Мирослав Левицький ■ ІСТОРІЯ ■ №25 2016-06-19

Україну від непам’ятних часів називають «житницею Європи». Тому резонними є запитання: як могло статися, що на багатих українських землях у період так званої «радянської влади» були аж три голодомори: у 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр. Правда, дослідники теми голодоморів на українських землях твердять, що було їх більше. Згадують ще про голод 1928 р., а також голод кінця 50-х минулого сторіччя. Не про всі з них сьогодні пам’ятаємо.

Не тільки у наукових дискусіях, а й на церковних сайтах лунає докір, що порівняно з голодомором 1932–1933 років, питанню дослідження та вшануванню масових жертв свідомого знищення так званою радянською владою українського селянина у 1921–1923 роках та 1946 – 1947 роках приділяється значно менше уваги. А інколи, у вирі щоденності дуже часто й взагалі забуваємо, про ці події та пов’язані з ними трагедії мільйонів осіб!
І зовсім не згадується про випадки голоду з великою кількістю жертв у дорадянський час. А вони також були, хоч у менших масштабах. Їх основна причина, називаймо речі своїми іменами, — колоніальна бездержавність України. Працюючи з газетними підшивками понад 100 літної давності знайшов я вражаючі матеріали про страшний голод в Галичині 1913–14 років. Хоч його причиною були природні аномалії, проте чиновницька чи то байдужість, чи то може й цинізм, привели до великих людських жертв. Надана за вказівкою Відня допомога голодуючим регіонам львівськими чиновниками не завжди направлялася у ті регіони, які дуже її потребували. Тому говориться, що у селах охоплених бідою від голоду та ним спричинених хвороб помирало по 100, а інколи й і більше, душ. Найбільше мене вразив описаний у газетах за 1914 рік випадок, як напівпритомний, голодний хлопчина готовий був віддати за кусок хліба найцінніше, що у нього тоді було — кольорові олівці. Проте син більш заможного господаря не тільки не ділиться з голодними сусідом хлібом, але й відмовляється його продати… Аргумент у нього «залізний»: «бо тато будуть сварити за це»…
Як же часто зустрічаємося нині з подібними випадками звиродніння, коли ситий не бачить і навіть не чує голодного. Виявляється — такі патології не лише витвір наших часів, як інколи нам здається. Нещодавно один зі знайомих поетів сказав, що в розшифрованих шумерських табличках говориться про подібні моральні аномалії, про людську байдужість та егоїзм.
Звичайно, що про галицький голод 1913–14 років ніде не згадується, хоч в історичний пам’яті держаних націй подібні за масштабами катастрофи зафіксовані як великі трагедії. В одному з номерів львівського журналу «Назустріч» за 1934 рік сказано, що головною причиною викорінення з української свідомості їх пам’яті — програш у війні за незалежність України в 1918–1919 рр.
Тож не дивно, що в час знаходження Україну у складі СРСР (фактично був це статус колонії) усі випадки голоду старанно замовчувалися. Більшовики добре знали древню мудрість: Що не записано, того не було.
Навіть у час незалежності України усі інші хвилі голоду знаходилися на інформаційному узбіччі. На відміну від голодомору 1932–33 років, про який багатого говорилося в дома, бо тодішні галицькі та волинські газети багато про це писали, про післявоєнний голод вперше почув зі спогадів батьків дружини. Вони розповідали як люди зі сходу України приїжджали за порятунком.
Оскілки у нинішньому році минає 70 років від початку великого повоєнного голоду 1946–1947 рр., то 1 червня 2016 р. Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» та Український інститут національної пам’яті відкрили фотодокументальну виставку «Масовий голод 1946–1947 років в радянській Україні», яка висвітлює причини голоду та коротко аналізує страшні наслідки цієї катастрофи. І водночас змушує шукати відповіді на ряд запитань, які виникли після перегляду виставки.

Поки детально зупинюся на виставці, хочу повернутися до питання, піднятого на початку статті: Чому ж «житниця Європи» голодувала? І то кілька разів. Виявляється, «житниця Європи» — це один з міфів про Україну, який нині активно розкручується. Основа його — колоніальна підлеглість українського народу. Незаперечна істина, що українські землі належать до найбільш родючих в Європі. Є прогнози, що при мудрому, відповідальному господарюванні на українських чорноземах можна виростити і до 100 центнерів пшениці з гектара. На тлі нинішнього врожаю в Україні у межах 40 центнерів з гектара ця цифра може видатися фантастичною. Проте у державах зі значно гіршими ніж в Україні землями вона перевищує 60 центнерів. І чим далі в глибину часу, тим нижчими були річні валові врожаї. Хоч завдяки Богом даними Україні кліматичним умовам, вирощена на українських ланах пшениця з давніх-давен дуже цінувалася в Європі.
А що стосується технологій досягнення високих врожаїв, то у них не були зацікавлені колонізатори. Й люди у загальній масі не були готові до їх впровадження. Кілька років тому чув я радіопередачу про одного з новаторів сільського господарства (про кого саме вже не пам’ятаю). Було це ще у царські часи на півдні Україні. Спека нищила посіви. Селяни у розпачі зорганізували полями хресні ходи з проханням про дощ. Коли процесія зупинилися біля ниви новатора, яка виділялася зеленню між пожовклими полями, то люди під впливом російських попів, оголосили новатора таким, що водиться з нечистою силою…
Капризи погоди в західних країнах часто ставили їх на межу голоду. Тому їм потрібне було постійне джерело закупівлі зерна. Нові власники української землі, щонайменше з ще 17 століття, намагалися витиснути з неї та з працюючого на ній люду максимум. Об’єми зерна, які тоді продавалися вражали Європу. Там склалося враження, що Україна це — країна з безмежними багатствами — житниця Європи. І звичайно, ніхто не задумувався, скільки людського горя та крові стояло за проданими об’ємами.
Після першої світової війни Захід надалі був переконаний, що Україна залишається «житницею Європи». Проте ситуація кардинально змінилася. Господарка в результаті війни була зруйнована. Окрім цього, з приходом нової «влади» прийшли й нові «порядки». Харчі силою вилучалися і на прокормлення великих російських міст з більшовицькою масою і на продаж (Москвою) за кордон. І таким способом Україною прокотився масовий голод.
Серед науковців немає однозначної думки, чи вже тоді в, 1921 році стояло питання про фізичне знищення українців як етносу, яким може подавитися російсько-комуністична орда. Хоч відомі нині дикі антиукраїнські тогочасні випади вожаків нової орди.
Наприклад київський історик, професор Станіслав Кульчицький вважає, що тільки голод 1932–33 років мав уві ознаки геноциду, себто фізичного знищення Українці як нації. У першу чергу під укіс пішов український Донбас, міста якого під впливом напливу сільського (донбаського) населення стали набирати українського обличчя. А це ніяк не вписувалося у «пролетарські» плани побудови нового світового пролетаріату з єдиною для всіх російською мовою…
А чим був голод 1946–1947 рр., якому присвячена уже згадана виставка в Музеї жертв Голодомору? Поки що виставка не може дати повної відповіді на це запитання.
Експозиція побудована на матеріалах архівів: Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного кінофотофоноархіву) України імені Г.С. Пшеничного, архіву Гідрометереологічної служби України, Галузевих державних архівів СБУ та МВС, Архіву Центру досліджень визвольного руху. Виставка, окрім титульного стенду нараховує 16 тематичних: Масовий голод 1946–1947 рр. в Радянській Україні; Повоєнна розруха (два стенди); Колгоспне рабство (два стенди); Посилення переслідувань за інакомислення; Встановлення нереального плану хлібозаготівель на тлі посухи; Хлібозаготівельна компанія 1946 року; Відібрати хліб, щоб нагодувати Росію; Комуністи знов ведуть Україну до голоду; Супротив і репресії під час голоду; Факти про масовий голод; Міжнародна допомога і приховування правди про голод; Західна Україна — остання надія на порятунок; Голод відступив, рабство залишилося; Наслідки голоду.
