Українці в музеях Польщі: експонати без душі там, де ллється кров

Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.plПОГЛЯДИ№50, 2017-12-10

Сучасні музеї роблять ставку на почуття, а не на знання. Таких музеїв у Польщі – лише кілька, серед них найвідоміші Музей ІІ Світової війни у Ґданську та Музей історії польських євреїв у Варшаві. У них обох героями другого плану бувають українці та меншою мірою Україна. Однак відвідувач ніколи не зрозуміє, чому вони роблять «погані» вчинки і вибори.
В комуністичному блоці музеї мали перш за все представляти трудящим лінію і погляди партії, тому ці установи не були цікаві, а людей водили туди групами і за планом.
Пізніше з Заходу прикочувала мода на сучасні мультимедійні музеї, котрі треба обмацувати, слухати, вражатися. Але старі музейні традиції теж нікуди не зникли. Наприклад, у Москві сучасний Єврейський музей і центр толерантності є на кількох станціях метро від мавзолею Леніна, все ще ніяк не похованого. І, як показує російський досвід, музей-пропаґанда в остаточній битві переможе музей-враження, або принаймні його окупує: залишить нову форму, внесе старі скелети з радянського партійного підручника.
Так і сталося: два роки тому Єврейський музей Москви став площадкою для Владіміра Путіна, якого не запросили до Освєнцима на відзначення 70-річчя звільнення нацистського концтабору радянськими військами. Ще раз: Єврейський музей і, прости Господи, центр толерантності, дав площадку людині, що розв’язала війну в середині Росії і з її сусідами, що лякає світ ІІІ Світовою, що прославляє СССР – організацію, одним з наріжних каменів якої був побутовий антисемітизм.
У Польщі Ленін посеред країни не лежить, одначе його місце вакантне. Про це свідчить і дискусія про пам’ятник жертв смоленської авіакатастрофи у Варшаві, і очорнення найвідомішого живого поляка сучасності Леха Валенси, і битва за підпорядкування наративу в Музеї ІІ Світової війни у Ґданську.
В останньому я побував нещодавно, натхненний нещодавнім інтерв’ю польського історика Адама Бальцера (мого викладача історії Балкан, до речі) про те, що у ґданському музеї проведено аналогію між хорватськими «усташами» та УПА. Бальцер критикує таку паралель тому, що у хорватів була своя пронацистська маріонеткова держава, з жахливим концтабором Ясеновац, яка знищувала цивільне населення у масштабах державної влади; УПА була партизанською армією і мала напружені відносини з німцями, у цьому вона нагадує більше сербських «четників». «Четники й усташі спрямовували злочинну діяльність проти представників інших народів усюди, де виникала така можливість», – твердить Бальцер в інтерв’ю порталу historians.in.ua. – «Натомість УПА майже не нападала на поляків на територіях, які до війни не належали міжвоєнній Польщі».

Музей ІІ Світової вражає, зокрема тому, що в ньому емоційно представлено людські історії, і не тільки поляків. Проте це не стосується спільної зали «УПА та усташів». «Голокост спричинив падіння моральних норм в окупованих суспільствах», – пишуть у підводці автори виставки. – «У Незалежній Державі Хорватії усташі, які орієнтувалися на нацистів, знищили бл. 300 тис. сербів, 60 тис. євреїв і 25 тис. ромів. У Східній Галичині, на Волині, на півдні Люблінщини українські націоналісти у 1943–44 роках вчинили різанину бл. 100 тис. поляків».
Усташі та УПА в переказі ідуть не просто поряд. Вони стоять в одній думці, в одній фіґурі. УПА в залі присвячено небагато експонатів. Це фото сімей волинського села Волі-Островецької з колекції історика ІНП Леона Попека та фраґменти розкопок. Того, хто входить у залу, вітають цитати з «Декалогу українського націоналіста» і герб ОУН (не УПА, підкреслюю). Натомість кульмінація експозиції зали стосується табору смерті «Ясеновац» усташів – найстрашнішої сторінки ІІ Світової війни на Балканах, де загинуло більше людей, ніж поляків у Західній Україні від рук УПА (за підрахунками польського ІНП). З Ясеновацем музейникам «пощастило». Його значно краще задокументовано, ніж історію УПА.
Проводячи подібні паралелі і маючи знаряддя сучасного музею, досить просто маніпулювати думкою. От і я тоді стояв у залі і вражався звірством. А тепер сиджу й переглядаю фото, перечитую про ті події – і розумію: це ж маячня! Як можна порівнювати Ясеновац з його безліччю жертв та Острувки на Волині, де загинуло кілька сотень людей? Тим часом таблиця «Винищення національних меншин» у музеї має підзаголовок «Ясеновац і Острувки» та говорить про ці два приклади. Ну тоді це входить у повну суперечність з думкою офіційної Варшави, яка звинувачує Київ у «релятивізації жертв». Додам, що останнє, що я хотів би робити, – це мірятися жертвами, проте тон, який задає ця зала, спонукає саме до цього.
Та головне – у цій залі не було людини, як в інших. Були числа, ідеологія, вбивства. Фото з колекції Попека без жодної історії, якісь усташі і четники, не зрозумілі більшості поляків (я переконаний у цьому), жодного бекґраунду того, чому такі речі відбувалися на Балканах, чому цей жах стався на Волині. Жодної згадки про мусульман Боснії, котрих нищили і хорвати, і серби; жодної мови про акції польського підпілля проти українців.
І це міра українського питання в сучасних польських музеях. Попри те, що Україна нині – одна з найважливіших тем польської історичної політики, в музеях, навіть створених найбільш сучасними, толерантними і проєвропейськими польськими середовищами, вона відсторонена. Це і незрозумілі русини наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. (часом їх навіть перекладають на англійську «Russians»), і найкрасивіша зала єврейського музею у Варшаві – макет синагоги з Гвіздця на Івано-Франківщині, де жодної згадки, що це сьогодні територія України. «Українець», який з’являється в Музеї ІІ Світової у Ґданську, або вмирає від голоду в СССР, – але це «не наш» українець, йому можна постраждати; або бореться проти міжвоєнної Польщі, «застосовуючи терор»; або колаборує з німцями; або ріже поляків на Волині.
У цьому клацає вибуховий механізм. Україна є в Польщі, вона відчутна. А в музеях вона, не досить, що береться невідомо звідки, то весь час тільки капостить. ■