Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №34, 2017-08-20
Польща вимагає від Німеччини репарацій, бо вирішила не визнавати домовленостей, підписаних комуністичними Варшавою і Берліном. Правляча партія щораз більше використовує ідею того, що право голосу мають лише члени польського народу в етнічному розумінні. Інші народи, «народи-вбивці», не мають морального права «повчати» Варшаву.
У день початку Варшавського повстання 1 серпня голова оборонного відомства Польщі Антоні Мацєревич заявив, що Німеччина повинна виплатити Польщі військові репарації. На його думку, вони належать Варшаві за нанесений матеріальний збиток і злочини проти польського народу в 1939–1945 рр. На переконання представника влади, польська держава не відмовилася від претензій на адресу Німеччини.
– Це совєтська колонія, що називалася Польською Народною Республікою, відмовилася від частини репарацій з боку такого ж маріонеткового створіння під назвою Німецька Демократична Республіка, – кепкував Мацєревич.
І хоч німецька сторона заперечила, – бо 1953 р. Варшава відмовилася від додаткових репараційних виплат від Берліна, а потім неодноразово це підтверджувала, – Бюро юридичних аналізів польського парламенту підготувало доповідь «з міжнародно-правовими обґрунтуваннями претензій Польщі щодо Німеччини». У документі вказано, що декларація 1953 р. стосувалася тільки НДР, а не всієї ФРН, тому документ не стосується об’єднаної Німеччини. Відповідно, в сучасних польсько-німецьких відносинах немає ніякого правового обґрунтування щодо відмови Польщі від репарацій.
Цей наступ офіційної Варшави на «німецькому напрямку» спочатку здавався якимось злим жартом, проте справа набирає обертів. І вже в ефірі Польського радіо заступник міністра оборони Войцех Фалковський окреслює основи плану польського уряду: оцінка збитків Польщі ляже на плечі самоуправлінь, які з допомогою Інституту національної пам’яті (інп) й за підтримки Музею ІІ Світової війни мали б встановити розмір втрат від німецької окупації.
Якщо так дійсно буде, це означатиме продовження наступу правлячої партії на самоуправління й сумно-звісний музей у Ґданську, а для вже «реформованого» ІНП стане тестом лояльності. Щоправда, високопосадовець не уточнив, як втрати від німецької окупації рахуватимуться у випадку земель північної і західної Польщі та чи рахуватимуться взагалі.
Проте в історії є ще один аспект. Український.
Український фронт
Безглуздість, здавалося б, вимоги Варшави заплатити репарації, викликала подібне бажання і в частині українських середовищ, що постраждали внаслідок «добровільного» переміщення з Польщі в УРСР у 1944–46 роках, тільки цим разом кошти покривала б Польща. Поки що це – тема домашніх розмов, вони зводяться до того, що як Варшава може начхати на всі міждержавні угоди з комуністичною Німеччиною, то чому б такого не вчинити з не менш комуністичною Україною?
Виселення українців з Закерзоння в УРСР відбувалося на підставі міждержавної угоди між УРСР і Польським комітетом національного визволення. Цей документ передбачав не лише переселення на територію України всіх українців у Польщі, а також «евакуацію» в сусідню державу всіх поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 17 вересня 1939 р., тобто жили в Україні. Переселення було на початках добровільним, під тиском пропаґанди, а потім примусовим.
Цей документ Київ опублікував в «Офіційному віснику» щойно 2006 р. У перших реченнях документа читаємо, що «евакуації підлягають лише ті з перелічених […] осіб, які виявили своє бажання евакуюватися і щодо прийняття яких є згода Уряду Української РСР і Польського Комітету Національного Визволення». Ці слова фактично перекреслюють можливість отримання відшкодування потерпілими в індивідуальному судовому порядку, адже вони вказують на «добровільність» операції. До того, варто зазначити, що обов’язки стосовно виселених із Польщі українців перейняв на себе офіційний Київ, тому мало вірогідно, щоб хто-небудь в Україні виступив з офіційною вимогою відшкодування для потерпілих українців. Це суто з юридичної точки зору.
Справедливість і мораль
Проте у справи є ще й неабияке політичне дно. Мало хто на це звернув увагу, але натяк на репарації для Польщі вперше прозвучав у липні на з’їзді «Права і справедливості» у Пшисуші. Це була партійна зустріч, на якій обговорили чимало стратегічних завдань на найближчі місяці. Саме там не хто інший, як Ярослав Качинський заявив: «десятки, якщо не сотні мільйонів людей у всьому світі вважають, що поляки якось там відповідальні за німецькі злочини. Ми цього не фінансуватимемо».
Тому ідея про можливість фінансового реваншу за минуле на користь Польщі виглядала би таким чином: нам – належить, вам – ні. Загалом це вкладається у стару партійну настанову про польський народ як винятково народ-страждалець, і аж ніяк не народ-убивцю.
Правляча в Польщі партія вже не один раз показувала цікавий дуалізм: якщо зручно використовувати право, то діємо згідно з «правом», але якщо воно не в наших інтересах, тоді ввімкнемо «справедливість». Кнопка «справедливість» означає нескінченні обґрунтування морального аспекту справи, якщо навіть це суперечить чинним законам та угодам. І, здається, для українців у Польщі ця кнопка надовго заблокована. ■
