розмови про красиву й талановиту жінку, справжню леґенду Перемишля.

Емілія та Іван Поповські з Ярославою.

«Фортепіано, лише фортепіано…»

Ярослава Поповська 16 грудня 1914 р. народилася у Відні, а померла 31 травня 1995 р. в Перемишлі. Її життя обійняло всі найбурхливіші події ХХ ст. Батьки Ярослави походили з Тернопільщини і належали до української еліти. Мати, Емілія Поповська (дівоче прізвище Крушельницька), була двоюрідною сестрою відомої оперної співачки Соломії Крушельницької. Батько, Іван Поповський, професор класичних мов, випускник Львівського університету, викладав грецьку і латинську мови у перемиській гімназії. Позиція батьків пояснює їхнє рішення їхати до столиці Австрійської імперії народжувати свою першу (як пізніше виявиться, єдину) дитину. Слава (Ярослава) у дитинстві не ходила до школи, вона отримувала індивідуальні уроки вдома. Батьки, маючи амбітні плани щодо своєї одиначки, закрили її перед звичайним світом, немовби в інкубаторі, у якому основну роль грали освіта і фортепіано. Говорять, що в дорослому житті Слава жаліла, що не могла гратись і розвиватися разом з однолітками. Можливо, саме те, що цього суспільного чинника не було в її дитинстві, спричинилося до того, що Я. Поповська бувала легковірною і страждала з приводу різних людських маніпуляцій.

Перемиська дама

Ярослава Поповська дитиною.

Я не знаю, хто перший побачив незвичайний музичний талант Ярослави і посадив її за фортепіано. Я не знаю, чому така талановита людина вирішила все своє життя провести в невеликому Перемишлі. Знаю лише те, що «пані Славця» розповіла пану Андрієві, і те, що я прочитала в публікаціях про давній Перемишль. Її коротка біографія поміщена на інформаційній летючці Фонду ім. Ярослави Поповської. Спогад про її життя, який написала Марія Чорна, був опублікований у «Нашому слові» («Фонд любові до дітей», «НС» № 8 за 23.02.2003 р.). Але багато перемишлян пам’ятають Я. Поповську. Саме від них я почула, що вона була справжньою дамою і досить суворим учителем музики у старому стилі. Очевидці згадують також притаманні їй жести, коли вона поправляла костюм, виходячи на сцену. У згаданому вище «Західному бастіоні» в статті Євгена Цегельського «Музичне життя Перемишля» у натовпі довоєнних прізвищ відомих перемишлян на 330 сторінці знаходжу інформацію про «елевів» (тобто студентів) Музичного інституту класу проф. Володимири Божейко, серед яких була і Ярослава Поповська, студентка класу фортепіано останніх років діяльності інституту й пізніша вчителька музичних шкіл Перемишля.

Знаменита, гарна і моральна

Молода Ярослава паралельно навчалась у перемиській філії Львівського музичного інституту ім. Миколи Лисенка та Українському інституті для дівчат. Я з зацікавленням переглядаю її двомовні свідоцтва, надруковані на тоненькому пожовклому папері, які Андрій Чорний передав до архіву Народного дому. Більшість предметів у свідоцтві приватного Українського інституту для дівчат оцінена дуже добре (особливо латина, українська, французька та німецька мови), добрі оцінки теж з польської мови, математики і фізики. Свідоцтво закінчення Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка (філія в Перемишлі) зверху вниз у дуже добрих «поступах»: основи музики, гармонія форми, сольфеджіо, хоральний спів, іструментознавство та найважлиіше фортепіано – тут «поступ визначний» (відмінний). При кожній оцінці – підпис учителя (можу прочитати лише прізвище В. Божейко в рубриці «головний предмет»). З фотографії на студентському посвідченні музичного інституту з польською та українською печатками (1934 р.) споглядає на мене небанальна молода красуня. Мою увагу привертає також видане польською мовою «Свідоцтво моральності» (1936 р.), у якому говориться, що Ярослава Поповська протягом усього свого життя в Перемишлі поводилася морально, і місцеве управління не мало до неї в цьому плані жодних застережень.

Я запитую пана Андрія, чому родина Поповських під час війни не виїхала з Перемишля, як більшість представників української інтеліґенції. За його словами, Іван Поповський був людиною високої лояльності, тому отримав від влади міста документ про те, що він необхідний Перемишлеві і не підлягає виселенню. Мабуть, саме тому родина Поповських почувала себе над Сяном настільки безпечною, що вирішила не покидати свого дому, попри всі воєнні буревії та нові післявоєнні порядки. На жаль, жодні засвідчення не змогли захистити Славу від «хвороби молодих дівчат», а саме – нещасливого кохання.

«Прошу мене про це ніколи не питати!»

Його звали Йосиф Піховський. Невідомо, звідки взявся, хоч цю таємницю можуть частково відкрити матеріали персональних актів ІНП Воєводського управління внутрішніх справ у Перемишлі. Це акти тайного співпрацівника Йосифа Піховського, псевдонім «Hesske». У житті Ярослави Поповської він з’явився уже після війни в кінці 40-х років. Був гарним, поставним чоловіком, послуговувався бездоганною українською мовою, що, безумовно, допомогло йому втертися в довіру родини Поповських. Слава повністю відкрилась перед ним, зізнаючись у всіх своїх секретах. Розповіла також про те, що її батько віддав у депозит родині Левицьких усі заощадження. Невдовзі після того – їхній дім пограбовано. Зрада коханої людини глибоко ранила молоденьку Славу. Мабуть, саме тому вона до кінця життя залишилася самотньою. Пан Андрій згадує, що колись намагався розпитати її про деталі цього злочину, проте Ярослава дуже твердо припинила розмову: «Пане Андрію, прошу мене про це ніколи не питати!»

Цукерки і кава з-за океану

Вищу музичну освіту Я. Поповська отримала вже у 60-ті рр. у Яґелонському університеті. До цього навчала дітей музики в перемиських музичних школах. Допомагала так само в утворенні перших після війни українських хорів, які діяли при УСКТ у Народному домі. Музичних колективів у той час усе прибувало, а серед них – «Бескиди», «Синя ленточка», «Гороб’ята», «Ромашки», «Долиняни» та інші. Я. Поповська до кожного докладала свою лепту. Вона була дуже працьовитою і жертвенною людиною, дуже симпатичною, разом з тим, дуже принциповою. Мала також бездоганні манери. Було в пані Ярослави щось таке, що змушувало всіх ставитися до неї з повагою. Пан Андрій згадує, що довго звертався до Ярослави «пані професор». Щойно після багатолітнього знайомства дозволив собі на більш неформальне звертання: «пані Славцю».

Шкільна легітимація Я. Поповської

У Я. Поповської було багато друзів, які еміґрували до США та Канади. Вона переписувалася з ними і часто просила, з огляду на погані економічні умови у Польщі, прислати їй добру каву і ласощі. Потім цими цукерками і помаранчами частувала дітей, учасників художнів колективів Народного дому. Вірні друзі Я. Поповської посилали їй так само і гроші, які вона заощадила. Разом назбиралось 5 194 американських доларів і 105 канадських. Вона призначила їх на заснування благодійної установи для підтримки і розвитку українських дітей. Ще й досі ця сума є залізним капіталом фонду, запорукою його фінансової стабільності.

Рандеву у Народному домі

Ярослава Поповська була обдарована неймовірною пам’яттю. Могла годинами в подробицях згадувати своїх колишніх учителів і знайомих. Мені надзвичайно сумно, що сьогодні не можна відтворити цих спогадів. Проте одна історія, свідком якої було чимало перемишлян, збереглася, як чарівна леґенда про нездійснені почуття.

