Угода Пілсудський – Петлюра: міфи і реалії

Світлана Мельник ■ ІСТОРІЯ ■ №18, 2018-05-06

Майже 100 років тому, 22 квітня 1920 р., між Польщею та УНР укладено Варшавський договір, який в історію увійшов як договір Петлюри-Пілсудського. Ця подія була сприйнята в українському суспільстві дуже неоднозначно. У подальшому, великою мірою внаслідок радянської пропаґанди, кампанії з дискредитації, постать Симона Петлюри окутали неґативні міфи, а всіх, хто декларував проукраїнську позицію, називали «петлюрівцями». І сьогодні в українському суспільстві С. Петлюра є недооцінений, незнаний і загалом забутий. Про Варшавський договір Петлюри-Пілсудського та актуальність його переосмислення з погляду сьогодення розмовляємо з доктором історичних наук, професором Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Віталієм Масненком.

Професор Віталій Масненко

Згадуючи ті події, варто розрізняти два явища: з одного боку, Варшавський договір (політична та військова конвенції), який українська громадськість сприйняла переважно неґативно, а сучасні дослідники вказують на його нерівноправний кабальний для української сторони характер; з другого боку, спільна боротьба українських і польських воїнів проти більшовиків, «червоних» російських окупантів, яка сприймалась і буде сприйматися як позитивний досвід співпраці наших народів задля ствердження незалежної України і незалежної Польщі. Така ситуація спонукає до відкритої громадської дискусії як істориків, так і всіх, хто хоче переосмислити непрості українсько-польські стосунки для виявлення в них позитивного досвіду співпраці. І сьогодні така дискусія, без сумніву, дуже на часі, – переконаний професор Масненко.

Згідно з Варшавським договором до Польщі мала відійти більша частина західноукраїнських земель включно зі Східною Галичиною, натомість територія Наддніпрянської України визнавалася за УНР. Військова частина договору проголошувала армії обох держав союзниками у протидії більшовицькій експансії. Чи на той час і ситуацію Варшавський договір був для УНР кращим і єдино можливим вибором?

Очевидно, що це був «вибір без вибору». Українські державці намагалися використати останній шанс для продовження боротьби за незалежність у ситуації, коли реґулярний український фронт перестав існувати, а сам головний отаман фактично опинився в польському полоні. Іншого виходу для УНР просто не було. Польща розмовляла з Україною з позиції сили. Це був, власне, тільки тимчасовий військовий союз для боротьби проти спільного ворога. З другого боку, цей договір став єдиною великою міжнародною домовленістю УНР. Фронт блокади України Антантою прорвано.

Деякі аналітики ставлять під питання леґітимність угоди, мотивуючи це тим, що тексти конвенцій складені юридично неграмотно, а підписали їх особи, які не мали повноважень. Чи така думка обґрунтована?

Відомий правник, сучасник тих подій, Сергій Шелухін звертав увагу на формулювання §1 договору: «РПП визнає Директорію незалежної УНР на чолі з Головним отаманом Симоном Петлюрою за верховну владу УНР». На його думку, визнання УНР персонально зв’язане з Петлюрою ставило під сумнів леґітимність договору у випадку, якби останній перестав очолювати українську владу (був усунутий з посади або помер). Іншим важливим аспектом він вважав те, що визнання не було взаємним, Польща виступала в договорі як держава, яка не потребує визнання з боку України.

«Диво на Віслі» – вирішальна битва під Варшавою 13–25 серпня 1920 р., у результаті якої Польська Республіка зуміла відстояти свою незалежність, завдавши поразки військам радянської Росії. Наскільки важливою була роль військових з’єднання УНР у цій перемозі?

У Варшавській операції брали участь війська Армії УНР чисельністю близько 20 тисяч осіб і, крім того, вдала оборона столиці була б неможливою без звитяги українців під Львовом та Замостям. Загально відоме ім’я полковника Марка Безручка, який з серпня 1920 р. командував Середньою групою військ Армії УНР. Разом із начальником штабу 6-ї Січової дивізії полковником Всеволодом Змієнком він очолював героїчну оборону Замостя 28 серпня – 2 вересня 1920 р. та вийшов переможцем тут у запеклих боях союзних польсько-українських військ. Оце 6-та січова стрілецька дивізія УНР і 31-й польський полк, які разом нараховували до 4 тис. бійців, дали відсіч 16-тисячній Першій кінній армії Будьонного.

Четвертий пункт Варшавської конвенції декларував зобов’язання Українського уряду не укладати будь-яких міжнародних договорів, спрямованих проти Польщі. Ці ж зобов’язання взяв на себе уряд РПП стосовно УНР. Проте вже через 3 місяці, у серпні 1920 р. в Мінську розпочалися польсько-радянські переговори, які продовжилися після переможної для поляків Варшавської битви. На вимогу більшовиків до складу делеґації Польщі не допущено делеґатів від Уряду УНР… Результатом домовленостей стало Ризьке перемир’я 12 жовтня 1920 р., а пізніше – Ризька мирна угода від 18 березня 1921 р. Чи можна ці події класифікувати як зраду?

