Ігор Горків ■ ПОГЛЯДИ ■ №30, 2017-07-23
Три короткі історії про різних людей
1. Вона приїхала з України до Перемишля, де на місці з’ясувалося, що робота на вулиці не лежить. Пощастило, бо хтось з тутешніх українців допоміг і показав, зокрема, свою та імміґрантки рідну церкву. Робота знайшлася, можна стати на ноги і щезнути. Згодом на вулиці місцева українка зустрічає українську імміґрантку і запитує: «Як справи?», у відповідь чує: «Przepraszam, nie mam czasu. Idę do kościołu» (вимова ориґінальна).
2. Хтось саме приїхав з Києва, побачив на будинку табличку «Український народний дім» і не міг обминути «рідного». Але частіше такі відвідини імміґрантів супроводжені словами: «навіщо в Польщі українська культура, краще займіться пошуком для нас роботи; краще організуйте безплатні курси польської».
3. У Перемишльському державному східно-європейському університеті навчається приблизно 300 студентів з України. Попри безплатний вхід на заходи, зустрічі з ініціативи Об’єднання українців у Польщі (ОУП) і запрошення бути в Народному домі також виконавцями (чимало тут талановитих студентів), здається, що завжди була на наших заходах тільки Марія з Чернігівської області, географічно найвіддаленішої.
Без узагальнень
Мабуть, найгірше, що може бути у взаєминах між тутешніми українцями та імміґрантами з України – це узагальнення: «місцеві закриті і мають погану вимову, якісь дивні поляки, а приїжджі зразу хочуть стати поляками, ніщо рідне їх не цікавить». Узагальнення кривдять і в українських меншинно-імміґрантських взаєминах будуть перешкодою. Наша меншина новоприбулим може здаватися закритою, хоч я б це назвав обережністю, що виникає з різного досвіду. Звичайно, є справи, які нас відрізняють, і це не лише історична пам’ять. Це також правовий статус – кого держава зараховує до нацменшини, бо і це може бути бар’єром, що було видно на прикладі непростого досвіду функціонування пункту навчання української мови у Варшаві. З перемишльської перспективи прикордонного міста (раю не для праці, а для покупок, яке для багатьох фунцкціонує за схемою «купив-поїхав») важко оцінити інші більші чи менші осередки. Те, що ОУП у Перемишлі пробує відкриватися для новоприбулих українців, не означає, що всюди так є. Те, що в Перемишлі новоприбулі українці, тобто більшість з них, не хочуть увійти в українське життя, не означає, що всюди так є. Проблема існує по обох боках, але не варто на ній зосереджуватись, вишуковуючи взаємні провини.
Замість упереджень – зрозуміння
Зміняти підхід, гадаю, зможуть два приклади. Перший: під час ІІ Конґресу українців, який відбувся в Перемишлі, здається, Мирослав Іваник, згадуючи про людей, які еміґрували до Канади, охарактеризував їхні перші 5 років як «биття руками по воді, щоб утриматися на поверхні», тобто коли ти з’являєшся в чужій державі, то нема часу думати про ідеї чи традиції – треба просто втриматися на поверхні, навіть тоді, коли поруч функціонує рідне середовище. Тобто нас відрізняє додатково стабілізація.
Другий приклад: під час конференції, присвяченої 25-літтю ОУП, яка відбулася в Перемишлі, здається, д-р Даріуш Вояковський з Ряшівського університету, на запитання, як порадити собі з функціонуванням поруч, але окремо меншини та імміґрантів, відповів, що для соціолога тут нема нічого дивного, бо щойно друге покоління імміґрантів буде зацікавлене входом у життя меншини. Тобто зміцнення української громади в Польщі може прийти не з черговим мільйоном нових працівників, а з тисячами їхніх дітей, які вже тут народяться. Саме приклад Перемишля є добрий, де в українській групі у садочку батьки дітей з України не функціонують побіч, але разом – без протиставлення, бо йдеться про наших дітей. Уже 3 роки волонтерами в Народному домі, які допомагають при різних заходах, є не тільки «меншинні» учні перемишльської «шашкевичівки», а й діти імміґрантів.
Довга перспектива
Усім нам потрібна відкритість і розуміння того, що не кожний хоче відкриватися. Багато залежить від активності окремих людей і передавання доброго, наприклад, варшавського досвіду. Щоб з теоретичних дебатів, чи і як нам бути, не вийшло те, що сталося з польсько-українським примиренням. Нещодавно Перемишльсько-Варшавська архиєпархія Української греко-католицької церкви видала дуже потрібну двомовну публікацію під назвою «Українсько-польське примирення у документах ієрархії і священства». Понад 400 сторінок про примирення – здається, що тема обговорена, а станом на 2017 р. «маємо, що маємо». Бо документи – одне, а бездіяльність – друге. У «меншинно-імміґрантському» діалозі потрібно більше дій. Вибір на якусь посаду будуть супроводити різні арґументи. Цього не уникнути ні обраному «меншинному» українцеві, ні імміґранту. Тому на доручення українцям з України двох важливих проектів ОУП («Наше слово» і prostir.pl) можна дивитись, як на початок процесу, первістки співпраці, які розвинуться через 10–20 років. Мій син у перемишльському садочку також грається і навчається з дітьми з Польщі та з дітьми з України. Для нього це просто норма, де акцент не має значення. Цей процес буде залежати від багатьох чинників, наприклад, політики держави, професійної стабілізації. Але буде залежати теж і від зрозуміння, що, з одного боку, треба «бити руками по воді», а з другого – треба бути активним на полі культури й історії. ■
