Богдан ТхірКУЛЬТУРА№41, 2017-10-08

Село Вишня в Західній Україні, що лежить на важливому історично торговельному шляху, який веде з Самбора до Львова, мало кому відоме, хіба що доволі вузькому колу архітекторів чи краєзнавців (може, більш відома його давня назва – Бенькова Вишня).

<strong>Садиба від парку. Перед будівлею недіючий фонтан.</strong> Фото автора статті
Садиба від парку. Перед будівлею недіючий фонтан. Фото автора статті

Саме тут зберігається велична пам’ятка архітектурна минулого та, ймовірно, єдина ориґінальна споруда, яка залишилася в Україні від польсько-українського роду Фредрів-Шептицьких. Це прекрасний, але досить запущений палац. Побудував його 1835 р. Александер Фредро, відомий польський комедіограф.
Про самого будівничого садиби та його родину нагадують два поміщені на стінах будівлі картуші, де вказане прізвище і дата (Aleksander Hr. Fredro, 1835 r.).
Заблукавши до вишневецького парку, який сьогодні скоріше нагадує звичайний ліс, завзятий турист і любитель давнини побачить двоповерховий палац, зведений у стилі англійського бароко з фонтаном від сторони парку. Це асиметрична в плані будівля, форму якій надав сам драматург, беручи за основу ілюстрацію, яку побачив у англійському журналі. У цій же садибі А. Фредро провів більшу частину свого життя, тут він написав більшість своїх творів, які стали класикою польської драматургії. Тут своє дитинство та юні роки провела його дочка Софія, мати греко-католицького митрополита Андрея Шептицького. І тут неодноразово бував сам митрополит.
Про Софію Шептицьку (з посиланням на її листування та спогади) цікаву книжку написала 2014 р. с. Олена Манькт СНДМ (Сестри служебниці Непорочної Діви Марії – ред.). Книжка надрукована українською та польською мовами.

<strong>Сходова клітка в палаці з ориґінальними сходами та прикрасами</strong>. Фото автора статті
Сходова клітка в палаці з ориґінальними сходами та прикрасами. Фото автора статті

Палац у Вишні, на відміну від багатьох давніх садиб, ніколи не був покинутий чи поруйнований. Він не тільки дійшов до нашого часу у відносно доброму стані, але й зберіг більшість елементів внутрішнього і зовнішнього декору. Крім самого палацу, до комплексу входять ще дві будівлі – будинок з баштою для гостей і прислуги, а також господарський будинок. У випадку цих будівель годі, однак, говорити про їхній добрий стан, оскільки бачимо на даху мох та вибиті шибки у вікнах.
Навколо маєтку зберігся давній парк зі ставком, щоправда, на даний момент – у досить запущеному стані, проте навіть випадковий відвідувач відразу зауважить, що колись це було місце, якому власники присвятили багато часу.
Після смерті О. Фредра 1876 р. маєток у Беньковій Вишні дістався його синові Янові Фредру. Потім успадкував його внук Андрій-Максиміліан. Андрій ґрунтовно відновив палац (про цей факт також засвідчують два картуші, поміщені на його стіні зі сторони парку). Вдова Андрія Феліція 1919 р. продала маєток Малопольському сільськогосподарському товариству. Коли в Західній Україні появилися «радянські визволителі», садибу передали українському сільськогосподарському технікумові.
У спогадах С. Шептицької палац у Беньковій Вишні був «малою батьківщиною», до якої вона часто поверталася в думках, і яка залишилася для неї найтеплішим спогадом минулого безтурботного дитинства під пильним оком батьків та вихователя – пана Свободи, чеха з Праги. Особливо запам’ятався їй парк, «великий, тінистий, з багатьма таємничими для мене куточками». Про роль, яку відіграла в її житті садиба в Беньковій Вишні, графиня Шептицька писала:

<strong> Кімната-музей роду Фредрів-Шептицьких</strong>. Фото автора статті
Кімната-музей роду Фредрів-Шептицьких. Фото автора статті