Безперечно, такі дії польської сторони були порушенням укладених угод. З морально-етичного боку це також була зрада. Тогочасна українська громадськість особливо засуджувала Яна Домбського, який протягом року підписав і Варшавський договір, і Ризький мир, що перекреслював усі польсько-українські домовленості. Таку поведінку Польщі відомий громадський діяч Іван Кедрин називав зрадою, зазначивши, що пам’ять про неї на віки відіб’ється на польсько-українських стосунках: «Йдеться про те, якою була доля Варшавського договору, як чинив Домбський двічі протягом одного року – і яка з цього „мораль” для українців на сьогодні й на майбутнє».

Чи могла польська сторона в процесі підготовки Ризьких угод вчинити інакше і чи можливий був інший розвиток подій?

Думаю, що альтернатива Ризькій угоді була. Польща як переможець могла диктувати свої умови Москві. Інша річ, що в польських урядових колах було дуже слабке «проукраїнське» лобі, щоби «виторгувати» щось для України.

Після підписання Ризької угоди союзники напризволяще залишили українські дивізії під Проскуровом і Кам’янцем-Подільським. Якою була їх дальша доля?

Українські частини під проводом Марка Безручка провели восени контрнаступ проти більшовицьких військ, навіть звільнили від окупантів частину Поділля по лінії Шаргород–
Бар–Літин. Проте після виснажливих боїв українські війська, покинуті союзниками, були змушені 21 листопада 1920 р. відступити за Збруч і були інтерновані Польщею у таборах в Александрові-Куявському та у Щипйорні під Калішем.

Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра (справа) польський маршал Юзеф Пілсудський, 1920 рік. Фото з Вікіпедії

У польській історіографії існує тенденція до ідеалізації згадуваних подій: «Підписання трактату в Ризі не закінчило співпраці ІІ Речі Посполитої з УНР. Польська влада фінансово підтримувала український уряд в еміґрації, даючи йому можливість на початку 20-х років проведення партизанської діяльності в Україні. Після травневого замаху у Війську польському утворено групу офіцерів-контрактників з армії УНР, на базі яких у випадку вибуху польсько-радянської війни плановано створити 100 000 українську армію…»

Вочевидь, польські можновладці тримали українських «союзників» як «запасних гравців» на випадок загострення стосунків на східних кордонах. Однак тут доречно згадати, що така допомога була досить обмеженою і під час Київської кампанії. Міністр військових справ УНР Володимир Сальський у листі до Симона Петлюри писав: «Не дивлячись на всю неорганізованість тільки що звільненого від ворога терену, все було підготовлено для належної мобілізації з військово-адміністративного боку. Тільки недоставка поляками в той час одягу та зброї згідно умов (що вони і самі потім визнали), брак почасти харчів не дали можливости провести мобілізацію в травні і з початку червня…». І далі: «Проводити мобілізацію без згоди польського уряду і відповідно його розпорядження місцевій владі було неможливо, про що свідчить досвід 3-ї стрілецької дивізії з квітня 1920 р., коли почали проводити мобілізацію без згоди поляків: польська місцева влада на кожному кроці чинила перешкоди і розганяла мобілізованих, виступаючи перед ними в ролі оборонців від нас, що страшно знижувало нашу гідність…».

Сучасні польські дослідники більше уваги акцентують на позитивних моментах союзу 1920 р., спостерігається намагання згладити протиріччя в тодішніх взаєминах та дещо ідеалізувати концепцію польсько-українського союзу.

Натомість в українському суспільстві домінує думка, що Варшавський договір, за великим рахунком, виявився корисним лише для поляків. Вони отримали союзника, який допоміг їм відстояти незалежність. Українцям же, як на перший погляд, цей союз нічого не дав, крім того, що зберіг на деякий час УНР.

Нині з польської сторони можна почути офіційні і неофіційні заклики до України обрати собі «іншого національного героя». Оптимальною фіґурою вважають Петлюру, симпатії до якого в Польщі великі. Як ви вважаєте, чи може Симон Петлюра бути прийнятий в Україні як героїчна постать, ім’я якої об’єднує весь народ?

Я переконаний, що пропаґувати борців за українську справу необхідно, навіть якщо це комусь із сусідів або «своїх» не подобається. Безперечно, Петлюра потребує «реабілітації», бо це справді важлива постать українського національного пантеону. З іншого боку, його образ не може стати інтеґруючим для всіх українців, хоча б з огляду на неприйняття з боку галичан. Та й у Центральній Україні, скажімо, на Черкащині чи Полтавщині, ця справа йде дуже кволо.

Водночас, працюючи над формуванням образу «національного героя», не варто зациклюватися на одній, хоча б потужній, постаті. На моє глибоке переконання, необхідно повертати пам’ять про всіх великих українців. Такий цілісний підхід буде запобіжником від різних спекуляцій і перекручувань.

Що ж до Варшавської угоди, то, попри всю «дискусійність» питання, впевнено можна ствердити, що обом сторонам необхідно ретельно осмислити досвід 1920 р. для уникнення помилок у майбутньому конструюванні двосторонніх відносин.

Категорії : Історія, Розмова

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*