Вже не першому стенді читаємо, що «масовий голод 1946–1947 років став результатом злочинної діяльності комуністичного режиму і забрав життя понад мільйона українців. В умовах повоєнної розрухи та сильної посухи радянська влада, використовуючи досвід організації Голодомору 1932–1933 років, викачала з українського села майже все збіжжя та овочі, надмірну кількість продуктів тваринництва й вивезла за межі України. Піддані суворому адміністративному тиску та репресіям, українські селяни стали заручниками і жертвами колгоспної системи, в основі якої лежав принцип рабства. Масовий голод 1946–1947 років став результатом злочинної діяльності комуністичного режиму і забрав життя понад мільйона українців».
Названа на виставці цифра жертв того голоду викликає дискусію. Виступаючи на круглому столі, який був продовженням виставки, заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень — Олександр Гладун, констатував, що за даними Інституту в період голоду 1946–47 років кількість смертей, які перевищували природний рівень становила від 800 тисяч до мільйона осіб. Проте Інститут не береться судити, чи ця цифра смертей прямо замовлена голодом чи це наслідок виснаження у роки війни…
У матеріалах, присвячених цій хвилі української трагедії, різним авторами називається різна кількість жертв. Від 100 тисяч до 2,8 мільйона людських душ. Пік трагедії випав на першу половину 1947 р.
У дослідженнях читаємо, що голодоморне жахіття найбільше відчули жителі південних областей: «Дуже сильно Ізмаїльської, Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької. Своїми страшними, смертельними обіймами голод стискав населення Дніпропетровщини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Кіровоградщини. Тяжко потерпали від голоду мешканці сіл і міст Вінницької, Житомирської, Кам’янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей».
Для нинішнього покоління куди важливішим від точної кількості жертв (у церквах молимося за всіх убієнних голодоморами) є встановлення факту, чи мав він штучний характер, як голод 1932–33 рр. Тут заступниця Національного музею-меморіалу жертв пам’яті голодомору в Україні Ніна Лапчинська, яка знайомила з виставою і журналістів, і науковців твердить, що немає ніяких підстав аби говорити про зловмисний, геноцидний характер того голоду. На тому також наполягає і один з вчених НАНУ професор Станіслав Кульчицький, який багато займався темою голодоморів.
Звичайно, що врай важко буде знайти прямі докази штучності того голоду. Проте в праві використовується також непрямі докази. Вони застосовуються і в публіцистиці. Професор твердить, що вилучення з України після війни в 1946 році зерна (аби годувати російські території, які не потрапили під німецьку окупацію!!!, аби зерновими подачками заманити в пастку більшовизму вже завойовану Польщу та Францію, на яку Сталін мав величезний апетит) не можна розглядати як геноцид. Однак, не можна забути, що при владі надалі були ті ж божевільні особи, що виношували ідею виселення з України всіх українців, як це було зроблено з кримськими татарами!..
Тут не можна забувати про часто згадувану тогочасну цитату одного з виконавців українського геноциду 1932–33 років Лазара Кагановича, що в усіх проблемах України винен «український буржуазний націоналізм»…
На виставці частину експозиції становлять копії або виклади лисів, які стосуються стану перед новим голодом. Директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут звернув увагу, що в архівах є великий масив документів, який стосується цензурування листування. Мешканці України з голодуючих районів намагалися сповістити про нове горе родичів і знайомих в інших областях, мешканців інших республік а навіть знайомих за межами СРСР. Звичайно, що листи зі згадками про голод конфіскувалися. Вісті про голод подавалася не тільки у приватних листах. З представлених матеріалів видно, що інформацію про новий виток, організованого кремлівського зграєю, голоду намагалося максимально поширювати українське національно-визвольне підпілля. Окремі з лисів про стан перед глодом хотів би процитувати (в перекладі з російської з максимально можливими збереженням стилю оригіналу) та проаналізувати.
Мешканець Запорізької області Г. Гарбуз, за всіма даними в лютому (бо в тодішніх листах місяць позначався латинськими цифрами) 1946 року писав до сина, котрий був ще в армії (за всіма даними лист будо конфісковано): «Роботи в колгоспі багато, але працювати нічим, тяглової сили немає, використовуються корови. Є трохи коней, але їх мало використають, бо вони самі не встають. Поганий корм, одна солома суха, більше не дають нічого…».