«…Виїзд зі Львова до Бенькової Вишні був для мене новим щастям. Батько завжди радив мені спати, щоби коники швидше бігли, але марно я замружувала очі, даремне навіть пальцями притримувала повіки. На повороті дороги, що вела до фільварку, де вже починався сад, батько висаджував мене і висідав сам, щоби відчути під ногами беньково-вишнянську землю. Я любила ту Бенькову Вишню більше, аніж тоді могла це осягнути. Мене п’янили сад, свобода, спів птахів і тиша села. Мені було жаль засинати при кумканні жаб, далекому гавкоті псів і покриках нічних сторожів. Так дивно, несвідомо, але і з повною розкішшю я відчувала, що мене оточує якась велика гармонія; я знала кожен камінчик на стежці, йшла часом подивитися, чи він ще є, привітатися з ним. А що вже казати про запах полуничної грядки і про прогулянку витоптаною над Вишенькою стежкою до Рудок, хоча до них ніколи не доходилося; а що казати про несподіванку, яку батько приготував для нас ще у Львові: візочок, запряжений двома білими, як сніг, кізоньками, якими я сама управляла, хоча мотузочка від ріжок, перетягнута попід візочок, спочивала в руках фірмана Круця.
А пополудні, близько п’ятої, ми їздили жовтою бричкою до лісу. Мама праворуч, Маздуня ліворуч, а посередині, на лавочці, що тягнулася від заднього сидіння до переду брички – моя особа з власними короткими ніжками, що лежать переді мною. За нами мій батько, учитель Свобода на конях, Олесь – на буланому з чорним пасмом на хребті (…).
Наш парк був великим, тінистим, з багатьма таємничими для мене куточками. У парку була альтанка, зроблена батьком, і протоптані ним стежечки. Льодовня помальована у біло-червоно-блакитні смуги і дуже весело виглядала поміж деревами в тій частині парку, яку мій брат і Свобода пізніше назвали „Америка” через буйні кущі і дерева. Оддалік – дев’ять смерек, які власноручно посадила моя бабця, пані Яцкова „на щастя” дев’яти її дітям. Смереки стоять і шумлять, дивлячись понад лани на рудківський костьол, де поруч із матір’ю спочивають і діти…»
Сьогодні, якщо випадково вдасться потрапити до самого палацу, на власні очі можна побачити сліди кращого минулого, які ще, так би мовити, решткою сил зберігаються. Це, передусім, давні сходи і прикрашена ліпниною сходова клітка. Збереглися ще утримані в подібному стилі стелі та кахляні печі.
Адміністратори палацу поспіль з українськими та польськими громадськими діячами і вченими постаралися створити кімнату-музей, присвячену його славним мешканцям. Для реалізації цієї ідеї до однієї з кімнат на першому поверсі (партері), перенесли автентичну кахляну піч та кілька шаф, які збереглися в палаці з XIX ст. Тут на стінах також висять намальовані Володимиром Костирком і Євгеном Равським спеціально для меморіальної кімнати портрети Александра Фредра та його доньки Софії. Решта експонатів – книжки, антикварне крісло з епохи, ґравюри – були зібрані на громадських засадах. Цінним доповненням експозиції є ориґінальні плакати, які запрошують публіку до театру на вистави п’єс А. Фредра. Плакати надруковані польською та українською мовами.
З нагоди святкувань 220-річчя від дня народження відомого драматурга, графа А. Фредра на фасаді його колишньої садиби встановлена меморіальна дошка з написом українською і польською мовами: «У цьому палаці жив і творив видатний польський письменник Александер Фредро (1793–1876) та пройшли молоді роки його дочки Софії Шептицької, з дому Фредро (1837–1904), матері Митрополита Андрея Шептицького (1865–1944)».
Відзначення 180-річчя від народження С. Шептицької проходить тихо і без відчутної активності. ■

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*