VI З”ЇЗД ОУП у Перемишлі

Вибрав і до друку підготував Богдан ГукГРОМАДА2009-10-29

{mosimage} Фраґменти виступів гостей і делеґатів

Іван МАРТИНЯК, митрополит Перемисько- Варшавський УГКЦ
“Будуйте на фундаменті, а не на піску”. Кожна організація, яка не побудована на християнській етиці, на правді, справедливості, вірі, – кожна така організація впаде, наче будинок з карток під подувом вітру. Будуйте на вірі, на Бозі, на Церкві, на добрих людях, на совісті. Остерігайтеся всього, що хоча б тільки пригадує зло. У суспільній організації не може бути образ за якесь слово, має бути взаємне примирення, вибачливість і згода. Для суспільного діла треба мати велике серце, шанувати й любити один одного.

Якщо поглянемо на те, скільки нас є, і на дані останнього перепису населення, які неправдиві – у нас є церковна статистика, вона ясно вказує: ситуація гірша, ніж показують офіційні державні дані. (…) Підставою є родина, не можна мати подвійної моралі, що з одного боку ми є патріоти, а з другого – не виховуємо належно своїх дітей, а про це сумне явище писав ще Андрей Шептицький. (…) Треба подавати добрий приклад і постійно заохочувати. Тим часом, навіть у Перемишлі, серед наших патріотів буває, що беруть римо-католицьких священиків, аби похоронити брата чи сестру. Яка ж це мораль у таких патріотів? Чого боятися? Адже наша Церква, згідно з законом, має рівні права з римо-католицькою. У нас є право домагатися і все наше захищати.
(…) Існують голоси, – наприклад Станіслава Жулкевича з Перемишля, – які при нагоді мого позову проти авторів напису, який виднів на польському боці кордону під час приїзду велосипедистів з України, що, мовляв, владика Мартиняк підтримує бандерівців, критикують мене за те, що я молюся на гробах бандерівців. Чи можливо, аби хтось сторонній оцінював, за кого і де має молитися християнський єпископ?! Як можна осуджувати когось по смерті, коли людина стоїть перед Господом? Прошу собі уявити, якою є людина, яка так розуміє молитву. Скільки ненависті й злоби сидить у серці цієї людини. (…)
Утримуйте єдність. Коли громада розділена, легко виривати з неї окремі частини. Нині існує українська держава, але скільки робиться, аби цієї держави не було. До діяльності проти неї залучаються навіть деякі священики, яких ми добре знаємо з польської преси. Інколи я дивуюся, що священик, який має бути сповнений Господньої благодаті та любові, сповнений такої ненависті, якої, мабуть, навіть сам Люцифер не має. (…)

Іван ВАСЮНИК, заступник прем’єр міністра України з гуманітарних питань
Співпраця України зі світовим українством стала одним із основних пріоритетів зовнішньої політики України. (…) У серпні поточного року уряд України виділив 47 млн. гривень на підтримання зв’язків із закордонними українцями в усьому світі. Ми практично вже знайшли механізм, щоб до кінця року ці гроші дійшли до громад по цілому світі. Хочу вам із приємністю повідомити, що вчора під час зустрічі з воєводою та сьогодні під час зустрічі з мером міста Перемишля ми домовилися про те, що до кінця року остання правова крапка у справі передачі українського Народного дому в Перемишлі буде поставлена, і з того часу (а можливо навіть зараз, на цьому з’їзді) нам разом – Україні, українцям у Польщі і польській владі, треба не тільки тішитися тим, що вже зроблено, а й думати про те, щоб український дім зі своїм відродженням, підставою, конструкцією й наповненням життям став справжнім символом українства у Польщі й у світі на багато-багато десятків років. (…) Останніми днями ми активно обговорювали проблеми щодо можливості використання коштів української держави за кордоном, здається, що ми знайшли шлях, згідно з яким ми зможемо інвестувати ряд коштів у реконструкцію українського Народного дому. Зокрема, цього року, надіюсь, близько 100 тис. американських доларів український уряд зможе виділити на підготовку проекту реконструкції. І, думаю, кількасот тисяч наступного року вже безпосередньо на реконструкцію українського Народного дому. Я думаю, що ми спільними зусиллями не переведемо цей проект у довгобуд [довгобуд – будівля, яка споруджується протягом надмірно довгого часу – Б.Г.], а через рік- два, за нашої доброї пам’яті, будемо свідками відкриття новореконструйованого прекрасного Українського дому в Перемишлі. (…)
Ми нарешті отримали дозвіл на будівництво пам’ятника в селі Гораєць. Нагадаю, що ця справа тривала понад 10 років. Сьогодні нами спільно опрацьовується питання реконструкції українського військового некрополя в Пикуличах та створення збірного кладовища загиблих воїнів українських армій ХХ століття. Ми працюємо над відновленням інших українських військових кладовищ – у Ланцуті, Каліші, Щипйорні, Дубинах, Волі-Володзькій, а також місць поховань загиблих українців на території Закерзоння. Маю переконання, що зруйнований пам’ятний хрест оборонцям підпільного шпиталю УПА на горі Хрищатій буде спільними зусиллями по добрій волі найближчим часом відновлений.
Я мав зустрічі, відкриті й партнерські розмови з маршалком, воєводою Підкарпатського воєвідства і мером міста Перемишля. Нам треба бути мудрими й терпеливими, нам не потрібно звертати уваги на позицію крайніх, марґінальних сил чи осіб. Україна і Польща всій Європі протягом останніх років демонструють унікальну політику історичного примирення в ім’я майбутнього. Нам не можна зупиняти цієї ходи. Нам треба далі рухатися як рівноправним партнерам, у цій непростій справі увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, треба притримуватися, перш за все, історичної правди та рівноправності в наших символічних діях по обидві сторони кордону. (…) Ми домовилися про ряд зустрічей, формальних і неформальних, з паном Пшевозником, я думаю, що нам спільними зусиллями вдасться знайти розуміння тих тонких проблем, які, можливо, до цього часу або протилежна сторона не розуміла, або ми не вміли їх пояснити один одному.
Ми дуже вдячні керівництву і владі Перемишля за те, що вони не пов’язують передачі українського Народного дому в Перемишлі з відповідними діями львівської влади щодо створення відповідних умов для польської діаспори у Львові. Але я переконаний, що такі добрі кроки в найближчий час будуть мати відповіді, і не тільки символічні, але дуже практичні, дуже прагматичні, і ми будемо разом радіти крокам другої сторони. (…)
Українці в Польщі пройшли нелегкі випробування в минулому столітті. Ви пережили депортації, репресії, втрату своїх рідних. Вам довелося пережити всі жахи операції “Вісла” 1947 р., ваших родичів примусово депортували з рідних земель у 1944-1946 рр., тисячі українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя стали невинними жертвами українсько- польського протистояння в 1943-1945 рр., але ви зберегли свою ідентичність. Українці в Польщі пам’ятають своє коріння, дбають про збереження й розвиток національних традицій, мови й культури. (…) Кланяюсь від себе особисто і від уряду України. Слава вам і слава Україні!

о. Юрій МОКРАУЗ, парох православної парафії у Перемишлі
Багато хто з вас знає пісню, де є слова “Mój dom murem podzielony…”. Нам же важливо те, щоб наша хата не була поділена; усі ми живемо на спільній землі, кохаємо її та шануємо, знаючи, що дім без згоди згасне. Співпраця, згода й щастя є тоді, коли є між нами любов. Я знаю, що з’їзд буде працювати над важкими проблемами, але все добре народжується у важкому труді, і тільки погане приходить легко.

