Ігор Ісаєв, головний редактор Мультимедійного порталу PROstir.pl ■ ПОГЛЯДИ ■ №29, 2017-07-16
Я дуже люблю мегаполіси Азії. Вони надзвичай космополітичні, проте ніхто не звинуватить їх у зриві з традицією. Вони малі, але потужніші від більшості держав світу. Вони жорстокі, однак це жорстокість конкуренції, а не виключення. І мені би дуже хотілось, щоб українці в Польщі хоч трохи познайомилися з досвідом цих міст.
Певного дня керівником важливого проекту Об’єднання українців у Польщі (ОУП) стала людина, яка кілька років тому приїхала до Польщі з України. Це функція відповідальна, репрезентативна і вимагає неабияких знань.
Та все ж, як то буває у випадку більшості польських неурядових організацій, ця функція невдячна. Мені вже укотре доводиться чути, що не можна, мовляв, на такі функції в ОУП приймати людей з України. Арґументи: людина така не зовсім зрослася з середовищем, не виросла з його радощів, фобій і міфів, не відчуває больових точок тощо. Це почасти слушно, бо далеко не всі громадяни України, що приїжджають до Польщі, збираються поринути в усі тонкощі «закерзонського життя меншини», більше того, велика частина з них цього ніколи не зробить.
Проте чимало серед еміґрантів з України, які беруть участь у польсько-українському житті, готові бути разом з закерзонськими українцями. Яким чином контактуватимуть обидві групи?, – беручи до уваги, що еміґрація з України у 2015–2017 роках збільшується в геометричному темпі, а неприязнь польського суспільства до громадян України росте.
Це виклик, який вимагає пильної відповіді. Якщо обидві групи будуть замикатися самі в собі, усі ми втратимо. Щоб мати користь, треба більшого відкриття, а це означає, що варто йти на поступки. Поки що ми більше вагаємося, ніж обираємо цю другу стежку.
Сусідство на правах протиставлення
Насправді ж прикладів співпраці між українською меншиною та імміґрантами вже сьогодні чимало. Це переважно великі міста Польщі, як-от Варшава чи Ґданськ, у яких структури меншини та імміґрантів роками співпрацюють, маючи солідні плоди такої співпраці. У школах, на культурних заходах, під час концертів і конференцій – ми разом сильніші, ми разом більш цікаві.
Гірше ситуація виглядає в польських реґіонах. У деяких установах, де є представники імміґрантів і меншини (з етичних міркувань не конкретизую їх, адже ситуація може повторюватися деінде), мені доводилось зустрічатися з тим, що обидві групи намагаються боротись взаємно, співпрацюючи лише в найбільш необхідних галузях тоді, коли іншого виходу немає.
Це призводить до парадоксальної ситуації: коли ідентичність «польських» українців починає будуватися в протиставленні до ідентичності українців з України. Якщо раніше головним контрфактором «закерзонської ідентичності» ставав «поляк-католик», то тепер – приїжджий з України.
Це, у свою чергу, може радикалізувати позиції обох груп, які опинились у такому «протиставному сусідстві». Мені нераз доводилося спостерігати, як «підгрупки» в таких групах (на злість сусідам) починали говорити польською чи російською мовою, дарма, що рідна в тих і в тих – українська.
Можна зрозуміти те, що «польських» українців ображає ототожнення їх польською більшістю з «українськими прибиральницями». Але це ображає також і багатьох приїжджих з України. Полів співпраці між обома групами – більше, ніж здається на перший погляд.
Пам’ять, яка насправді єднає
Найголовніша річ, яка відрізняє українців з України від українців з Польщі, це післявоєнна історична пам’ять. Однак варто усвідомлювати, що родинна пам’ять, у випадку українців з різних реґіонів України, дуже відрізняється.
При цьому після 2014 р. серед українців стрімко йде процес поєднання різної пам’яті в одну спільну. Акція «Вісла», до речі, стала важливим елементом пам’яті українців на громадянському рівні, незалежно від того, пережили цю трагедію пращури окремої людини чи ні. Головне, що від цієї операції люди постраждали через те, що були українцями, тому важливо про них пам’ятати і співпереживати. Про Акцію «Вісла» в Україні говориться останнім часом більше, ніж у Польщі. Про неї пишуть, її жертв ушановують. Водночас нині обидві групи українців у Польщі стають жертвами того самого процесу – польське суспільство робить з них винуватців кількох історичних епізодів, незалежно від того, якою була б конкретна історична пам’ять людини, якій роблять закид.
Це поле, що єднає. Тут обидві групи стали спільними. Їх не роз’єднує польська більшість через походження, їх поєднав хейт-спіч частини польського суспільства, який покладає колективну вину на всіх українців, незалежно від паспорта.
Праця на перспективу
Питання: що з цим робити далі? Можна, звісно, продовжувати зосереджуватись, наприклад, на мові (у кого вимова «нелітературна») або на тому, чия бабуся чого не пережила. Так дуже часто буває в невеличких містечках, у яких люди вкрай гостро реаґують на будь-яку критику, особливо, якщо вона приходить від «чужака».
Приймати чи відхиляти таку стратегію – вибір кожного з індивідів обох груп українців у Польщі. Варто при цьому рахуватися з наслідками: закритість на чужаків консервує містечка, там дійсно зберігається те, що називають словами «старе і добре». Проте туристи туди заглядають нечасто: таких містечок багато і вони вкрай нецікаві. Просто там усе дуже зрозуміле і схематичне, якби місцевим мешканцям не хотілося показати свою ориґінальність (найчастіше в алгоритмі: чим ми кращі від сусідів).
Справжнє місто, навпаки, відкрите на зовнішній світ, у нього нема кордонів і воно готове вбирати все найкраще, що є навколо. Провінціали кажуть: не треба нас вчити, а великі міста готові запрошувати до себе найкращих фахівців. Провінціали питають: у нас що, своїх фахівців нема? Міські: не важливо, свої чи чужі, нам потрібні найкращі!
В умовах, коли галузі польської економіки за два роки наповнилися українськими працівниками, не уникнемо фахівців з України і в житті української меншини. Можна ділитися своєю пам’яттю і досвідом взаємно, мультиплікуючи їх, а можна теж закритися, проте втратять на цьому передусім «закерзонські українці». Чому? За підрахунками Центру досліджень міґрацій Варшавського університету, до 2050 р. в Польщі близько 10% населення буде міґрантами (3,8 млн. людей), а чимала частина – імміґрантами з України. Порівняйте це з 48 тис. українців з перепису 2011 р. Закрившись, легко зробити з українських імміґрантів ворогів, а невдовзі – сильніших конкурентів. Сильніших тому, що вони і кількісно, і через те якісно переважатимуть над українцями Закерзоння. ■
