Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №15, 2018-04-15

Довгі роки вигляд церкви Святої Параскеви у Новому Брусні Любачівського повіту на Розточчі наповнював страхом. І не йдеться про Страх Божий, про який говорять апостол Павло та ієрей у храмі, закликаючи вірних до причастя, але про враження від трагічного стану української пам’ятки архітектури понад трьохсотрічної давності.

Нове Брусно – це колишній присілок Старого Брусна, села, відомого з каменярства, а також з того, що тут народився один із трьох галицьких класицистів – різьбяр Григорій Кузневич (1871–1948). Поселення Бруснянська Воля існувало на цьому місці ще в XVI ст., ставши пізніше окремим селом. Після захоплення Галичини Австрією Нове Брусно від Старого відділила німецька колонія Дойчбах, утворена 1785 р. у новобруснянському присілку Духничі. Назву Дойчбах (Німецький Потік) 1938 р. замінили на Полянка-Горинецька, відтак у складі цього села опинилося також Старе Брусно, яке у 1944–1947 роках перестало існувати як населений пункт.
Перша церква Св. Параскеви стояла на території пізнішого Старого Брусна, там, де тепер є оточений лісом сільський цвинтар. До початку ХХ ст. тут був дерев’яний храм, на місці якого 1906 р. збудували мурований, який 1956 р. розібрано. Відтак у Новому Брусні з’явилась своя церква Cв. Параскеви, але в добу «реґуляції» церковної мережі, яку здійснила австрійська влада, вона була підпорядкована старобруснянській парафії, хоч за єпархіальним «Шематизмом» 1938 р. священик проживав саме в Новому Брусні. На відміну від старого села, що зберегло свою етноконфесійну однорідність (за австрійською статисткою 1900 р., у Старому Брусні проживало 95% українців «Ruthenen» та кілька родин євреїв), Нове Брусно було багатонаціональне. Українці на поч. ХХ ст. становили половину з майже 1,3-тисячного населення. Не набагато поступалися їм поляки, які мали в селі свій парафіяльний костел. Напередодні ІІ Світової війни українці опинилися вже в меншості, адже, за даними 1938 р., у новобруснянській сільській громаді було 750 поляків, 500 українців і 50 євреїв (отже, сформулювання про «nielicznych mieszkańców ukraińskich»у польськомовній статті Вікіпедії підтвердження не знаходить).
Після 1947 р. найбільш характеристичною пам’яткою новобруснянського українства була дерев’яна церква, яку збудував 1713 р. майстер Степан (Сенько) Сематевський з Плазова, котра стоїть при колишній дорозі до с. Подемщини. За дорогою видніється сільський цвинтар, який 2000 р. був очищений від кущів, але зараз, на жаль, знову почав заростати.
Хоч мішаний склад населення й оберіг село від ліквідації, церкві це все ж не допомогло. Римо-католики (місцеві і новоприбулі у 1940-х рр.) мали свій парафіяльний костел, тому забраний у державну власність український храм був покинутий напризволяще та руйнувався. Дощі і сніги нищили дах і стіни, внаслідок чого церква мало не розвалилася, а люди розкрали оснащення. Щойно 1962 р. його залишки, у тому числі міцно пошкоджений іконостас, віддано музеям у Ланцуті та Перемишлі. Врешті 1994 р. почався ремонт будівлі, але після перекриття вівтарної частини ґонтом його перервано «через відсутність концепції реконструкції». Таким чином, протягом 20 років один із найстарших храмів у реґіоні залишався в стані підпертої дрюками руїни та наводив жах. Лише 2014 р., після того, як церква стала власністю Музею Кресів у Любачеві, нові господарі взялися за поважний ремонт. Його метою було не лише врятувати будинок від загибелі, але й надати йому первісний вигляд, який великою мірою був зафіксований на рисунку, виконаному 1892 р. львівським архітектором Юліаном Захаревичем. У XVIII–ХІХ століттях стіни церкви не лише оточувала типова для колишньої сакральної архітектури «підсуботка» – підсяння, що давало захист від негоди, але над бабинцем була також каплиця з зовнішньою дерев’яною ґалереєю, де можна було відправляти додаткові Богослужіння. Після того, як постанови Замойського синоду 1720 р. знесли правило, що при церковному вівтарі протягом дня можна відправити лише одну літургію, потреба у такій каплиці зникла. Тому під час перебудови 1903 р. її розібрано, що змінило архітектуру новобруснянської церкви.

Як видно, станом на кінець липня 2017 р. більшість реконструкційних робіт уже виконана. Отже можна сказати, що церква у Новому Брусні вже «не лякає» перехожих. У майбутньому, завдяки своїй ориґінальній формі, вона може стати справжньою туристичною перлиною. Проте українцям від цього радості не так і багато, адже коли перед іконами нема кому молитись, то навіть найкращий ремонт не зробить з будинку живого храму, хіба що філіал якогось музею. Але цей гріх лежить вже не на нашому сумлінні… ■

Поділитися: