Василь Шляхтич ■ ГРОМАДА ■ №26, 2014-06-29
В суботу 31 травня, як щороку після свята Вознесіння Господа Нашого Ісуса Христа, Улюч над Сяном черговий раз у молитві і пісні заговорив рідною мовою батьків та дідів, яким через операцію «Вісла» не дозволено жити на цих землях. Людей вирвали з корінням і вигнали в незнану і неприязну тоді чужину…
Як подає Вікіпедія, тодішня польська влада послала «на Улюч» 3000 своїх озброєних жовнірів. На Вознесіння Господнє 1946 р. прийшло польське військо і «пустило з димом» село, наше село, рідний Улюч, який тоді нараховував майже 400 хат, у яких проживало 2000 людей. Це були чоловіки та жінки, діти, бабусі й дідусі. Село, в якому жили й молилися українці, поляки і жиди, хоч цих останніх німецькі фашисти під час війни виловили й вивезли в незнане, знущаючись над ними так, як над нами знущалися поляки під час Операції «Вісла».
Про Улюч у довоєнні, воєнні та післявоєнні роки згадує у своїй книжці «Pamiętnik i wspomnienia Uluczanina» («Щоденник і спогади улючанина» – ред.) д-р Степан Чебеняк. Усіх, хто цікавиться історією Улюча і долею улючан, заохочую взяти в руки цю книжку. В ній ви знайдете описи очевидця.
Незважаючи на несприятливу погоду (весь день ішов дощ), на ювілейний, 25-й з’їзд улючан, їх нащадків, а також прихильників цього улюцького свята, прибуло багато людей. У Грушівці, біля каплички, яка залишилася сиріткою на цій землі, знову, як і кожного року, молилися улючани та грушівчани, які раз на рік приїжджають сюди на попелища своїх хат. Нині всі вони є вірянами обох наших церков, тобто Православної і Греко-католицької, а буває, що і Римо-католицької церкви.
Молебень до Пресвятої Богородиці біля каплички, поставленої в ХІХ сторіччі на пам’ять про знесення панщини на тих землях, очолювали отець митрат Іван Антонович з Сянока, секретар Перемисько-Новосанчівської єпархії Православної церкви разом з отцями Миколою Костецьким, парохом з Гломчі і Мироном Михайлишиним, парохом УГКЦ з Ряшева. Після молитви отці говорили про любов до рідної землі. Вони подякували грушівчанам та улючанам, які приїхали з усіх закутків Польщі, а також усім тут присутнім за щирі молитви за померлих і невинно вбитих колишніх жителів згаданих сіл, що спочивають у не завжди відомих місцях на тій землі… Від імені грушівчан подяку отцям і всій молитовній громаді склав Володимир Шуль, син Грушівки й один з головних організаторів цих урочистостей.
З попелища Грушівки, зарослого бур’янами, вже традиційно приїжджі пішли на колишній церковний майдан в Улючі. Тут отці відправили панахиду за всіх померлих і вбитих жителів Улюча і Грушівки, а також за всіх тих, хто спить вічним сном на цих землях, на землях нашого Надсяння. Свяченою водою окропили присутніх і площу, на якій стояла колись нова церква Святого Миколая, від якої осталися тільки три залізні хрести, зняті або звалені з її купола в післявоєнний час, а також ті могили, що збереглися донині, очищені з бур’янів і кропиви. Вірні разом з отцями заспівали померлим «Вічну пам’ять».
На майдані, де стояла згадана святиня, привітав прибулих Ярослав Холявка, головний організатор усіх з’їздів улючан. Серед гостей був присутній і господар цих земель, війт Диднівської ґміни Єжи Адамський.
А тимчасом біля Сяну вже загорівся вогник ювілейної ватри на батьківській землі. Організатори зустрічі, спільно з управою гуртка ОУП з міста Сянока, як і щороку, приготували гостину для всіх присутніх на з’їзді улючан. З нагоди свята Я. Холявка вручив Почесні грамоти гостям і заслуженим організаторам цього заходу, а громада кожному з них заспівала «Многая літа». Натомісь я прочитав декілька своїх віршів з нової збірки. Незважаючи на дощову погоду, люди пригощалися, вітали один одного і, стоячи під парасольками, співали народні пісні. Так було майже до півночі.
Неділя стрічала всіх красою сонячної днини. На світанку я в самоті пішов у Дубник, щоб помолитися біля церкви, а також над могилами моїх дідів і прадідів, брата і вуйка, поета Миколая Кулика, що був тоді ще юнаком, якого вбило польське військо.
У Дубнику привітали мене своїм співом солов’ї. Заохочую всіх зайти в Дубник перед 6-ю год. ранку і послухати, як там концертують ці невсипущі співаки… Це щось неповторне – тиша, яку соловейки прикрашають своїми голосами. Почуте я записав у пам’яті, до якої буду часто повертатися потім на чужині. Коли йшов я до двоюрідних братів і всієї сім’ї, по дорозі не бачив людей, тільки равлики, що повзли у лише собі знаному напрямі…
Наближався полудень. Пунктуально о 12-й годині почалася Служба Божа, яку в церкві під покровом Господа нашого Ісуса Христа відправляв отець Микола, парох із Гломчі. На молитву прийшло багато людей. Не всі помістилися в невеликому храмі, тож стояли назовні і разом з усіма молилися. На закінчення Святої Літургії о. Микола ще раз подякував присутнім і всіх поблагословив.
Після благословення священик згадав про збірки моїх віршів (тут саме хочу сказати, що вийшла третя моя збірка під назвою «Я – син України»), а пан Ярослав мені вручив Почесну грамоту з нагоди вже 25-го з’їзду улючан.
На завершення з’їзду всі присутні зібралися під хрестом, поставленим 1990 р., коло пам’ятної дошки про народження нашого великого композитора Михайла Вербицького, автора мелодії гімну «Ще не вмерла Україна…».
Так улючани відзначили своє ювілейне свято. Прощаючись, ми бажали один одному: «До зустрічі через рік!» ■
________________
