Варшава – Київ – Варшава: Подорожні записки

Олеся НайдюкМІҐРАНТИ№30, 2017-07-23

До Варшави так надовго я вперше приїхала минулого літа на стипендію для молодих науковців. Довелося покинути в Києві орендовану квартиру та розрахуватися з роботи. Здавалось, повинна зникнути з цього міста і цієї країни на довгі одинадцять місяців (стільки триває стипендіальна програма). Думка про це викликала екзистенційний страх.

Свій приїзд в Україну посеред року я, звісно, не виключала, але не сподівалась, що буде для цього так багато можливостей: то знайомі поляки їдуть оглядати українські землі, де колись був їхній родинний маєток, то дешевий блаблакар*, то у мами ювілей, то проблеми зі здоров’ям, які дивним чином як рукою знімало після в’їзду на рідні терени.
До Польщі я звикала близько трьох місяців. Відчувала це на рівні не лише психологічному, але й фізичному. Тоді ж переконалася на власному досвіді, що прив’язаність до землі, де людина народилася, це не міф, як досі вважала.
Можливо, цими короткими візитами в Україну я підсвідомо оберігала себе від ймовірної депресії, яку переживає багато хто, повертаючись на Батьківщину після тривалих закордонних стипендій чи ґрантів. У кожному разі, попри дорожню втому, я завжди отримувала свою порцію емоційного заряду, а також привозила масу нових сюжетів. Ось декілька з них, що приїхали з моєї останньої подорожі.

«Зелений чи красний?»
Водія звати Вітя П. – єдина інформація про нього на сайті блаблакар. Виглядає це трохи «стрьомно» (небезпечно – ред.), але, на щастя, їхала я не сама. Вітя П. приїжджає по нас на годину раніше домовленого часу. Терпеливо чекає під будинком, але сам винен. На вигляд чоловікові років шістдесят, хоч насправді йому нема й п’ятдесяти. Він російськомовний киянин, імпонує чистота й культура його мови. У Варшаві живе близько року, працює столяром. Раніше працював у інших польських містах, але каже, що там менші заробітки, до того ж «нет культурной жизни». У Києві в нього дружина і 12-літній син (це він зареєстрував батька на блаблакар). Вітя П. їде, власне, на останній шкільний дзвінок до малого. У Польщу приїхав, утікаючи від чергової мобілізації в зону АТО. «Видно, пробили, – каже. – Я в армии снайпером был». За два тижні зробив документи і чкурнув з України.
Тим часом наш старенький опель проти ночі дістався до кордону. Двокілометрова черга рухалася повільно, але впевнено. Якийсь бідолаха перед нами заснув просто за кермом, але його розбудили (хоч могли й об’їхати). На українській стороні кордону до нас довго ніхто не підходить, чекаємо.
– На родину не пускают, – відкоментував меланхолійно Вітя П.
Врешті підходить митник:
– Зелений чи красний?
Я аж прокинулася від несподіванки, і в моїй голові промайнула думка про слово-пароль. Але що – зелений чи красний?

– Коридор, – знехотя відказав прикордонник і механічно повторив своє питання.
– Откуда я знаю?! – відповів водій, і ми рушили так, мов мигнуло зелене світло. Як з’ясувалося згодом, по зеленому коридору їдуть усі ті, хто не везе речей, які треба розмитнювати, тоді як по червоному – ті, що мають товар.
Чотири години на кордоні і ніч без сну давалися взнаки. Я виключилась. Коли прокинулася, авто стояло на обочині, а водій міцно спав.
Київ зустрів нас близько восьмої ранку дрібним дощем. Але змокнути не встигли, бо Вітя П. підвіз під саму хату.

«Потому что интеллигенция»
Типова київська маршрутка. Знаходжу вільне місце й поринаю в телефонний світ Інтернету. На черговій зупинці до салону заходить літня пані і питає, чи можна за пенсійним посвідченням, себто задарма. Водій маршрутки щось незадоволено буркнув.
– Показать? – перепитала пенсіонерка.
– А ви що, українську мову не можете вивчити? – прозвучало замість відповіді. – Сідайте вже.
«Пільговичка» сидить на передньому сидінні і голосно обурюється:
– В свои-то годы я имею право говорить на том языке, на котором мне удобно. Между прочим, я – львовская украинка, во Львове никто и никогда не сделал мне замечание, что я не говорю на украинской мове. Потому что интеллигенция, понимаете?
Російськомовна «інтелігентка» з неприродно червоними устами і підмальованими бровами, а також зачіскою «під дульку». Час від часу обертається до когось із пасажирів, очевидно з надією знайти підтримку.
Але замість співчуття на неї враз посипалась критика зі всіх сторін:
– Їдете за пільговим квитком і ще вам щось не подобається? Ми тут всі їдемо за гроші.
– Живете в Україні, їсте український хліб, то хоча б поважайте цю країну і цих людей. А ні, то «чємадан – вакзал – Рассія», може Путін вам буде кращий президент.
Але наша героїня на вгавала. У якийсь момент когось обізвала «бабой рязанской», чим викликала буйний регіт, а когось «лошадью».
– Нет, не уважаю я эту страну и этих людей. И да, мне нравится Путин!, – раптом випалила.
На цих словах пів маршрутки накинулись на свою жертву з подвійною силою.
– Водітєль, зупиніть машину, хай оця вийде!, – вигукнув один чоловік.
Одначе водій мовчки робив свою справу. А «львовская украинка» вже істерично ридала, розповідаючи, що в неї хворий чоловік і син-інвалід, а взагалі: «дайте пожить!». Якась пасажирка, яка щойно зайшла, втішала і погладжувала бідолашну по плечі, яка ніяк не могла заспокоїтись. Тим часом водій показною українською мовою театрально оголосив кінцеву зупинку і «голосом з метрополітена» нагадав, щоби ніхто не забував свої речі, і наостанок всім побажав щасливої дороги.

«Тисяча причин»
З Києва до Варшави я вирішила їхати знову «блаблакаром». Мені досі щастило, хоч інколи бувають сюрпризи. Цього разу перед самою поїздкою у водія різко змінилися плани і він повідомив, що не зможе заїхати по мене, як домовлялись, тож довелося добиратись до місця виїзду самостійно. Проте це не було проблемою, оскільки в мене практично не було багажу, крім невеликого наплічника.
Арсен, власник сріблястого форда, виявився приємним співрозмовником, кмітливим молодим хлопцем, теж киянином, який відразу перейшов зі мною на українську. За три роки життя у Варшаві він отримав польське громадянство. Займається в Польщі леґалізацією і працевлаштуванням іноземців, в основному, українців. На питання, скільки коштує зробити Карту побуту через посередництво їхньої фірми, відповів, що близько 2000 злотих. Сказав також, що переїзд до Польщі він планував, цілеспрямовано вивчав польську і може назвати тисячу причин, чому він не хоче жити в Україні. Потім розповів, як у Києві біля їхнього будинку вони з дружиною спостерігали за нетверезою з самого ранку парою, біля якої бігало двоє малих дітей. Хотіли зробити зауваження п’яним, щоб відійшли хоч би подалі від дітей, аж виявилось, що це були їхні діти…
Іншим нашим попутником був високий мужчина років шістдесяти (типаж українського баса Анатолія Кочерги), який весь час розповідав якісь веселі історії зі свого життя, сам сміявся до сліз і ми разом з ним. Судячи з того, як детально розпитував Арсена про умови отримання польської Карти побуту, він, схоже, стане його черговим клієнтом.
До митного переходу в Угриневі Львівської області, де українські і польські прикордонні служби працюють під одним дахом, ми дісталися відносно швидко. Факт відсутності машин (за винятком однієїдвох) видався мені ледь не фантастичним сном, бо відколи перетинаю українсько-польський кордон, таке бачила вперше. Перевірка зайняла хвилин десять. Польський прикордонник поцікавився, куди ми їдемо. Зі мною був чомусь на ти, здивувався, що маю так мало речей, а коли знайшов у рюкзаку товсту книжку «Дискурс українських медій» Володимира Кулика, то, гортаючи її, сказав «wiem, że to wszystko po rosyjsku». «Nie, proszę pana, to wszystko po ukraińsku», – спробувала я йому заперечити, але він уже не слухав.
– Ну от, цивілізація, – ділився спостереженням Арсен, коли ми вже минали ошатні польські подвір’я якихось містечок. – Скучив за цим усім. Я ж кажу, коли-небудь напишу у своїх спогадах про тисячу причин, чому я не хочу жити в Україні.
А тоді увімкнув диск із підбіркою українських естрадних пісень, який супроводжував нас аж до самої Варшави. ■

P.S. Імена дійових осіб у тексті змінено.

* Блаблакар (BlaBlaCar) – інтернет-платформа для спільних поїздок. Водій пропонує попутникам розділити з ним дорожні витрати.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*