Наталя Кляшторна ■ ІСТОРІЯ ■ №39, 2017-09-24
Вшановуючи цього року пам’ять жертв Операції «Вісла», часто згадуємо також примусове переселення українців до УРСР у 1944–1946 рр. Однак малознаними і в Україні, і в Польщі залишаються менш чисельні, проте не менш трагічні події вигнання українців, які мешкали обабіч гірського Сяну, у 1940, 1948 та 1952 рр.
Терниста доля тернавців
Михайлові Німцю іде вже 87-й рік, але про події 70-річної давнини він розповідає докладно, у чіткій послідовності – так, начебто це було вчора.
«А ви багато знаєте сіл, звідки виселяли людей аж тричі? Моє село таке. Провели границю і сказали забиратися. Спочатку нас вигнали 40-го року совіти на Волинь. Почалася війна, то ми додому вернулись. Вигнали німців і знову границю поставили. А 46-го вигнали людей з польського боку. Нам совіти знову – хати переносьте дальше від границі, дріт колючий, пригранична полоса розорана… І так переселяли нас щораз далі від границі, а 52-го року взагалі всіх вивезли на Сокальщину».
Місце народження пана Михайла – село Тернава над горішнім Сяном. Початок ІІ Світової війни та нова лінія кордону спершу перерізала село на дві частини, а його мешканців прирекла на численні примусові переміщення. Польські краєзнавчі довідники розповідають про вигнанців 1946 р. в рамках обміну населенням між Польщею та УРСР. В Україні ж усі депортаційні операції помилково ототожнюють з Акцією «Вісла». ВП 1947 р. прочісувало околиці Тернави, але виселяти звідти вже не було кого… Про очищення лінії кордону в районі горішнього Сяну і далі уздовж відкоригованої лінії кордону після обміну ділянками територій між РП та СРСР 1951 р., яке відбулося вже наступного 1952 р., відомо найменше.
«Все пропало – бо границя»
Тернава – одне з сіл на відтинку від Беньови до Смільниці, розтерзане лінією радянсько-польського кордону.
– Встановили границю уздовж Сяну 39-го, але відразу твердого закону не було, – розказує уродженець Тернави Василь Король. – Хтось пішов на своє поле, хтось до родичів, хтось води набрав. Аж потім уже поділили і прикордонники стояли. І стріляли. Бо чого ти пішов – робити диверсію? За перехід ріки судили. І так наші люди вже не могли піти, хоч там родичі лишилися і поле не в одного.
М. Німець є одним з найстарших свідків подій, що мають увійти до бойківської історії…
– У Тернаві ми жили близько церкви. Руські зайшли ще перед війною. Переселили всіх за 800-метрову смугу, подалі від границі. Совіти казали, що населення заважає нести службу з охорони державного кордону. Хати люди розбирали, вже мусили будуватися під Щовбом, дальше від ріки. І 40-го року нас кинули в село Кадобище Костопільського району. А там болото, комарі, як на Поліссі. Батько дізнавсь, де сусіда повезли, зв’язався, – і ми переїхали в село Тайкури Здолбунівського району, коло Рівного. Там колись жили німецькі осадники, їх виселили совіти. Це село спалили за бандерівщину. У Тайкурах була братовбивча війна… Потім німці з Рівного зайшли в село, забрали все – худобу, коні… Нас урятувало те, що ми жили за 1 км від села, наче на хуторі. Мені було тоді 12 років, усе пам’ятаю. Як батько побачив, що робиться в селі, то кинув найліпші лахи на віз, узяв трохи зерна, от і ми тоді втекли до сусіднього села Довбиці. Кордону вже не було. Їхали глухими селами. А довкола – страшне, що діялося. Села горять…
Відстань від Здолбунова до Тернави складає 360 км. Її тернавці, за словами пана Михайла, кіньми подолали тільки за тиждень. Їхали й інші – з Порзова, Пісок, де також жили в німецьких хатах.
«Вернулися, бо там чужа сторона»
Найстарші уродженці Тернави, переважно колишні колгоспники, зібралися у школі села Стаївки, щоби розповісти про пережите.
Василь Коник не приховує, що вертатися з Волині було важко: «Одна фіра – і попробуй усе на неї взяти. І зерна, і їсти. Що не вмістили, те мусили залишити. А то був 1943 р., війна. У Бродівському районі проходила тоді границя. Одна жінка перевела нас вночі через ту границю, а наші люди їй за те платили. І так ми дійшли до Турківщини».
– Мій дід не міг приготуватися, – пояснює Іван Лотиш. – Дядько посварився з поляком, коли ми жили в Порзові. Прибігає якось інший сусід-поляк до діда і шепче: Романе, втікай звідси, бо тої ночі прийдуть до вас поляки. І все. Баба навіть вечері не доварила, тільки вогонь в п’єцу погасила – і давай збиратися. Ми тим одним возом два тижні до Тернави їхали. Удень перебували в лісі, а вночі їхали, щоб нас ніхто не бачив…
– Якби тоді не пригрозили розправою, ви би залишилися на Волині й не повернулись до Тернави?
– Колись би вернулися. Бо там була чужа сторона. Знаєте, як то сидіти в чужій хаті. Нас примусово вивезли. Наші старі люди тільки й мріяли, щоби вернутися…
– На Рівненщині бідно жили?
– Ні. Бідніше ми жили в горах. Але все думали – може, колись вернуться люди, які тут жили. То ліпше самим уступитись і піти на своє. У кого хати були розібрані, а хто вернувся в землянку…
«Ми знову заважали»
Тільки-но відновили хату, завели господарство, як знову неспокій над Сяном.
В. Король згадує: «Війна кінчилася. Люди такі щасливі ходили, співали. Думали, що вже все кінчилося. Але де там. Поляки 46-го року вигнали людей, котрі були на другому березі ріки. То було щось страшне, як там села горіли… На нашій стороні совіти установлюють свої закони, свої порядки: катують, судять, везуть у Сибір… А 48-го року знову відселяли від границі. Тоді вже хати валяли просто. Жаль, та що зробиш. Кожен колись на своєму сіяв, садив, косив. Але все пропало, бо границя.
– Нагнали більшовики німців і зробили границю по ріці, – продовжує розповідь М. Німець. – Один бік – більшовикам, другий бік – полякам. З польського боку вигнали наших людей під Комарно коло Львова, а нас потім через 6 років кинули сюди – у тодішній Забузький район. А 59-го року робили укрупнення, став район Сокальський.
Як вернулися з Волині, я мав тоді 12 років. Погранична зона і тут, і там.
Влітку 1946 р. з Тернави і Нижньої, і Вижньої на західному березі Сяну виселено майже 1000 осіб, загалом 218 родин. Усіх їх, за незначними винятками, спрямували у Дрогобицьку область, в околиці залізничної станції Комарно.
Василь Згоба, один з них, згадує: «Виселяли швидко і без всяких розмов. Усюди військо, поляки, втекти не мож… Погрузилися, хто що мав – і перегнали через ріку поляки, а там уже пограничники совєцькі нас провадили до поїзда».
З околиць Комарна В. Згоба таки повернувся потім до тернавців. Але вже тоді, коли вони жили на Сокальщині.
– Границя йшла Сяном, але все було так, якби ми прийшли до границі, а не границя до нас. Ми завжди заважали. І 48го року знову проводять полосу, знову людей відселяють. Люди бідували, в землянках сиділи, знову відбудовувалися. Ніхто ж не думав, що через чотири роки знову!
Тепер уже всіх і відразу
Останнє переселення тернавців з лівобережжя Сяну відбулося 1952 р. Хоч воно торкалося кількох десятків сіл уздовж лінії кордону, – про нього навіть в Україні досі не згадують. В обов’язковому порядку від бойків вимагали підписати анкету-заяву про добровільне переселення на Забужжя.
Імовірно, очищення прикордонної смуги 1952 р. варто вважати наслідком подій попереднього року. Рішення щодо відселення мешканців горішнього Сяну з’явилося, як згадують тернавці, саме тоді. За іншою версією, радянська адміністрація не хотіла, щоби до спорожнілих будинків повернулися українці.
– Десь восени 1951 року сказали, що всіх переселять. Не на 100 метрів від Сяну чи на 800, а вже далеко. Ніхто з нами не совітувався, чи ти хочеш і куди хочеш, тоді таких розмов не було. А наступного року вже повезли сюди, у Стаївку, – розказує М. Німець.
«Світить, та не гріє…»
Село Стаївка – колишнє велике село Стаї, що лежить за 3 км від кордону поблизу Белза. Свою історію село веде від середини ХV ст. Від 1884 р. тут була філія державної школи у Корчмині, а від початку ХХ ст. – філія «Просвіти». До вибуху ІІ Світової війни українці в селі складали половину населення. Їхнє життя у Стаях обірвали примусові переселення – спочатку 1946 р. в рамках т.зв. обміну населенням, а через рік – Операція «Вісла». Село 1951 р. цілковито опустіло. Польські родини також вимушено поїхали на територію Польщі. А в їхні будинки привезли тернавців.
Бойки на Сокальщині – від Червонограда до Піддубців, від Белза до Ульгівка, – пояснює мені Андрій Німець, звукорежисер зі Львова, третє покоління тричі виселених бойків. Їдемо. І стараюся не забути. А бойки там з відселених прикордонних сіл – від Беньови до Смільниці.
Називають їх більше гуцулами, ймовірно, через стереотип, бо в українській традиції карпатські горяни – це насамперед гуцули. Самі бойки згадують тепер зі сміхом: «Нам довго ще кричали – ви, гуцульня францувата. Наші не мовчали – ах ви, радехівські цибульники».
На думку бойків, Сокальщина – рівнинна, чорноземна, але вогка. «Тут тепло наче, сонце світить. А земля сирова. Босоніж не побігаєш, як по наших горах», – зітхає уроджена 1921 р. в Лікті над Сяном Феня Василишина.
Ярослав Макарик, багатолітній заступник директора училища в Белзі, показує сімейні реліквії. На маленькій пожовклій фотографії – кошара, вівці, вівчар на фоні смерічок на урочищі Рудавець. «Бачите, вівчар у білих гачох – то мій тато, – показує на чоловіка, який виганяє овець. – А ось журнал „Літопис Бойківщини”, його передали родичі з Америки ще в 90-ті роки».
Шанс на відродження села
Напіврозвалені хати, бездоріжжя, прикордонний контроль, віддаленість від крамниць, лікарні і школи не стали перешкодою для тих, хто таки наважився повернутись у Тернаву. Як уздовж Сяну Тернаву 1939 р. поділили на дві частини, так само і хутір Тернава – ті 8 хатин – розділений у межах Турківського району між двома сільськими радами.
– Що сталося з тими хатами, які ви залишили в Тернаві? – запитую у В. Коника.
– Розбирали сусідні села. Верхня і Нижня Яблінки, Шандровець. Там колгоспи організували. Будували кошари для худоби, брали все з наших хат.
Дід Андрія Німця до останнього подиху тримався Тернави. З надією, що колись повернеться, хотів зберегти хату. Стоси пожовклих від часу документів, завірених колгоспними печатками, свідчать про те, що чоловік наважився передати хату колгоспові.
«Скільки бойка не переселяй, він все одно хотітиме в гори», – говорить Андрій. У травні цей молодий львів’янин зініціював упорядкування тернавського цвинтаря, доступ до якого виявився надто непростою справою. Андрієві, як його дідові колись, довелося писати листи в різні інстанції, щоби разом з каменярами та волонтерами товариства «Маґурич» потрапити туди, де жили його предки. ■
