Роман Шагала ■ ІСТОРІЯ ■ 2008-10-30

Перед війною, 1939 р. у Варшаві мешкало близько 3 тис. українців. Крім місцевих, були серед них переважно політичні еміґранти, які прибули сюди після програної війни з більшовиками. Містився тут центр українського еміґраційного уряду. Діяли різні громадські й наукові установи, як наприклад Український центральний комітет, утворений еміґрантами у 1921 р., Український науковий інститут та багато інших організацій, пов’язаних з УЦК.

Після приходу німців усі представництва еміґраційного урядового центру були ліквідовані окупаційною владою. Радикально змінився політичний і суспільний статус українців, які залишилися у Варшаві. Представники найвищої влади української еміґрації підлягали своєрідній конфірмації. Президент УНР Андрій Лівицький від початку окупації знаходився у Варшаві. 1944 р. переселився до Ласка біля Лодзі, а згодом до Шадка. Багато інших, особливо діячів УЦК, працівників навчальних закладів, які залишилися без роботи, шукали працевлаштування в різних управліннях, господарчих та освітніх установах. Микола Ковальський, колишній голова Українського центрального комітету, працював контролером у кооперативі “Сполем”. Після поразки Варшавського повстання був арештований і вивезений разом з дружиною у табір Штутгоф біля Ґданська, де й помер. Багато галичан, які перебували у Варшаві, у тому числі й студенти, виїхали в рідні краї.
Ті українські діячі, що залишилися у Варшаві, переважно петлюрівці, розпочали клопотання про створення Українського допомогового комітету – громадської організації, створеної Українським центральним комітетом (не плутати з УЦК, створеним політичними еміґрантами у 1921 р.), головна садиба якого знаходилася у Кракові, під керівництвом проф. Володимира Кубійовича. Основою для організування допомогових комітетів було бажання і потреба нести допомогу українському населенню в його осередках у Ґенеральному ґубернаторстві. Варшава не відповідала цим критеріям, однак окупаційна влада (з не відомих докладно причин) погодилася на створення тут допомогового комітету. Першим його головою був призначений Юрій Липа, лікар, письменник і публіцист, що протягом багатьох років діяв і працював у Варшаві. З огляду на його радикалізм і зміну поглядів був звільнений, а замінив його офіцер армії УНР Андрій Вовк. Невдовзі, узимку 1940 р., головою варшавського комітету В. Кубійович призначив офіцера армії УНР, петлюрівця, підполковника Михайла Поготовка. Під його керівництвом варшавський осередок претендував до ролі центрального, з чим не міг погодитися проф. В. Кубійович.
Як пише Зіновій Книш, Варшава дивилася на Краків як на провінцію і надалі вважала себе центром держави. Із зазначених причин голову варшавського УДК М. Поготовка не дуже любило краківське керівництво, а він віддячувався йому тим самим. Незаперечним фактом було те, що тільки він умів утримати разом різнорідну варшавську українську громаду. Організація українських націоналістів побоювалася, що непорозуміння, які існували між варшавським осередком і центральним у Кракові, німці можуть використати у своїх політичних цілях. У результаті проведених розмов Поготовко зобов’язався стисло співпрацювати з ОУН на своїй території у період війни, особливо не входити в жодні переговори з німцями в політичних справах.
Як подає Ришард Тожецький, у варшавському осередку працювало 59 осіб і УЦК з труднощами вдалося зменшити кількість штатних одиниць до 38. Садиба Українського допомогового комітету у Варшаві знаходилася на вул. Коперника, 13. Заступником М. Поготовка був офіцер армії УНР Андрій Крижанівський, передвоєнний діяч варшавського відділу УЦК. Організаційним керівником і водночас відповідальним за фінанси був Васютинський, який знав німецьку мову, що полегшувало підтримування контактів з окупаційною владою. Працівниками були Григорій Дорошенко, Сергій Гамалій, Теодор Когутяк, Валентина Соловій. Молодіжною секцією комітету керував Євген Поліщук з Острога, що на Волині. Крім того, Таранда був відповідальний за справи культури. До комітету належав також Денисенко (можливо, Павло), офіцер колишньої армії УНР. Прізвищ інших працівників не вдалося встановити.
Українське населення, яке залишилося у Варшаві, розпочало клопотання про створення своїм дітям умов для навчання. Завдяки діяльності допомогового комітету була відкрита Міська торговельна школа з українською мовою навчання та українська початкова школа. Тоді як торговельна школа діяла офіційно, то початкова школа не отримувала допомоги зі сторони окупаційної освітньої влади. Її утримував варшавський допомоговий комітет і батьки. При початковій школі діяла їдальня, де учні отримували харчування. Був теж інтернат для немісцевих дітей.
У своїй праці Р. Тожецький написав, що М. Поготовко пішов на повну співпрацю з СД і ґестапо. Кілька років тому в радіопередачі, присвяченій річниці варшавського повстання, один із колишніх офіцерів АК сказав, що в садибі українського комітету знаходилося представництво радянської розвідки. Чи це правда – важко сказати. Микола Сивіцький у другому томі своєї книжки вмістив документ (Тижневий рапорт із східних земель від 3 квітня 1944 р.), знайдений у Центральному архіві ПОРП, під назвою “Napad na Komitet ukraiński w Warszawie”. З огляду на унікальність такого документа його варто процитувати повністю.
“31 березня був вчинений напад на український комітет у Варшаві, що знаходиться на вул. Коперника, 13. Напад відбувся бл. 11 години перед обідом. Шестеро нападників увійшло до приміщення комітету, у відповідь на вимогу двірника представити документ (як це було прийнято у комітеті щодо незнайомих) вистрілили до нього і важко поранили. Водночас була важко поранена українка, що приїхала з Холма і знаходилася там випадково. Далі нападники вийшли на другий поверх, де спочатку вбили секретаря голови комітету, потім 9 пострілами вбили в кабінеті голову комітету полковника Поготовка, якого підозрювано у тісній співпраці з ґестапо. Побито також і чиновника з комітету, який працював у сусідній кімнаті, якогось Денисенка. Крім того, імовірно, що був важко поранений ще один українець. В українських колах панує нервова атмосфера і побоювання, щоб акти помсти не поширилися на решту варшавської української колонії. Щодо виконавців замаху, то я не уявляю, хто міг би його вчинити, тому що однаковою мірою могла це бути польська організація, як комуністична, врешті, українська опозиція за співпрацю Поготовка зі зненавидженими ними німцями. На думку деяких українців, замах цей не був спрямований проти українського суспільства як такого, а особисто проти Поготовка”. ЦА ЦК ПОРП, група 2271/3, № 202/III/195.
Краще поінформовані знали від початку, що замах вчинила боївка АК. Згодом сумніви автора Рапорту про можливих виконавців замаху були розвіяні. Р. Тожецький однозначно стверджує (ст. 52 цитованої книжки), що замах вчинили вояки АК на основі вироку на Поготовка Спеціального військового суду. Тому виникає питання, чому було вбито без жодних вироків стільки співпрацівників, Адже ж не чинили вони жодного опору. Частково відповідь слід шукати в директиві Львівської округи АК від 29 березня у справі ліквідації українських осередків у Кракові й Варшаві. У ній стверджується, що “В інтересі загальнодержавному і нашої Округи негайна ліквідація тих осередків. Тому місцеві варшавські й краківські органи повинні, на нашу думку, розпочати систе матичну акцію з метою розшифрування, слідкування тих груп, а згодом ліквідації терористичних диверсійних елементів”. (М. Сивіцький, ст. 226)
Похорон полковника Михайла Поготовка і його полеглих співпрацівників відбувся на Православному цвинтарі на Волі з участю нечисленних членів української колонії Варшави. Згідно з інформацією, яку переказала мені кілька років тому Данута Холявка, українці жили у великому страху і побоювалися погрому на цвинтарі.

Л і т е р а т у р а:
Зиновій Книш, Б’є дванадцята. Розділ V. Передвоєнна метушня. Інтернетна версія, httр://knysh.us.org.ua/bje12/r05.html. З цього джерела взята також фотографія М. Поготовка.
Mikołaj Siwicki, Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. Tom drugi. Warszawa 1992, s. 226-227.
Roman Szagała, Aleksander Kolańczuk, Cmentarz Prawosławny na Woli w Warszawie. Groby ukraińskie. Przewodnik. Warszawa 2002, s. 71-72, 85, 87, 91, 96.
Ryszard Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa 1993, s. 51-52.

ПОГОТОВКО МИХАЙЛО (21.11.1891 31.03.1944)
Підполковник армії Української Народної Республіки.
Був офіцером російської армії, брав участь у І Світовій війні.
Від 1917 р. служив в українській армії – спочатку як командир роти і батальйону, згодом як офіцер у міністерстві військових справ УНР. У 1920 р. був інтернований у Польщі, перебував у таборах у Ченстохові й Калішу. Після звільнення деякий час був в Українській станиці в Калішу, де 1926 р. був обраний членом створених у той час відділів Товариства ім. С. Петлюри. Належав також до Об’єднання українських воєнних інвалідів.
Від 1926 або 1927 р. мешкав у Варшаві, брав участь у громадському житті тамтешньої еміґраційної колонії. Діяв у варшавському відділі УЦК. Представляв численне варшавське середовище ветеранів.
Взимку 1940 р. М. Поготовка призначено головою Українського допомогового комітету у Варшаві.
Похований на Православному цвинтарі на Волі. Пам’ятник за проектом митця Петра Мегика представляє собою стилізований військовий хрест із різьбленим лавровим вінком, незавершеним у верхній частині, та гербом України тризубом. На тому ж цвинтарі поховані також Григорій Дорошенко, Сергій Гамалія, Теодор Когутяк і Валентина Соловій.

“Наше слово” №44, 2 листопада 2008 року

Поділитися: