Уклін батьківській землі…

Мирослава ОлійникПОДІЇ№36, 2017-09-03

Зустрічали і вітали Карпати учасників «Бойківської устріцької ватри» вже всімнадцяте. Три великі автобуси везли їх на рідні прабатьківські землі, які знаходяться тепер за кордоном – у Польщі.

 <strong>На сцені «Бойківcької ватри» гурт «Лем ми» з Команчі</strong>. Фото: Михайло Кіндій

На сцені «Бойківcької ватри» гурт «Лем ми» з Команчі. Фото: Михайло Кіндій

Щороку члени суспільно-культурного товариства «Устріки» організовують спільну поїздку саме у цю місцевість, тобто в Устріки-Долішні Бещадського повіту Підкарпатського воєводства, звідки 1951 р. примусово виселено найбільшу кількість бойків (понад 30 тисяч). Товариство «Устріки» налічує біля 900 членів із усього західного реґіону України. «Ватра» скликала своїх людей ще з Києва, Івано-Франківська, обласного Миколаєва та інших міст України, а також у мальовничі Бескиди прибули мешканці Оструди, Перемишля і Сянока. Осередок цієї громадської організації знаходиться в Миколаєві Львівської області. Голова організації Віктор Козоглодюк походить з родини переселенців, тому біль і смуток втрати рідного куточка передали батьки і йому.
Історія переселених бойків особлива. Мешканець Літовищ Іван Воляр уперше через 66 років ступив на цю землю після переселення 1951 р. Він пам’ятає своє виселення, адже йому було тоді сім років і він закінчив перший клас. того дня купався з хлопцями у річці, коли почув голос: «Іване, Іване! Біжи швидко додому!..». «То я й побіг, – розповідає. – Прибігаю, а на подвір’ї стоять машини, на які складають усе майно, що виносили з дому. Запхали й мене. І ми поїхали… Доїхали до залізничної станції і все перемістили туди. У вагоні нас було чотири сім’ї зі своїм господарством. Їхали ми весь тиждень і прибули на Херсонщину… Мама і шестеро дітей опинилися на чужині. Пам’ятаю, як ми робили з глини «цеглини», щоби відбудувати хату. Мама працювала на комбайні помічником. Нас не покидала думка повернення на захід, і мама пішла просити в керівництва дозволу на виїзд. Але виїзд усім був заборонений. Проте керівник влади мав добре серце і сказав: «Дозволу я вам не дам, бо не можу, але їдьте самі…». Так ми опинилися спочатку у Ралівці на Самбірщині. Сьогодні я бачив здалека нашу хату, але не осмілився ступити на подвір’я». Пан Іван сказав, що хоче приїхати ще раз, щоб походити по вигонах за селом, де ганяв з друзями. Можливо, зайде на своє подвір’я…
Наша цьогорічна поїздка співпала з важливою подією – відкриттям та освяченням у місті Літовищах (пол. Lutowiska) Бещадського повіту Хреста і пам’ятного знаку-каменя українцям, примусово виселеним 1951 р. внаслідок так званого «обміну територіями» між СРСР та РП. Під керівництвом громадської діячки середовища депортованих українців, киянки Наталі Кляшторної, за кошти депортованих та їхніх нащадків вимріяний задум вихідців із цих територій нарешті здійснився. «В пам’ять про наших батьків – нащадки виселених бойків», – викарбовано трьома мовами (польською, українською та англійською) на граніті. Нашим акордом лепти на честь пошанування виселених предків було покладення вінка. Саме тоді несподівано прилетіли журавлі, які закружляли над нашими головами, наче душі тих, хто вже ніколи не повернеться у рідні бескидські краї.

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

Опубліковано в Останній номер, Події.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *