Ярослав Грицков”ян ■ ГРОМАДА ■ 2009-11-26
{mosimage}
Заходами методика Ірини Дрозд у Комплексі загальноосвітніх шкіл у Білому Борі 17 жовтня ц.р. відбулася чергова конференція вчителів української мови. На цей раз приїхали вчителі із Західнопоморського воєвідства.
Програма виникала з реальних потреб і спиралася на актуальні завдання українського шкільництва в новому 2009/2010 навчальному році. Головна тема конференції (“Організація навчання української мови”) була провідною, бо в загальнодержавній освіті реформ, змін, переказу знань, перебудови освітніх структур – не бракує.
Допоміжними були такі теми, як аналіз програм на всіх етапах навчання та аналіз попереднього розвитку (за 2005-2009 рр.) на основі матеріалів, підготованих до VI з’їзду ОУП.
Всі учасники конференції мали змогу висловити свої думки, застереження й сумніви щодо організування шкільної праці та могли поповнювати матеріал. Компетентні відповіді на різного роду запитання і методичні поради давали І. Дрозд та редактор “Рідної мови”, учитель Марко Сирник.
Конференція явно сиґналізувала легковажний підхід муніципальної влади до специфічних потреб українського шкільництва, яке в силу депортацій значно розпорошене і тому вимагає окремих розпоряджень. Тут треба мати на увазі такі суттєві справи, як стратегія розвитку українського шкільництва, нового реґіонального розподілу методичної допомоги для вчителів, окремих розпоряджень для фінансування українських шкіл.
Однодумно наголошувалася на конференції справа надмірного навантаження вчителів української мови додатковими роботами з боку нашої спільноти, яка чомусь звикає до того, що вчитель – єдиний організатор нашого культурно- освітнього життя і він один повинен займатися дітьми, організовувати їх, вчити, переосмислювати способи переказування знань, до того ж підготовлювати шкільні заходи. Батькам чи батьківським комітетам варто б нагадати, що нашим учителям треба допомогти, адже справи погіршуються. Слід тримати контакт зі школою, директором, де вчаться наші діти, хоч би для того, щоб показати, що ми існуємо, діємо і разом ставимо свої вимоги. Хочеться вірити, що це допоможе вчителеві у багатьох справах і буде сприяти його роботі.
Вчителі з гіркотою згадували про послаблену увагу нашої спільноти до навчання своїх дітей рідної мови. І тут знову необхідно звернутися в бік батьків, запитати: Чи справді вже гаснуть іскорки їхніх національних почуттів?.. Адже проголошення незалежності України відкриває перед нами нову епоху, дає українській мові новий статус, викликає зацікавленість багатьох народів: навіть у нашому воєвідстві (у Битові) організуються в школах гру пи поляків, які хочуть вивчати українську мову. Вивчають українську мову клерики – вихованці польських духовних семінарій. По всій Польщі студенти вчаться на україністиках. Випускники середніх шкіл з Польщі та всієї Європи мають змогу вчитися в Україні. Треба, отже, віднестися до цього з найбільшою увагою. А там, де це можливе – з конкретною допомогою.
Непокоїть ситуація нашої освіти на Помор’ї, зокрема в Члухові та околицях. Там багато є моїх односельчан, людей свідомих, позитивно настановлених до освіти й рідної мови. Лиш згадаю, що в цьому повіті вчилися (у шістдесяті роки) діти в таких місцевостях, як Біскупниця, Цежні, Барково, Унехово, Бжезє, Жечениця, Мендзибуж, Пенєнжниця, Джоново, Павлувко, В’єжхово, Білиця, Димінок. Вчили їх Текля Заворотюк, Йоахим Соловій, Йосиф Баран, Ірина Війтів, Олександра Чуч, Марія Калямарська, Анна Новчик, Емілія Ващур, Василь Смільницький, Михайло Васечко, Іван Гавраняк, Ярослава Демко. Що такого сталося, яке зло перейшло нам через дорогу? Який тягар нам ще треба перенести, щоб зрозуміти, як багато ще залежить від нас самих.
На Західному Помор’ї маємо сьогодні, завдяки загальноукраїнській допомозі з усього світу, новий Комплекс загальноосвітніх шкіл у Білому Борі. Протягом кількох років, крім початкової школи, існує тут гімназія і загальноосвітній ліцей з власною рідною мовою. Однак наші батьки й матері не виявляють належної активності, щоб послати туди своїх гімназистів, учнів загальноосвітнього ліцею (школа має свій інтернат), а освітня влада не перейнялася тим, щоб змінити муніципальне підпорядкування школи і полегшити набір учнів.
Останнім часом робиться немало у сфері української освіти: вийшла низка підручників, влаштовуються кваліфікаційні курси для вчителів, конференції, поїздки в Україну, а для дітей – різного роду конкурси й табори. Іноді трапляється, що шукають праці україністи.
Організована в Білому Борі конференція виконала своє завдання, вона дала вчителям багато потрібного й конкретного матеріалу, включно з програмами до нового навчального року. Сподіваюся, що прочитають її батьки, особливо ті, які не посилають своїх дітей на навчання рідної мови.
“Наше слово” №48, 29 листопада 2009 року {moscomment}