Коли Слава навчалась у Дівочому інституті, зустрічалася з одним хлопцем. Потім він еміґрував, але через багато років, уже як вдівець, віднайшов її. Вони домовилися піти разом на «Маланку» в Народному домі. Просто так, як і колись, коли їм було по кільканадцять років. Усе мало бути, як тоді: вона одягнена у темно-синю сукню з білим комірцем і в рукавичках, а він – у піджаку і краватці-метелику. Організатори «Маланки», дізнавшись про таку небуденну зустріч, підготували для цієї пари столик, а оркестр заграв їм танець. Опівночі пара склала один одному та усім присутнім новорічні побажання, подякувала за особливий прийом і попрощалася. Попри прохання залишитись на забаві, Слава та її партнер були непохитні. Пояснили, що колись їхні батьки наказали їм повернутися додому відразу після дванадцятої, то ж і цього разу не могло бути інакше. Хоч пан Андрій пізніше випитував пані Славцю, куди вони пішли, у відповідь почув
лише: «Пане Андрію, та що ви!».

Епілог, але не кінець

В Андрія Чорного також чудова пам’ять. Він згадує Ярославу Поповську з великою повагою і радістю. Серед його спогадів є й жартівливі історії, як, наприклад, ота, коли під час турне хору «Бескиди» по північній Польщі гурт вирішив піти на пляж у Мєльні. Молодь розсмішив старомодний пляжний стиль пані професор, оскільки їхні купальники були значно більш відкриті.

Залишилися чорно-білі фотографії Я. Поповської з дитинства і дорослого життя, на яких вона оточена творчими людьми, хористами, танцюристами або просто гуртом дітей. Є також фотографії, де вона сидить перед фортепіано – уже сивоволоса, але все ще струнка, зосереджена. Бачу дуже красиву жінку, яка, хоч не мала власних дітей і втратила родинний маєток, все-таки вирішила залишити після себе прекрасні спогади й чудову ідею. А. Чорний з надзвичайною відданістю і творчою енергією перейняв естафетну паличку. Фонд ім. Я. Поповської і досі допомагає тим дітям, які цього потребують. Не таємниця, що найбільші жертводавці – це колишні перемишляни, які еміґрували до Канади і США. На жаль, з роками їх стає щораз менше, а наступні покоління вже не відчувають зв’язку з містом над Сяном, у них нема особливої ностальгії за рідною землею. Пан Андрій сміється, що під час його поїздок у Канаду люди, тікаючи від постійного прохання про фінансову підтримку, часом переходили на другий бік дороги. Однак уже 22 роки йому все-таки вдається реалізувати нелегку місію, довірену «пані Славцею». Сьогодні прийшов час передати її в дещо молодші руки.

Коли я гортаю документи фонду, бачу сотні подяк від окремих учнів за одноразові запомоги, від цілих класів за часткове фінансування екскурсії в Україну, від вихователів і дирекції українського садочка за допомогу в кожній потребі. Про діяльність фонду читачі «Нашого слова» могли багато дізнатися зі статей Богдана Гука. Фонд організовував українські табори для дітей, допомагав Пластові, збирав кошти на допомогу Україні, позичив гроші Об’єднанню українців у Польщі на ремонт Народного дому. Фонд ім. Ярослави Поповської – це прекрасний приклад того, як можна стати меценатом культурного зростання нашої громади. У квітні 2018 р. на звітно-виборчих зборах голова фонду Андрій Чорний керування цим громадським органом передав Марії Стрілці. Приймаючи нелегкий обов’язок, їй треба робити все можливе і неможливе, щоб ідея Ярослави Поповської, здійснена Андрієм Чорним, і далі працювала, як належить. Важливо, щоб перемиські незвичайні історії надихали наступні покоління українців до інвестування в розвиток музичних і громадських талантів, як Ярослава Поповська та Андрій Чорний.

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*