Розмовляла Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ 2010-09-29
{mosimage}
Розмова з Романом ШЕВЧИКОМ – кошалінським старостою
Цього року ми відзначали 20-ліття польського самоврядування. Якими, на Вашу думку, є найбільші здобутки реформи територіального самоврядування?
-Якщо поглянемо на ці 20 років, то побачимо, що зроблено справді дуже багато. Насамперед, місцеве самоврядування має щораз більший вплив на розвиток кожного окремого реґіону. Децентралізація влади та передання деяких її компетенцій місцевій громаді – це одне з найважливіших здобутків самоврядної реформи. Люди щораз більше усвідомлюють, що через місцеве самоврядування можна зробити дуже багато.
Наприклад, після реформи територіального самоврядування майно, яке знаходиться на території певної ґміни, прийняли у своє розпорядження ці ж ґміни. До того, самоврядна адміністрація, яка була тоді створена, стала ближчою до людини і тому багато справ можна вирішити на місці – починаючи від малого села, де владу представляє солтис, через ґміни, повіти аж до воєвідства – владу передано в руки місцевих спільнот. По іншому тепер також розподіляються гроші – це місцева влада вирішує, на що будуть використані державні кошти (зокрема, більшість грошей, які надходять до Польщі з Європейського Союзу, потрапляє до реґіонів, де найкраще знають, що потрібно зробити).
21 листопада в Польщі відбудуться місцеві вибори, під час яких обиремо війтів, старост, бурґомістрів, мерів міст та депутатів місцевих рад. Представники національних меншин – серед них українці – щораз частіше займаються політикою: чи то на рівні загальнопольському, як, наприклад, депутат сейму Мирон Сич, чи на рівні місцевому, як Ви.
-Добре, що ми маємо свого представника в парла менті, однак було б ще краще, якби їх було більше. А щоб це зробити, потрібно розширити свідомість наших людей. Тому, разом із головою Кошалінського відділу ОУП Романом Біласом, ми переконуємо людей, щоб вони брали участь у місцевих виборах, тобто висували свої кандидатури до ради ґміни, міста чи повіту. Однак українці не дуже хочуть. Найважче саме переконати українців, щоб вони особисто брали участь у виборах. Не дуже розумію, чому так є, бо ж якщо нам удалося обрати свого парламентського депутата, старост чи бурґомістрів, то це повинно бути поштовхом для нашої громади. Адже українці тут живуть, тому треба представляти і їхні інтереси, однак у цьому мусять допомогти самі українці. Вони не можуть стояти осторонь політики – чи то на державному, чи місцевому рівнях.
Українці, йдучи на вибори, не конче мусять представляти національні меншини: вони можуть висуватися від імені самоврядних або партійних угруповань, однак якщо їх оберуть, то вони повинні консолідуватися навколо спільних ідей. Наприклад, у Кошалінській раді повіту є 5 осіб, які або мають українське коріння, або їхні дружини – українки, тому крім справ, що стосуються нашого повіту, нас об’єднують ще й українські питання. До того ж, якщо в раді є представники національних меншин, то набагато простіше проголосувати, наприклад, за відповідне фінансування культурних проектів цих же меншин.
Чому в такому випадку українці не хочуть включатися в політику?
-Зрозуміло, що покоління переселенців акції “Вісла” може не хотіти входити в політику, однак їхні нащадки – це люди, які закінчили університети, і тому повинні розуміти, що також нам, українцям, потрібно займатися політикою. Буває, що дехто побоюється втягнення, бо кожна політична кампанія потребує як фінансів, так і ще більшої праці, натомість ніколи не маємо ґарантії, що нас оберуть. Ще інші бояться поразки, однак потрібно зрозуміти, що не всі можуть виграти. Коли я вперше висунув свою кандидатуру до воєвідського сеймику, я набрав півтори тисячі голосів – тоді я вважав, що це багато, однак інші казали, що це мало – і все ж, ситуація мене не знеохотила.
Вважаю, що той факт, що я став кошалінським старостою, – це велика підтримка для українців. Я ніколи не приховував своєї національності і ніколи не мав неприємностей з цього приводу. Тому, коли ми хочемо, щоб наша меншина розросталася, мусимо також входити в політику, оскільки саме в ній приймаються рішення, корисні для нас або ні. Адже на все потрібні гроші, та щоб гроші були, необхідно мати своїх представників на місцевому і державному рівнях для того, щоб вони вміло лобіювали наші справи.
Наскільки активно українська громада Західного По мор’я роздобуває кошти, зокрема на різні культурні заходи? Адже сьогодні місцеві органи є так само важливим джерелом фінансування, як і МВСіА.
-По -моєму, українці досить добре вміють роздобувати гроші з загальнодоступних джерел фінансування. Найбільшим таким джерелом є Маршалківське управління Західнопоморського воєвідства – і українці дуже добре використовують його. Існують теж такі проекти, як наприклад “INTERREG”, кошти з якого теж дістає українська громада. До речі, директор білобірської школи Андрій Дрозд роздобув гроші на модернізацію школи, у тому числі гімнастичного залу. Можна знаходити і ще більші гроші, але для цього потрібні люди, які в рамках ОУП будуть займатися лише цим. Додаймо однак, що програм, які фінансують культуру, не так вже й багато (а Реґіональна операційна програма не дає надто багато можливостей). Тому думаю, що альтернативою для українських організацій може бути робота для добра міста, оскільки міське управління охоче фінансує саме такі організації (а не лише ті, які працюють для добра окремої нацменшини).
“Наше слово” №40, 3 жовтня 2010 року{moscomment}
