ПОГЛЯДИ ■ №43, 2018-10-28

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Цієї осені грайливе сонце вирішило обманути тих унизу, що зими не буде. Кришталево чисте небо простягається над виднокругом, на якому погода ставить свій майже переконливий спектакль, де головну роль грає жовтень у розпашілому костюмі останніх днів серпня. Правда, якщо добре придивитися до сценографії – листя на деревах вже давно не малахітове, горіхи загубили своє зеленкувате лушпиння та піддалися бездискусійному праву тяжіння, як, до речі, і яблука, грушки та сливки. Зате пізні малини ще фліртують з холодними ночами, нагріваються за день та вперто червоніють.

Усе ж земля – не перша ліпша дурепа. Навіть без дощів та вітрів добре знає, що настала осінь. Жодні підступні сонячні трюки не переконають її, що зараз не час переходити у режим «стенд-бай» – ощадності енергії та відпочинку. Якщо не брати до уваги шалапутниць-малин, у городі нічого нового вже не виросте, не доросте, не дозріє. Це останній дзвінок, щоб видобути на поверхню цьогорічні підземні плоди – всі ці морквинки, петрушки, селери, порей треба викопати, заки городом заволодіють приморозки, усюдисущий холод, вогкість і гнилизна.

Але поки що – з усіх сил – світить осіннє сонце, як зоря перед великим вибухом – збільшується, стає яснішою, хоч
насправді гасне. Світить сонце, о диво, навіть трохи гріє. Не те що вдовине серце, як сповіщає українська мудрість в
одній народній пісні: осіннє сонце має світити, та не гріти, ще й холодом віяти. Ось так, ніби при нагоді ліричної розповіді про щось зовсім інше, пісня ця кодує в українську (пісня ж не інтернаціональна, а чисто українська) підсвідомість переконання про осінній кінець світу, про осінь, від якої не годиться нічого очікувати. Хіба що в когось виникає така зухвала потреба – завжди можна сісти та заплакати за давно минулими довгими днями, запахом свіжоскошеної луки, смаком полуниць зі сметаною…

Десь там, де ростуть підземні тюльпани. Ілюстрація авторки статті

Чим далі на схід – похмурого осіннього думання в категоріях остаточних стає ще більше. «Не для меня придет весна» – співають «душещіпатєльно» росіяни. Ясна річ, що ліричний герой виводить пісню найтемнішим, найгнилішим осіннім пообіддям. Беручи до уваги, що ця балада відома так само, як Росія довга та широка (щонайменше як «Ґуралю, чи ці нє жаль?» знає вся Польща від Каспрового верху по моло в Сопоті), можна з великою дозою впевненості помітити її вплив на суспільну ментальність цього пригнобленого народу. Бо справді – хто як, а пересічно-статистична російська душа аж вирує декадентським сумуванням. Та хоч би всю Москву й решту країни залити бузковими пахощами, перед російськими засльозеними очима, як жива, все стоятиме фата-моргана осіннього жалю, лисої, як пень, бузини, а єдине, що рятуватиме суспільство перед всенаціональною депресією, буде обітниця близького кінця всього сущого як єдиного позитиву потойбічної екзистенції.

Отже, несподіване осіннє тепло є свого роду бальзамом на східний, не тільки російський, «похмурий оптимізм». Правда, рани воно не вилікує, але вони хоча б менше свербітимуть. Після тепла все одно настане холод і зима, яку знов треба буде пережити. Проте найгіршим є переконання, що все остаточно залежить від вищої сили: від погоди, влади, настрою сусіда тощо. Що все рано чи пізно погано закінчується й зовсім добре ніколи не буває. Звісно, в цьому сумі, який протікає через кілометри й кордони, не винні лише народні пісні. Доля не раз і не два тут усім збрехала та переїхала, немов дорожнім катком, туди й назад по людських мріях, бажаннях, планах. Напевно, тому, навіть після більше ніж десятиліття єврооптимізму, в Польщі, де, здавалося б, і на цьому нещасному клаптику світу може запахнути весною, почала знов панувати золота середньовічна осінь.

Остаточно й попри все – з осінню треба змиритися та повірити, що вона – як усе – минає. Тепла чи холодна, вітриста, спокійна чи дощова. Після неї приходить зима, а після зими знов за- квітнуть тюльпани. Після тюльпанів – каштани, після каштанів – липи… Зацвітуть і півонії, і троянди, і мальви, і жоржини, і лілії. Тільки щоб зацвіли, треба про них подбати набагато раніше. Одні – як насіння мальв – висіваються восени у вазони, а навесні, коли трохи підростуть, пересаджуються у свіжий ґрунт. Інші – як цибульки підсніжників, крокусів, нарцисів чи тюльпанів – закопуються ще у втомлену осінню землю. Також коріння жоржин, які цвітуть майже до перших снігів, на зиму треба викопати й переховувати найкраще в сухому та темному підвалі. Дещо швидше доведеться зробити так само з цибульками косариків…

Порання на жовтневому грайливому сонці у все ж вогкій землі допомагає зрозуміти, наскільки важлива осінь для весни. Скільки праці виконується з думкою, що на цьому не все закінчується, що це – лише новий початок. Тоді й дим від спаленого багряного листя нагадує той, що пронизує повітря ранньою весною, коли садівники підрізують груші, яблуні, сливи й горіхи. Немає нічого більш певного, ніж те, що весна прийде – до тих, хто до неї готується, і до тих, хто в неї не вірить та все подвір’я залив бетоном. Сумне в цьому лише те, що не всюди весну помітять – на бетоні не зацвітуть тюльпани.

Людству сьогодення пощастило жити в час найкращий із можливих. Навіть якщо він схожий на останні промені осіннього сонця.

Поділитися:

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*