Подібним за змістом є лист Савелія Олійника з тодішньої Кам’янець Подільської області до сина Степана: «… Дорогий сину! У нас в колгоспі коні в дуже поганому стані, здихають майже, кожен день. Багато взяли коней тих, що пригнали з Німеччини, але ті теж все поздихали, бо будучи голодними гризли дерева. Наші коні живуть однією січкою з соломи, а зерна зовсім не бачили, проте а працювали, але тепер уже прийшов кінець – працювати не хочуть …».
Практично такого ж змісту експонується лист з Вінниччини: «… Васильку! У нашому селі в колгоспі життя дуже важке. Коней нічим годувати, здихають кожного дня про три штуки. Залишилося ще десь 10 пар, але й ті вже не встають, так що працювати нічим …».
Коли вилучення харчів можна пояснювати потребою годувати людей задіяних в індустрії та на відбудові міст, то не бачу ніякого пояснення, де ж могла подітися паша для коней. Москвичі і ленінградці на їли ж сіна… Селяни, які краще за інших знали що і чого було зібрано виразно писали дітям «більше не дають нічого». І це стосується різних регіонів України. Отже ще на початку 1946 року, коли ніхто й гадки не мав про якісь посухи, виразно простежується тенденція на дальше знищення українського села. Її пояснення шизофренічна українофобія Сталіна та зграї, що його оточувала. Нинішня поведінка Путіна наглядна ілюстрація, що таке можливе.
Ще більше вражаючим є лист-звернення колгоспників с. Попелюхи Піщанського району Вінницької області голові Ради міністрів УРСР (і Першому секретареві КП(б) У) Микиті Хрущову зі скаргою на нестерпні умови праці й загрозу голодної смерті.
«Микита Сергійович, Татку наш, заступнику, важко як приречені всі ми, голі і босі, брудні й голодні, на кого ми подібні, гірше худобини живемо, ніколи нам так не було важко як у цю хвилину, люди наші з голоду вмирають, діти від недоїдання і хвороб стають каліками. Харчуємося ми лободою, корою, а у кого є гроші, то їдуть у місто і купують хліб в комерційних магазинах, але і за хлібом іти далеко 140-160 кілометрів, а у нас ніхто не продає. З колгоспу ми нічого не отримали і немає надії, все згоріло, а ярина дуже слабка і як виконаємо план, то всі поздихаємо.
Багато колгоспників збираються їхати на Кавказ і в Середню Азію, там всі говорять, що життя багате та недороге, а Україна зубожіла і ніхто на нас не звертає уваги. Живуть нині добре тільки хитруни, спекулянти, шахраї, злодії, і їх багато, а простій людині не добитися правди, все на нього кричать і не вірять.
За зведеннями наш район найвідсталіший в області, надій ніяких, всі ми вбиті горем, з бідності нам не вийти.
Якщо Ви, Микита Сергійович, нам не допоможете, то у нас сил вже не вистачить, а з області ніхто нас не чує, з кожним роком все гірше і гірше, колгоспи все одно, як не працюй, а гарантії немає, що отримаєш. У селі дуже сумно, тепер уже ні свят ні весіль не справляють, все збідніли і нікого це не цікавить, а молодь наша ходить в ганчірках і їй не до веселощів, а комсомольці і партійці мовчать. У газетах пишуть, що все добре, а де це добре, у нас все погано. У районі все погано, гірше ніж було 10 років тому і базару немає, і церкву повалили і ставок повалили, лазня не працює, наші родичі з Піщанки кажуть, що Піщанка стала гірше, ніж село.
Люди зовсім помінялися — худі, чорні, злі, кажуть що тепер правди немає, але правда повинна бути. Ми просимо Вас підтримки, Микито Сергійовичу, звернути увагу на наше село Попелюхи Піщанського району. Допоможіть нам хоч в тому році.
З поклоном Ткачук, Білоконь. 5.VI. 46 р.».
