«ЦЯ книжка до сьогодні виконує свою роль»

Ярослав ПристашРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2010-07-30

{mosimage}

Волинь: дві пам’яті. Київ -Варшава: Дух і Літера, Об’єднання українців у Польщі, 2009, 304 с.

Минула чергова річниця етнічної чистки на Волині 1943-44 рр. З цього приводу пропонуємо читачам розмову з Марцином Войцеховським, журналістом “Ґазети виборчої”.

Ви два роки тому видали книжку “Wołyń 1943-2008. Pojednanie”. Минулого року книжка вийшла в перекладі на українську мову в Україні. Яка мета видання цієї книжки в Україні?
-Передусім ми хотіли показати, як у Польщі проходить розмова про польсько-українські взаємини під час ІІ Світової війни.
Два роки тому, у 65ту річницю волинських подій, у Польщі пролунали думки, начебто взагалі нема і не було діалогу з цього приводу і українська сторона не зацікавлена такою розмовою.

Це неправда: діалог проходить уже протягом майже двадцяти років на рівні інтелектуалів, істориків, громадських діячів, на рівні політиків, на церковному рівні. Ми видали цю книжку в Польщі і потім переклали на українську мову, щоб показати, що вже зроблено. У книжці є статті з “Газети виборчої”, які стосувалися волинських подій. Написали їх польські та українські автори. Ми поділили книжку на три частини: історичну, де є статті істориків, політично- громадську, у якій поміщено статті політиків та церковних діячів, зокрема лист папи Івана-Павла ІІ про польсько-українське поєднання, і врешті третя частина – це публіцистика, тобто статті журналістів, коментаторів, які дають свою оцінку цим подіям. Я задоволений, що мені вдалося видати книжку українською мовою, проте для мене ще більш важливе те, що її представлено українському читачеві. Минулого року у вересні ми організували серію зустрічей в Україні, під час яких презентували це видання в Києві, в Острозькій академії, в Івано-Франківську й у Львові. Здається, нам вдалося показати, як у Польщі проходить дискусія з приводу трагічної історії між Україною та Польщею. Важливо це й тому, що минулого року відбулося чимало скандальних подій відносно спільної українсько -польської історії: маю на увазі акції кс. Тадеуша Ісаковича-Залеського, акції правих, які намагалися довести, що нічого не відбувається в історичному діалозі між Україною та Польщею – про це ви прекрасно знаєте. Нам вдалося заперечити точку зору, яку вони хотіли створити і представити в Польщі. Ця книжка, яка була одноразовим проектом, спрацювала і до сьогодні виконує свою роль. Вже від моменту видання її в Польщі пройшли понад два роки, але завдяки українському варіантові вдалося продовжити вплив книжки на суспільну думку в наших країнах.

Якою була реакція в Україні на презентацію цієї книжки?
-Дуже спокійною. Це ще раз доводить, що можна вести спокійну, культурну розмову навіть про найбільш складні й болючі питання. Я навіть здивувався, бо не очікував настільки відкритої й позитивної реакції. Зрозуміло, що в Києві можна про це поговорити. У нас була зустріч у Києво-Могилянській академії зі студентами, зустрічалися ми також у книгарні “Є”. Розмова була зовсім не аґресивною. Книжку позитивно сприйняли і в Острозі. На зустрічі в Острозькій академії було майже дві сотні студентів. І в Івано-Франківську не було жодних скандалів. Коли ми представляли це видання на Форумі видавців у Львові, то зустріч також проходила врівноважено. Єдиною людиною, яка намагалася почати скандал, був якийсь співробітник кс. Т. Ісаковича-Залеського з Польщі. Він сказав, що від імені поляків протестує проти того, що ми надрукували в цій книжці. Це була єдина скандальна заява під час усіх презентацій. Я переконався і про це писав, що ми знайшли спосіб дискусії, під час якої можна дійсно розмовляти про найболючіші проблеми в нашій історії. На жаль, не всі хочуть це зрозуміти і, на жаль, не всі хочуть використати цей спосіб проведення історичної дискусії між Україною та Польщею. Те, що ми хотіли показати, було сприйняте людьми і вони зрозуміли це, що ми хотіли їм сказати.

