Орест Лопата ■ ПОГЛЯДИ ■ №49, 2017-12-03
Перечитуючи статті Юрія Гаврилюка «100 років від проголошення української державності» («НС» № 47 за 19.11.2017 р.; «НС» 48 за 26.11.2017 р.), які показують шлях України до відновлення незалежності, першим моїм відчуттям було розчарування історією України. Сто років назад українські політичні лідери Михайло Грушевський і Володимир Винниченко, захоплені утопічними соціалістичними ідеями, без кінця скликували в Києві всенародні збори селян, військових і робітників. Це попри те, що територія України була окупована німцями та Росією. А от у Варшаві у той самий час Юзеф Пілсудський провів акцію роззброєння німецьких військових частин, таким чином взявши у свої руки владу, що «лежала на вулиці». Єдиним оправданням нерішучості Української Народної Республіки (УНР) можемо, певно, вважати те, що Україна, якщо брати відлік від неславної Переяславської ради 1654 р., була не 100, а 300 років окупована Російською імперією, що у значній мірі вплинуло на її ослаблення. За свою нерішучість Україна заплатила кров’ю борців за незалежність (згадаймо Крути, 1918 р.). Одним з останніх пароксизмів незалежності доби УНР були Зимові походи Повстанської армії, що складалася з утікачів таборів інтернування в Польщі, її очолював генерал Юрій Тютюнник. Читаючи спогади очевидців («Другий зимовий похід», Київ, 1995), важко повірити в те, що там написано. Втікачі з польських табірних бараків – босі, без зброї, у табірному лахмітті – секретно проникають з Польщі на територію УРСР, формують там три похідні групи, щоб визволити народ від московської окупації. У згаданій книжці автори пишуть: «Українській повстанській армії (саме так 1921 р. названо це військо – ред.) ставиться завдання прорватися на лівий берег (Дніпра – ред.) і там підняти повстання». Не лише без зброї, а й без зимового одягу учасники походу козаки проводять неможливу операцію, прориваючись майже до Києва. Автор описує завзяті бої з більшовиками відчайдушних патріотично налаштованих козаків колишньої армії УНР. Фінал Другого зимового походу був надзвичайно трагічний – більшовики втопили повстання у крові. Більше як 300 захоплених вояків) розстріляно неподалік Бару. Решта повернулася до Польщі. Автор пише: «20 листопада група вийшла на прикордонну вартівню (Купіль), де зустріла польську сторожу. О 7 годині (…) вже прибула в с. Біловіж. У цьому селі польській жандармерії було здано зброю та коней». Це дуже сумний кінець останнього пориву українських патріотів, які зі зброєю в руках прагнули битися до кінця за незалежну УНР.
Але відомі і ясніші картини тогочасної історії. Хочеться згадати військовий парад у травні 1920 р. в Києві. Учасниками подій стали лідери обох держав – Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський. Це була демонстрація переможного братерства зброї союзних військ, апогей переможних дій у боротьбі за незалежну Україну. Та лиха доля не забарилась, бо і самій Польщі довелося в серпні того ж року битись під Варшавою за свою незалежність з більшовицькою навалою. Згадаймо знов в українському контексті слова Ю. Пілсудського: «Ja was, panowie, bardzo przepraszam», ще додаймо, про екзильний уряд УНР, який під тиском Кремля змушений був покинути Польщу і переїхати до Франції.
Сьогодні, напередодні 100-річчя незалежності Польщі та України, президент РП Анджей Дуда очолив національний комітет з підготовки вшанування цієї річниці. Дивними можуть здаватися заяви його співробітників про те, що президент розважає питання, чи запросити до участі у підготовці до свята організаторів цьогорічного Маршу незалежності, який, на думку коментаторів, мав однозначно націоналістично-шовіністичне забарвлення. І не прикриють цього заяви політичних лідерів правих сил про те, що відверто расистські гасла – це провокація Москви. Націоналісти 11 листопада відчули підтримку органів державної влади, бо представники правопорядку застосовували силу не до них, а до тих, хто намагався їм протистояти. Однак теперішні лідери РП повинні пам’ятати, що лихого джина націоналізму не так легко буде загнати назад до пляшки. Про це нехай нагадають події 50-літньої давності, коли 1968 р. комуністична шовіністична держава вигнала з країни майже всю єврейську меншину. З історії пам’ятаємо, як з залізничного вокзалу «Варшава-Ґданська» до країн Західної Європи відходили ешелони, навантажені людьми, у закордонних паспортах яких видніла позначка: «Без права на повернення». Розбурхані на державному рівні Владиславом Ґомулкою хвилі націоналізму ототожнювали тоді з лідером націоналістичної фракції компартії генералом Мєчиславом Мочаром. Робітничі колективи, підбурені пропаґандистськими лозунгами польської партійної пропаґанди, у березні 1968 р. з ненавистю вигукували: «Żydzi, na Madagaskar!». А держава бездіяльно спостерігала за такими жахливими проявами «волі народу». Настрої втихомирилися через кілька років з приходом до влади генсека Едварда Герека та проголошеної ним «малої стабілізації» в економіці країни.
Про цей епізод, що стався напівдороги до ювілейного 100-річчя польської незалежності, повинні також пам’ятати у Варшаві.
Сьогодні підтримувана деякими політичними силами ідея націоналізму та національного егоїзму поширюєтья не лише серед депутатів Сейму Польщі, журналістів, а наостанку проходить на звичайних громадян країни. Ось приклад: в одній радіопередачі політик угруповання «KUKIZ’15» заявив про те, що поляків не повинна цікавити війна на Донбасі – у нас, мовляв, свої кордони і свої проблеми. Ми, даємо Україні гроші, а вони розводять у себе «бандерівщину». У словах польських політиків, які потрапляють на родючий ґрунт у суспільстві, з’являються також твердження про те, що зі Степаном Бандерою та колабораційною дивізією «Галичина» перед Україною буде закритий шлях до Європи. Хочеться їх запитати, чи вони вважають, що, скажімо, через колабораціоністський з гітлерівською Німеччиною уряд, очолюваний маршалком Філіппом Петеном, сьогодні заборонимо французам бути у Європі?
Польський простий народ уважно прислухається до різних думок і «блискучих» висловів своїх лідерів. У варшавському аеропорту бачили, як державні установи піддаються хвилям націоналістичної пропаґанди. Подорожніх ще донедавна зустрічав стенд, на якому була зображена довоєнна карта ІІ РП, показана на фоні обрисів сучасної Польщі. На щастя, стенд швидко зняли. Невже це мала бути підлабузницька ілюстрація чиновників до 100-річчя незалежності Польщі? Народ (як сьогодні говорять – суверен) звертає увагу на все і робить собі висновки. Тому у крамниці часом доводиться чути неприємний коментар на адресу українських продавців: «Tu jest, k… , Polska, niech gadają po naszemu. Jak nie, niech wyp… na Ukrainę!». Коли такі націоналістичні настрої здомінують святкування 100-річчя незалежності Польщі, у декого замість урочистого піднесення може з’явитися відчуття розчарування, що історія не вчить, а лише дурманить людям голови. ■