Юрій РЕЙТ, член Головної ради ОУП
Невдовзі виповниться 20 років від заснування ОУП. Цього часу достатньо, щоб зробити підсумки минулого та задуматися над тим, де ми є, куди йти далі. Ситуація наша сьогодні виглядає так, що треба проводити навчання лідерів, готувати організаційні кадри. Я не маю відчуття, що ми таку роботу ведемо. Буде трагічно, коли вичерпаються засоби наших керівників, лідерів. Сьогодні я порушую цю проблему й пропоную, щоб від неї ми почали дискусію про наше майбутнє.
Даймо собі відповідь на питання, чому так багато делеґатів сьогодні не приїхало на з’їзд? А може за чотири роки не приїде навіть половина з тих, хто був нині? Це проблема як на рівні гуртків, так відділів і центральних органів.
Задумаймося, чи організація не відсувається від своєї громади, від своїх членів з нижчих ланок, де мала активність, пасивність і байдужість. Після 20 років існування нам, як організації, треба зробити внутрішній контроль. Почнімо думати й працювати в категоріях професіональних способів, за перевіреними методами. Ми пишемо у звіті про брак програмної дискусії. Однак я ставлю питання: а може нам треба сьогодні зійти до наших низових ланок та поставити питання про те, яким має бути об’єднання в майбутньому?
У нас збільшилася кількість проблем, але зросла й політична вагомість. У нас починають рватися нитки, бракує слухання голосу наших членів. Тому задумаймося, ще є час на роздуми.
Оскільки нема програмної дискусії, то сформулюймо відповідно до рівня наших членів низку питань. Запросімо зовнішніх спеціалістів, щоб відсунути наш суб’єктивний погляд і отримати відповідь на питання, якою є сьогодні наша організація, який у нас погляд на нас самих, які в нас людські ресурси. Поставмо питання тим, хто стоїть осторонь об’єднання, чому вони не хочуть бути активними в ньому? Запитаймо також про думку тих, які були в об’єднанні, але відійшли від нього. Спробуймо підготувати собі платформу діяльності на майбутність.
Я виписав зі звіту явища, які відносяться до нашої громади, але це перший етап. Треба запитати в низових ланках, як нам у майбутності функціонувати. Якщо ми цього не зробимо, не опиратимемося на професійні соціологічні опитування, то не будемо мати готового звіту про стан об’єднання. Тільки тоді ми зможемо відповісти на питання, чи продовжувати нам дотеперішню діяльність, чи її змінити.
Сьогодні, після вибору нових керівних органів, мусить виникнути центр, який буде аналізувати ці питання. Не можебо виникнути ситуація, що після якогось Івана залишається в структурі порожнє місце.
Упродовж років у нашій програмі з’являється слово професіоналізація. Постараймося відповісти собі на питання, чи сьогодні серед багатьох справ деякі з них ми можемо підняти на вищий рівень вирішування? Ми чули вже, як керівні органи об’єднання та українських організацій діаспори визначають генеральні напрямки для своєї діяльності. Сьогодні з величезного обсягу справ нам треба виділити пріоритети, підняти рівень їх організовування та спосіб розв’язування. На мою думку, професіоналізація в нас тільки звучить як слово. Але ж існував задум фінансового директора ОУП, існувала ідея створити юридичне бюро ОУП!
Інша проблема – це наші відносини з Україною. Без України ми скоро зникнемо. (…) Нам треба визначити новий етап співробітництва з Україною. Чи без професіоналізації ми здатні підняти співпрацю з Україною на вищий рівень? Чи ми в Польщі можемо будувати програми та проекти, які будуть модернізувати Україну? Наприклад, чи ми готові взяти участь у програмі “Східне партнерство”? (…)
Товариство “Народний дім” у минулому творило програми для найнижчих ланок українського суспільства. Сьогодні ми маємо Народний дім як спадщину поколінь, але нам треба, наче за допомогою теорії пазлів, постаратися підтримати традицію його інституціонального існування при фінансовій допомозі польської держави. Адже ми платимо податки в цій державі. Нам треба підняти таке питання, що українська меншина в Польщі повинна мати установу, у якій буде реалізуватися низка програм, починаючи від музею української культури. Якщо таке рішення буде також зі сторони української держави, – а ми почули сьогодні про можливість ґрантів, – то було б добре, якби при вході до Народного дому була таблиця, напр., “Фонд європейського навчання” чи назва іншої установи, яка професійно працює для України. Це один зі способів утримання будинку при допомозі зовнішнього фінансування. (…) На основі мого досвіду знаю, що гроші – це не проблема, але проблема в тому, чи є кадри, здатні професійно їх обслуговувати, реалізувати проекти. Тут мушу повернутися до вже сиґналізованої проблеми: як притягнути до об’єднання середовища, які не позбавлені патріотизму, та не до кінця хочуть свій оптимізм і професійність використати в об’єднанні. Отож професіоналізація це водночас дорога відкриття організації для нових середовищ. (…)
Остання проблема. Ми у звіті голови ОУП почули про зовнішні фактори, які визначають нашу діяльність. Ми не погоджуємося, щоб бути заложниками в політичних іграх, щоб про примирення говорити словами деяких кресових організацій, ми не погоджуємося, щоб за нас брали слово в розмові про історію. Однак є тут аспект, який стосується механізмів. Пам’ятаю, як об’єднання роками добивалося того, щоб змінити його підпорядкування: з Міністерства внутрішніх справ до Міністерства культури. Це вдалося зробити, але потім сталося так, що ОУП повернулося до відання МВСіА. Я не можу відповісти на питання, чому так сталося. Однак у звіті за 2005-2008 роки ясно вказано бюрократію, велику кількість контрольних перевірок. Чи стандарт заходів отримання ґрантів у системі МВСіА такий самий, як у Міністерстві культури, Міністерстві закордонних справ? Це треба перевірити.
По друге, об’єднання здійснює на 90 відсотків одні лише культурні програми. Професіоналізм підказує, щоб бути зв’язаним з тією державною установою, яка також працює у сфері культури – Міністерством культури. Я не розумію, чому ми маємо у сфері підпорядкування ОУП таку, а не іншу ситуацію. Це також треба з’ясувати.
За моєю оцінкою, новообрані керівні органи, це перше завдання, повинні проаналізувати ситуацію та подумати, як з неї знайти вихід. Треба з цією метою зійти до низових ланок об’єднання та почати своєрідне переоформлення організації, зробити її відкритою для громади. Я побоююся, що без контакту з низовим членством, без контакту з майбутнім поколінням, на наше місце нове покоління не прийде.

Продовження публікації виступів – у наступному числі “НС”. Тексти виступів не авторизовані.

“Наше слово” №44, 1 листопада 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*