Український фемінізм: дати, події, імена

Галя КозакУКРАЇНА№6, 2018-02-11

У США «фемінізм» назвали словом 2017 року. Це стало закріпленням історії, що відбувається на наших очах, а саме – жінки у всьому світі на полі боротьби за статеву рівність досягають щораз більшого успіху. Так, на хвилі президентства Дональда Трампа в Америці, відомого своїм консервативним та сексистським ставленням до жінок, останні зайняли надзвичайно важливе місце в боротьбі за збереження демократії у США. В Україні фемінізм розвивається по-своєму, знаходить щораз більше підтримки серед українок і має тенденцію до ширшої популярності в останніх роках, особливо після Революції гідності. І це зовсім не нове явище. Пропонуємо переконатися в цьому на історії фемінізму в Україні.

▲ Членкині Стрийського відділу Союзу українок, 1937 р. Джерело: Вікіпедія
Членкині Стрийського відділу Союзу українок, 1937 р. Джерело: Вікіпедія

У європейському контексті фемінізм виступив однією з найвпливовіших течій ХХ ст. У наш час велике значення має дата, коли саме жінкам надано право голосу, оскільки це свідчить про ступінь розвитку суспільства, якість демократії та суспільної рівності у країні. До слова, українські жінки на території царської Росії отримали виборче право 1919 р., а в складі Польщі – відразу після набуття незалежності від Росії 1917 р. Більш-менш у той самий період, як доміно, почався процес надання жінкам виборчого права у країнах Заходу. На думку авторки цієї статті, зміни почалися надто пізно. Тільки подумати, що у Великій Британії парламент відкрив жінкам доступ до виборів після І Світової війни 1918 р. З усього продовження історії людства, принаймні з часів започаткування демократії після Французької революції, жінки є юридичними одиницями лише 100 років.
Процес емансипації жінок у різних країнах світу досить схожий між собою за метою і формами, навіть якщо вони визрівали та проявлялися в різні історичні періоди.
В останні роки фемінізм в Україні набирає щораз більшого значення й популярності як серед жінок, так і серед чоловіків. Як правило, це діти незалежності 91-го року. У київських університетах викладають ґендерні студії та філософію фемінізму, множиться кількість феміністичних організацій, часописів, авторок та активісток. Тому українкам легше відійти від традиційного патріархального уявлення місця жінки в суспільстві і реалізовувати себе за власним уявленням.
До 1990-х рр. жіночий рух на українських теренах через відсутність суверенної державності розвивався в контексті боротьби за соціальні та національні права. Цим він істотно відрізнявся від західноєвропейського жіночого руху.

Початки емансипації на теренах Російської імперії
В Україні початки історії жіночого руху розглядаються у двох площинах: окремо на кожній території по обох сторонах Збручу.
Перші жіночі організації на українських землях почали з’являтися у ІІ пол. ХІХ ст. Поштовхом до цього стало поширення ідей загальноєвропейського жіночого руху – боротьби за рівний з чоловіками статус. Емансипаційний рух поєднував у собі низку суспільних рухів, ініціаторками, лідерками й учасницями яких були жінки.
На початку свого зародження на українських землях, що перебували в межах кордонів Російської імперії, жіночий рух був досить однорідним і не завжди організаційно самостійним. Українські жінки об’єднувалися переважно задля спільної просвітницької, літературної та доброчинної діяльності. Це ті галузі, де жінки могли себе хоч якось реалізувати, і які в давні часи вважалися суто «жіночими» і відведеними тільки для дружин багатих чоловіків.
Право доступу до вищої освіти жінки в царській Росії отримали 1860 р. Але через всякі блокування з боку царського уряду значно пізніше засновано Вищі жіночі курси в Києві (1878 р.) і Харкові (1880 р.).
Перша жіноча організація в Україні – Товариство допомоги вищій жіночій освіті – виникла 1840 р. у Харкові як відгалуження Всеросійських жіночих та громадських організацій, які виборювали право доступу жінок до вищої освіти.

Емансипаційні процеси в Галичині
У Західній Україні першою жіночою організацією стало засноване за ініціативою Наталії Кобринської у 1884 р. у м. Станіславові (нині м. Івано-Франківськ) «Товариство руських жінок».
Наталія Кобринська (дівоче прізвище – Озаркевич, 1855–1920) – письменниця, громадська діячка, зачинателька жіночого руху в Галичині. Кобринська стояла біля витоків українського фемінізму. Вона вела активну громадську діяльність, організовувала збір підписів за право жінок навчатися в університетах і гімназіях. До Галицького сейму як результат її кропіткої праці внесено ряд вимог і пропозицій щодо захисту прав селян. Діячка говорила, що мета її життя – це реалізація феміністичних ідей через літературні твори.
Кобринській удалося налагодити співпрацю з українками на теренах Російської імперії. Таким чином 1887 р. разом з Оленою Пчілкою вони видали альманах українок обабіч річки Збруч «Перший вінок», що увійшов в українську історію як перша жіноча збірка, заклавши основи розвитку жіночих часописів, які редагували і видавали самі жінки.

Роль Радянського Союзу в емансипації українських жінок
Ідеологію соціалізму багато хто з жінок уважав спорідненою фемінізмові, оскільки соціалісти проголошували принцип рівноправності чоловічої і жіночої статі. Між іншим, так вважала Роза Люксембург. Полемізуючи з Кларою Цеткін, Наталія Кобринська вказувала, що соціалісти не розумітимуть прагнень жінок доти, доки жінки не доб’ються формального забезпечення своїх прав. За життя Наталії Кобринської українські жінки-активістки не сприйняли цих тез, вважали їх надто радикальними, тому останні не набули популярності. Як стало очевидним дещо пізніше, рівноправність статі у комуністичних країнах, де будовано соціалізм, переросла в «подвійне навантаження жінок».
У західних країнах вихід жіночого емансипаційного руху на політичну арену привів невдовзі до відокремлення ідеології фемінізму від ідеології соціалізму, але не на території сучасної України. Незважаючи на всі недоліки комунізму, якби на початку ХХ ст. Україна не увійшла до Радянського Союзу, невідомо, як розвивалася б ситуація з правами жінок в Україні і як швидко отримали б вони право на освіту, працю, а також політичне право голосу.
Після революції 1917 р. запроваджено повсюдну освіту. Українські селяни (особливо жінки), більшість з яких на той час були анальфабетами, отримали доступ до українських книжок, пішли до шкіл та навчалися письменності.
Засновано багато жіночих організацій. В УРСР керування жіночим рухом повністю перебрала на себе компартія. У першу чергу радянські жіночі організації провадили комуністичну аґітацію серед жінок, боролися з безграмотністю, а лише в другу чергу опікувалися вирішенням деяких «жіночих питань». Радянський Союз міг пишатися Жіночими радами і найпроґресивнішим у Європі Декретом 1918 р., що утвердив рівність статей.
Їхні центральні органи видавали журнали «Селянка України» і «Трудівниця». У 1930-ті рр. започатковано рух за створення жіночих виробничих бригад.
У 20-ті рр. ХХ ст. індустріалізація пішла швидкими темпами, чоловічих робочих рук не вистачало, тому жінок теж покликали «будувати соціалізм». Економічна ситуація в Радянському Союзі була такою, що жінка мала працювати нарівні з чоловіком, адже сім’я, у якій працював лише один член родини, була не життєздатною.
Оскільки комуністичне керівництво у своїй владотворчій діяльності використовувало принцип квот, то жінки в УРСР завжди мали певну кількість місць у місцевих та центральних представницьких органах влади. Разом з тим, хоча жінки за радянської влади й могли здобути найрізноманітніші професії, однак лише окремим з них удавалося посісти керівні посади.
Але, з іншого боку, становище жінок в СРСР було далеким від ідеалу. Та й фемінізм як такий у радянських країнах не існував. Жіночі ради насправді не мали впливу на політику, натомість імітували залучення жінок до спільної діяльності.
Навіть роки радянської індустріалізації для жінок були не більше, ніж подвійною експлуатацією, тому що далі розмов про усуспільнення домашньої праці справа не пішла. Всезагальна зайнятість усіх жінок за відсутності спеціального дитячого харчування, садків, засобів догляду за дитиною тощо насправді ще більше ускладнило ситуацію жіноцтва.

90-ті роки
Однією з найяскравіших постатей фемінізму незалежної України є Соломія Павличко. За словами письменниці Оксани Забужко, вона була для української культури ключовою фіґурою – у науці про літературу, у царині українського наукового перекладу, у зв’язках між Україною та Заходом. У розвитку східноєвропейського фемінізму С. Павличко відіграла настільки значну роль, що годі уявити, як виглядали б вище означені контексти без її імені. Вона 1992 р. утворила видавництво «Основи», у якому до грудня 1999 р. незмінно очолювала редакційну раду і формувала видавничу політику. Саме вона видала класичні праці – «Другу Стать» Сімони де Бовуар та «Сексуальну політику» Кейт Міллетт, що дали теоретичне підґрунтя для подальших досліджень. Вона добре розуміла, чому фемінізм викликає такий спротив: адже йдеться про владу – суспільну, економічну, родинну. А там, де є влада, там є й боротьба.

Сучасність
На останок пропонуємо вам список найвизначнішої української літератури з фемінізму, якщо вас зацікавило ширше визначення питання: монографії «Жінки в громадському житті України. 1884–1939» Марти Богачевської-Хом’як, «Фемінізм» Соломії Павличко, «Жінка в традиційній українській культурі (ІІ половина XIX – початок XX ст.)» Оксани Кісь, «Гендер в деталях» Тамари Марценюк. ■

Поділитися:

Категорії : Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*