І таких документів дуже-дуже багато. Тому є всі підставити вважати, що влада й її каральні органи добре знали, якою трагічною є ситуація в Україні. Проте нічого вони не робили аби уникнути трагедії. Цього ніяк неможна назвати помилками та перегинами, бо ж на основі «досвіду» 1932–33 років знали до чого можуть привести такі «перегини». Влада та її каральні органи посилювали передумови нової трагедії.
Свідчення — не тільки сотні тисяч або (й мільйони) страшних, голодних смертей. А й переможні звіти до Сталіна про виконання плану. Одне з непрямих свідчень, що голод був штучним, своєрідними моральним задоволенням тих, кому не вдалося реалізувати диявольський задум Жукова (депортації з України всіх українців) відрядження до України у пік голоду «майстра» попереднього голодомору — Кагановича.
Хоч і в Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору» і професор Кульчицький звертають увагу, на сушу як головну причину нової української трагедії, проте з тим важко погодитися. Те що 1946 рік приніс на українську землю страшу сушу незаперечний факт. На півдні та сході України. Там не тільки поміліли ріки, практично вигоріли поля, а навіть повисихали криниці. Також в центральних та північних областях України ситуація була далекою від нормальної.
Проте Кремль, для якого Україна вважалася постачальним життєдайного ресурсу, українська посуха ані трохи не зворушила. На Україно «повісили» годування Москви та Ленінграду і жорстко вимагали виконати повинність. Кремлем нав’язується Україні страшний план хлібоздачі. Він дорівнював планам страшного 1932-го (голодоморного) року. Правда, в 1946 році територія України вже була набагато більшою за територією ніж і 1932, що яскраво підтверджує геноцидний характер подій 1932 року.
Київ не противиться московським планам конфіскації з України зерна. Правда, він дозволяє собі переформатувати той план, себто плани з областей, які випалила суша розкидають на відносно «благополучні» області. Для них практично подвоюються плани конфіскації сільської продукції. І уся Україна (за винятком західних областей) знов опиняється у стані голоду.
Коли восени 1946 року призупинила відвантаження харчів (виконання планів), то Москва підняла крик, що це саботаж. В Україну були відправлені спеціальні інспектори з московського міністерства хлібозаготівель, яких одягнули у військову форму, видали вогнепальну зброю. Інспекторами було надане право, подавати у суди протоколи на «саботажників». І за тими протоколами було засуджено багато невинних осіб з числа колгоспної номенклатури. Хоч були люди, котрі, пам’ятаючи страхіття голоду 1932—33 років, таки зважувалися ховати хліб від конфіскації.
Парадокс полягає в тому, що у час коли селяни вмирали від голоду, частина конфіскованих харчів як це було у роки переднього голодомору-геноциду гнила. Були випадки, коли голодні селяни, намагалися відібрати бодай те, що гнило на купах просто неба. Закон навіть ту гниль трактував як «соціалістичну власність» та з усією суворістю карав за її розкрадання. Такий маразм може породити лише російська споконвічна патологія!
Як і у випадку з попереднім голодом, СРСР усім доступними засобами його заперечував. Правда тим разом СРСР приймав закордонну допомогу. Вона йшла від організації UNRRA (структура ООН для допомоги та відбудови знищених війною країн). Однак найцінніші речі з цієї допомоги розбиралися комуністичною номенклатурою та вивозилися до Москви. На виставці показано стаття зі газети «Свобода» зі США, яка твердила, що ніяка юнрівська допомога не доходить до справді голодуючих людей.
Один з стендів на виставці має назву «Західна Україна — остання надія на порятунок». Тут були три перчини. По-перше, суща менше зачепила Галичину. По-друге, тоді лише 5 відсотків сільських господарств вдалося загнати в колгоспи, які можна було безкарно грабувати. А по-третє, там ще сильною була УПА, яка захищала від пограбування селян. Так званих хлібозаготовлювачів гнали з сіл наче скажених собак.
І нині ті, що у Польщі розкидається путінськими ярликами про УПА та про Україну мали б задуматися, що також УПА, чинячи відчайдушній опір енкаведистській орді, відіграла значну роль в тому, що Сталін не зміг «зкоглоспувати» Польщу. Хоч мав на це велику хіть! Така правда, яку не всі хочуть пам’ятати…
Знаючи, що в Галичині є що їсти, голодні люди з інших регіонів України намагалися їхати за порятунком в Галчину. Спочатку була задіяна проти них більшовицька пропаганда, що це їде схильний до грабунків та вбивств кримінальний елемент. Коли російська машина брехні не спрацювала, в лютому 1947 року було застосовано репресивні методи. Було заборонено вільні поїздки Україною. На станціях запроваджено загони людоловів, які у кращому випадку голодних людей відсилали назад додому. А нерідко запроторювали їх у тюрми. Ще й нині на окремих залізничних стаціях знаходять замуровані в підвалах скелети розстріляних жінок…

Весна 1947 року характеризується великою смертністю людей, епідеміями дистрофії.
Хоч зі збором урожаю 1947 року голод фактично припинився, проте його напрямі — ментально-моральні та фізичні наслідки ще довго тривали. Згадуються, що у люди у відчаї залишали у містах дітей у надії, що їх там віддадуть до дитячих будинків і таким чином вони врятуються.
Тут згадки про конфіскацію українського зерна аби засипати ним Польщу, Францію мене здивували. Батько часто розповідав, як в Польщі накладалися страшна податкова ноша на приватний сектор. Це тлумачилося як необхідність у натурі повертати СРСР «борг вдячності» за «визволення». Хто кого тоді насправді годував — можуть показати лише архівні документи. На виставці їх немає.
Уже згаданий директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут сказав, що поступово будуть оприлюднюватися документи, які дозволять глибше зрозуміти злочинні наміри організаторів голодоморів. Поки немає там документів, які показували б, що Сталін «підживлював» Францію. Проте недавно зустрівся з констатацією істориків, що була дуже велика небезпека, що в Італії та Франції у результаті демократичних вільних виборів до влади можуть прийти комуністи …
Проте найбільше мене (і всіх, з ким я на цю тему розмовляв) вразило твердження професора Кульчицького про голодомори, як епізоди становлення колгоспної системи! Досі я був переконаний, що чужа українській (і дуже близька російській) ментальності колгоспна система (згадаймо тут поширені в Московії общини, відомі ще за царських часів) це форма якщо не знищення то в кожному разі уярмлення нації. Левко Лук’яненко часто наголошує, що разом з колгоспами в український менталітет увірвалося злодійство та безвідповідальне ставлення до праці. Є приказка «Скільки не працюй, все одно отримаєш трудодень…».
На закінчення хочу звернути увагу на передостанній стенд виставки: «Голод відступив, рабство залишилося». У ньому сказано: «Навесні 1947 року партійні організації за допомогою каральних органів почали піднімати спустошені голодом українські села на посівну.
І упевнившись, що в колгоспних коморах насіннєве зерно відсутнє, в московських кабінетах вирішили надати деяким регіонам України так зважу «допомогу» посівним матеріалом. Замість беаоплатно вилученого« колгоспи отримали позику, за яку мали розрахуватися десятиною з кожних 100 ц. майбутнього врожаю. Для заохочення до праці колгоспникам почали привозити на польові стани гарячу баланду. Мережа виїзних їдалень з одноразовим гарячим харчуванням була розгорнута в березні для 800 тисяч осіб, в квітня 1947 р. — для 1 млн. Однак мільйону селян та їхніх дітей це вже не допомогло…
За жнивами 1947 року знову прийшли хлібозаготівлі й репресії за невиконання визначених показників плану хлібоздачі. 10 жовтня 1947 року Л. М. Каганович і М. С. Хрущов переможно звітували перед Й. В. Сталіним про перевиконання хлібозаготівельного плану. Для тих, кому вдалося вижити, рабство не закінчувалося, сите життя не настало».
Руйнування українського ментальності продовжувалося. Настільки глибоко в людські душі була загнана бацила рабства, що й нині багато хто почувається комфортно в ролі раба.

Поділитися: