Артур Мельник ■ РЕПОРТАЖ ■ 2009-03-26
{mosimage}
Гута-Пеняцька, 8.30 ранку. Ти-ша. Небо засноване темними хмарами, високо-високо кружляють три ворони. Аж не віриться, що колись тут було село… Так, як і тоді – сніг. Дме пронизливий вітер. На місці тривають останні підготовчі роботи, стоять палатки Міністерства надзвичайних ситуацій. Роздивляюся по околиці. Від холоду аж проймають дрижаки. Хлопці з пожежної машини частують мене самогоном. Стає тепліше…
Дорогою до костелу я побачила на снігу мою подругу. Мала обпечене вогнем обличчя і руки.. Згодом, у золочівській лікарні вона розповіла, що сталося: лежала, підійшов до неї есесівець, сказав щось по-німецьки, прикрив снігом і наказав не рухатись. (…)
Від моєї сестри я дізналася, що один з есесівців тричі посилав її додому по документи. А вона все поверталася, виправдовуючись, що не може їх знайти. Тоді він: “Якщо ти така дурна, іди спалитися”.
Меморіал стоїть поруч місця, де колись був костел. Хрест і дві плити з прізвищами загиблих. Їх майже 400. Стільки вдалося встановити. Навпроти пам’ятника – кам’яна фіґура з написом “Anno Domini 1886”. Гута-Пеняцька, імовірно, виникла десь у середині XIX століття. З навколишніми українськими селами гутняки жили дружньо, спільно відзначали “польські” і “руські” свята та родичалися, бо ж у Гуті були й мішані сім’ї.
До нашого дому підійшли вояки в німецькій формі. Деякі з них говорили по-німецьки, але більшість – по-україн-ськи. Сказали, що наближається фронт і нас вивезуть у Німеччину на роботи. Наказали виходити. Коли вийшла Стефанія з усіма дітьми, один з них сказав: “Ти, матка, йди додому!” (жиди кажуть: хто рятує одне життя, рятує цілий світ!). Вона швидко повернулася, а коли вояки пішли далі, втекла з дітьми до Майдана-Пеняцького.
Мало-помалу, біля меморіалу збираються люди, чути переважно українську мову. Важко сказати, чи вони прийшли вшанувати вбитих гутняків, чи чекають на організовану “Свободою” маніфестацію, яка ось-ось має розпочатися. Напередодні відзначення річниці пацифікації Гути-Пеняцької представники цієї організації встановили на території знищеного села дубовий хрест, з терновим вінком на ньому. Пам’ятний знак, присвячений українцям, “закатованим польськими шовіністами і радянськими партизанами”, знаходиться за 200 метрів від польського меморіалу…
Костел був повний жінок, дітей та чоловіків. Пішла чутка, що він замінований і незабаром вибухне. Люди питали себе: що з ними буде? Одні вважали, що молодь і чоловіків вивезуть на роботи, а жінок, дітей та старших відпустять додому. Дехто сподівався, що чоловіків можуть убити, але ніхто не припускав, що смерть чекає всіх.
Я не сумніваюся, що поляки відповідають за смерть багатьох українців з навколишніх місцевостей, також тих, імена яких видніють на дубовому хресті. Утім, виникає питання – чи цей пам’ятний знак треба було ставити саме на території Гути? І чи треба було освячувати його саме цього дня? Адже усім було відомо, що врочистості на польському меморіалі відбудуться 28 лютого.
Десь об 11.00 есесівці розпочали в костелі селекцію – окремо чоловіки, окремо жінки та діти. Повели нас до клуні. Наказали заходити всередину і лягати на току. Стріляли в потилицю. Куля застряла мені в шиї. Я впав. Опісля німці привели мою маму і застрілили. Потім сестру і батька. Підпалили клуню.
Триває вже урочистість під дубовим хрестом. Людей багато. Серед прапорів “Свободи” майорять і синьо-жовті. Приїжджають автобуси з поляками, які дорогою до свого пам’ятника минають український…
Пополудні почали виводити людей із костелу. У перших групах були старі і діти. Це могло свідчити про те, що відпускають їх додому. Мене вивели в одній з останніх груп, у якій було 30-40 осіб.
Десь біля третьої пополудні приїжджають президенти. Лунають гімни обох держав. Першим промовляє Лех Качинський, згодом Віктор Ющенко. Дуже виважені і коректні політично слова. І я це розумію: занадто багато пристрастей навколо воєнних ран, які все не можуть зарубцюватися. Під час промови польського президента свободяни, співаючи, наближаються до польського пам’ятника. Дорогу їм заступають порядкові служби. Чути вигуки “Слава Україні!”, демонстранти розвертаються, йдуть до своїх машин та автобусів.
Поруч меморіалу багато польських прапорів. Є й українські – і ті національні, і ті “ющенківські”. Дедалі частіше заходжу в МНСівську палатку зігрітися та напитися чаю. Усередині – поляки і українці в повній згоді.
Горіло обійстя, чулися страшні крики людей, палених живцем. Конвоїри увіпхнули нас на подвір’я. Під клунею стояли каністри. Прикладами заштовхнули нас досередини i зачинили ворота. Усередині було багато соломи й сіна. Були ще другі ворота. Використовуючи замішання, мені вдалося добратися до них і відімкнути. Ще кілька дівчат – три чи чотири – кинулися навтіки. За нами почали стріляти.
Зі зворушливою промовою виступає голова “Товариства Гута-Пеняцька” Малґожата Ґосньовська-Коля: “Це було гарне село, 172 двори, посередині костел, школа, навкруги сади. Сьогодні шукаю цих місць. Де поділися? Де наші близькі?”. Без пафосу, з глибоким сумом у голосі. Згодом перекличка загиблих. Довга вервечка імен і прізвищ: Маґдалена Бернацька, Марія Бернацька, Міхаліна Бернацька… Мені стає ніяково і соромно – моя прабабуся, а я навіть не знав її імені. У дитинстві вона мені уявлялася літньою жінкою. А їй було тоді десь за сорок. Майже моя ровесниця… Ще екуменічна молитва і покладення квітів. Біло-червоний і синьо-жовтий вінки спочивають разом під хрестом.
Покидаю Гуту десь о пів на п’яту. Пішки. Проїжджають машини, автобуси. Поляки та українці. Зупинив бусика – хлопці зі “Свободи”. Дорогою балакаємо про те і се. “Чи правда, – питає хтось – що на польському пам’ятнику написано, що це зробили українці?” Прощаємося в Бродах. Я їду у Львів, а вони до Горохова.
З костельної вежі він помітив, що біля 17.00 карателі залишили село і направилися в ліс. Вийшов назовні. Навкруги догоряли будинки. Повернувшись до нас сказав, що можемо вже вийти. Був вечір.
Ще в дитинстві чув я бабусині розповіді про останній день Гути. Це була проста жінка. Не цікавилася історією, говорила про те, що тоді чула і бачила. Я вірю в її розповіді. Вона не була польською шовіністкою.
Пацифікацію пережила щонайменше 161 особа: 49 залишили село до того трагічного дня; 15 – переховалися на костельній вежі; 7 – у костельних підвалах; 1 особа – в шкільному підвалі; 61 – у криївках і підвалах; 19 – в інших місцях; 9 втекло, серед них Даніела Бернацька, молода дівчина, яка сховалася за кагатом картоплі, а згодом втекла до лісу.
Це була моя бабця.
P.S. Історія одного документа
Під час засідання Львівської обл-держадміністрації (“НС”, № 9, 1 березня 2009) наведено як доказ непричетності українців до пацифікації Гути-Пеняцької фраґмент “Звіту про ситуацію на східних землях за березень 1944 р.”. Польськомовний ориґінал, без скорочень, можна прочитати на офіційному веб-сайті Державного комітету архівів України ww.archives.gov.ua/Sections/Wolyn/docs.php (документ № 116). “Львівська” версія: “Німці зібрали жінок і дітей разом до кількох будинків, після чого ці будинки було підпалено… Усіх чоловіків зібрано разом до місцевої польської каплиці… Замкнених у каплиці розстріляно”. А ось фраґмент звіту мовою ориґіналу: W parę dni po tym, dnia 27 lutego, przybyła ekspedycja karna uk-raińskiego oddziału SS-Schűtzendivision-Galizien. Oddział ten zachowywał się w sposób bestialski. Kobiety i dzieci spędzono do kilku domów, które następnie podpalono; mężczyzn wpędzono do kaplicy i wystrzelano z karabinu maszynowego.
Судіть самі.
“Наше слово” №13, 29 березня 2009 року