А чи не було такого враження, що у Східній та Центральній Україні люди не знали, про що йдеться, позаяк не знали історії? Чи усвідомлювали, на яку зустріч прийшли?
-На жаль, у Східній Україні ми не проводили зустрічей. Ми вирішили, що там не потрібно їх організовувати і що треба сконцентруватися на центральних і західних реґіонах України. Мені самому цікаво, якою була б реакція у Східній Україні. У Києві приходили люди, які були більш менш ознайомлені з польсько-українською історією. Це не була якась випадкова публіка. На заході взагалі не було жодних питань: усі розуміли, про що ми говоримо. Єдине питання, яке з’являлося на початку наших зустрічей: чи ми представляємо українську точку зору? Ми пояснювали, що ми, по-перше, хочемо зрозуміти, по-друге – представити цю думку, а по-третє – якби ми трималися тільки польської точки зору на цю справу, то не можна було б про все говорити і погоджувати спірні факти. Я здивувався, що про це можна так відкрито говорити без конфліктів, без аґресії та упереджень. Я не очікував, що всі зустрічі, які ми проводили, будуть настільки відкритими й цікавими.

Ці тексти відносно старі, деякі навіть з 1995 р. А протягом останніх двох років дискусія еліт не відбувається. Цією темою в Україні, а особливо в Польщі, “опікуються” зараз радикали, які “заволоділи” засобами масової інформації. Ця книжка дійсно показує дискусію, яка відбувалася раніше, проте зараз, здається, інтелектуали мовчать.
-Я не погоджуюся: у книжці зібрано тексти 1995-2003 рр., є ще публіцистичні тексти навіть з 2008 р.: наприклад, включено мою статтю-звернення до президента Леха Качинського, щоб він не підтримував польських радикалів під час вшанування жертв у 65-ту річницю подій на Волині.
Мені здається, що на історичному рівні вже все відомо. Тут якихось глибоких розбіжностей між польськими та українськими істориками немає. Проблема в тому, що політики затрималися в історичному діалозі два роки тому. Це було помилкою президентів обох країн. Як Л. Качинський, так і В. Ющенко спочатку багато зробили для польсько-українського поєднання. Вони зустрілися в Павлокомі і часто говорили про історичний діалог, але не вміли продовжити цих жестів. Я думав, що влітку 2008 р. вони будуть більш активними, щоб не дозволити радикалам зайняти цю нішу, але вони цього не зробили. Це було помилкою. До того ж, у кожного з президентів були свої пріоритети. Л. Качинський і В. Ющенко не хотіли конфліктувати зі своїми виборцями. Тому ми десь затрималися на цій дорозі польсько-українського діалогу. Я сподіваюся і дуже би хотів, щоб нові президенти, які зараз при владі в наших країнах, усе ж таки почали продовжувати цей процес. Ці жести потрібні Польщі та Україні. Багато чого вже зроблено, але є ще декілька символічних місць трагедій: наприклад Сагринь; є і з українського боку такі місця, де президенти могли б зустрітися і ще раз сказати те, що було сказане. Це треба повторювати. Якщо цього не будуть робити політики на найвищому рівні, то вони залишать медіа простір для радикалів, які хочуть представити тільки свою правду і не готові відкритися на правду сусіда.

У Польщі це вже відбувається. Наприклад, у польському громадському телебаченні в контексті Волині 1943-44 рр. показують т. зв. “волинський вінець” з мертвими дітьми, прикріпленими колючим дротом до дерева. А це ж діти збожеволілої ромської матері. Що з цим зробити, якщо ЗМІ люблять показувати радикальні думки і на цьому будують глядацький рейтинґ?
-Я, на жаль, не в курсі, що відбувається цього року в польських ЗМІ з приводу волинських подій (М. Войцеховський зараз готує матеріали для “Газети виборчої” за кордоном – ред.), але мені здається, треба робити свою роботу – організовувати дискусії, конференції, звертатися до політиків, придумувати нові проекти, організовувати зустрічі молоді. Є також прекрасна ініціатива: студенти, ліцеїсти з Польщі та України зустрічаються і впорядковують польські та українські могили. Це найкращий спосіб для зближення конкретних людей, щоб показати, що навіть якщо наші діди вбивали взаємно один одного, то ми цього не мусимо робити і не хочемо. Це ми засуджуємо і розуміємо, наскільки трагічною була історія шістдесят років тому. Маю надію, що нові президенти зрозуміють, що польсько-українське поєднання повинно бути одним із пріоритетів зовнішньої політики України і Польщі.

Дякую за розмову.
-Дякую.

“Наше слово” №31, 1 серпня 2010 року

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*