Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ 2010-04-29
{mosimage}
Від “Вісли” по Явожно: в очікуванні на справедливість
Вже протягом кільканадцяти літ шукає справедливості – хоче знати, хто замордував її батька. Віддавна свідома того, що злочин здійснено в концтаборі в Явожні, і хоч встановити це було не так просто. Проте винних у смерті батька, – у той час 41-річного Прокопа Климкевича, – досудові органи Польщі досі не встановили: так само, як і у випадку понад 160 інших смертників явожнянської катівні.
Винних не встановили, бо справи анульовано з огляду на давність скоєння злочинів чи смерть підозрюваних. Марія Прокоп, донька Прокопа Климкевича, аж ніяк не може зрозуміти, чому в цивілізованій європейській державі так вперто приховують правду й зволікають з викриттям справжніх душогубів. Робиться все – щоб лише закрити справи. Карати і так вже нема кого, але правда повинна побачити світло дня, – вважає М. Прокоп.
Без батька, без рідної хати
Марія Прокоп, родом із села Поторжина на Підляшші, разом з матір’ю і братом, старшим від неї на вісім років, 1947 р. потрапила до села Міхалова коло Любина (неподалік Лігниці). Пізніше в пошуках односельчан вона опинилася на Вармії й Мазурах, де знайшла своє щастя – чоловіка Євгена, родом з того ж Поторжина.
– Тато був майстер на всі руки, тесля, – згадує нині. – Будував церкви, школи, хати… Нам зразу після війни побудував новий дім. Вибудував церкву в Поторжині, яку пізніше, коли вже села не стало, перенесли до Райського. Було страшно. Ночами приходили банди й палили наші, українські села. Спалили й Поторжин, і нашу хату. Ми не мали де мешкати, тому переселилися до села Жабчого, де пригорнули нас добрі люди. Там родину наздогнала операція “Вісла”.
– Батько був у хліві, – як сьогодні пам’ятає семирічна тоді Марія. – Давав коням їсти. Прийшло польське військо, старший сказав, що забирають тата. Запевняли маму, що він за годину повернеться. Минули дві години, а батько не вертався, минав час, а його не було. Мама взяла мене за руку і ми пішли його шукати, бо треба було пакуватися на виїзд.
Шукали довго. Врешті знайшли хату, з якої вигнали господарів і в якій військо зробило катівню. До хати не пускали, тримали матерів, дружин, сестер, дочок, батьків, братів затриманих чоловіків.
– І я з матір’ю так здалеку чекала, – пригадує пані Марія. – Ми не знали, що там діялося. Аж вийшов під вартою один чоловік, якого повели до “виходка”. Як він вийшов з нього, то хтось туди заглянув і побачив напис свіжою кров’ю: “Боже, за що вони нас так б’ють?” І тоді ми вже зрозуміли, що відбувається в тій страшній хаті. А там був мій тато. Його не випустили, а нас вигнали.
Мати з донькою повернулися додому: військо виганяло. Швидко брали що могли, пакуватися допомагав брат. Нещасних пішки погнали до Белзця.
– Коли ми вже були там, на другий день хтось сказав, що батька військові ведуть, – розповідає жінка. – Ми з мамою побігли в те місце, яке нам показали. Батька справді вели, але нас до нього не підпустили. Військовий сказав, що його невдовзі випустять. Та вже не пустили. Ми його більше живим не бачили. 7 січня 1948 р., якраз на наше Різдво, ми дізналися, що батька закатували в Явожні. Трохи раніше мама поїхала туди, повезла татові кожух (його затримали в травні, коли ще тепло було). Той кожух матері відібрали. Пізніше ми дізналися, що саме того дня, коли вона там була, життя тата обірвалося. Мама допиталася про це потім від тих, хто теж був у таборі. Ходила, їздила до них – а я з нею. У Лігниці мешкав пан Ткачик, який пережив Явожно, був там разом з моїм батьком і згадував його слова: “Я вже ані дітей, ані жінки не побачу”. Ткачик казав, що тато ще “ледве живий був” – як його до мішка для поховання запхали і “він тоді помер”, а його тіло кудись забрали. Мама заборонила мені про це говорити – якісь люди ходили під вікнами, підслуховували.
{mosimage}“Ми тільки душі мали”
Перше, що вдалося переселенцям, – відкрити в одній хаті православну церкву.
– Це було 25 серпня, – пригадує М. Прокоп. – Ми ходили туди молитися, там зустрічалися. Нам трохи легше стало, бо як нас там поселили, то нічого не було: ні вікон, ні дверей. Позатикали отвори, чим було, і так сиділи. Ми тільки душі мали. Все інше в нас обдерли: тільки душі, віри не змогли забрати. Мама на осінь десь ходила по буряки: ми варили мелясу. Сушили цвіт липи на чай, спалювали ячмінь на каву. На зиму я повинна була йти до школи, але мама не мала в що мене вдягнути. Не мала ані чобіт, ані теплого одягу. Всі хвороби до нас чіплялися. Щойно на другий рік я пішла вчитися. Брат грав на гармонії – самоук був, та все вмів зробити, як батько: на що подивився, те й зробив. Якби стали до роботи з татом, ми б такої біди не терпіли. Тільки церква давала нам духовну підтримку.
Лиха доля порозкидала поторжинчан та мешканців інших сіл Підляшшя по всіх кутках Польщі. М. Прокоп, – тоді ще Климкевич, – дізнавшись, що частину односельчан і родини загнали також на Вармію й Мазури, сама туди поїхала 1958 р. Там зустріла односельчанина Євгена Прокопа. Незабаром вони повінчалися.
– Ми вирішили, що мусимо вчитися, бо як не будемо вчитися – то буде кінець з нами, – в один голос зізнається подружжя Прокопів.
Євген закінчив Головну школу планування й статистики у Варшаві. Марії довелося припинити навчання після середньої школи, адже обов’язки не дозволили обом на довше відриватися від домашніх справ. Марія все життя пам’ятає про батька, його смерть, заподіяну невстановленими катами.
– Моя мама весь час ходила й допитувалася про батька у всіх, хто повернувся з табору. Але люди попідписували документи, що нічого не будуть говорити. Боялися. Та якось потім мама дістала документ, що батька замордували. До когось вона звернулася, певно, до представників влади, – а вони наказали їй мовчати. “Тільки того документа нікому не показуй”, – остерігали, – “бо буде кінець твоїм дітям”. Нас завжди лякали, що заберуть до дитячого будинку, бо мама сама не дасть ради нас виховати. Як я почула, що мене заберуть – то завжди маминої спідниці трималася. Проте мама весь час ходила й допитувалася, однак нам заборонили писати про це, говорити, переказувати іншим, якщо ми хочемо жити. Мама казала, що все те їй з голови не виходить – через те, певно, і вмерла. Не хотіла йти мешкати ні до мене, ні до брата. Відгородилася від людей. За якийсь час її знайшли мертвою. Сказали, що вилив крові до мозку. Але чи то був “вилив крові”?
{mosimage}
Винних немає?
– Я вже понад 15 років постійно шукаю вбивці або вбивць мого батька, – рахує роки М. Прокоп. – Усе ще нема позитивної реакції, нема винних. Одні, як кажуть, повмирали, з інших зняли звинувачення. А я вичитала, що військовий, який брав мого батька, одержав ветеранську доплату. Може, серед таких злочинців треба шукати? Я ніколи нікому поганого нічого не зробила. Немає справедливості в цій країні. Кажуть, що батько вмер. Але навіть у документах зі слідства добре показано, що робили з батьком і всіма, хто сидів у таборі в Явожно. Як били, якими металевими і ґумовими прутами, як до горла вливали воду. Видумували тортури, які важко собі уявити… І вони кажуть, що батько вмер! То я їм написала, що він не вмер. Як можна було просто вмерти, як його півроку мучили? Мучили й били, аж замордували. Він 114 кілограмів важив, був 182 сантиметри заввишки і здоровий, як його забирали. Того, хто несе відповідальність за це, досі не покарано.
М. Прокоп дарма раніше шукала підтвердження смерті батька в концтаборі в Явожні. Щойно в “Нашому слові”, побачила список жертв концтабору – а серед них і батьківське прізвище з хрестиком. Хотіла дізнатися щось більше. Писала до Комісії злочинів проти польського народу, а звідти їй відписували, що в списках “такий не фіґурує”. Пізніше виявилося, що батькові після смерті змінили прізвище на “Клімковскі”, тому в жодному списку не було такої жертви.
– Я 1992 р. вперше поїхала до Явожна, – згадує нині. – Нащадки жертв порадили мені тоді написати до USC (ЗАГС – С. М.) в Явожні, бо там свідоцтво про смерть батька повинно бути. І було, хоч і знайшлося щойно 1995 р., а в ньому написано, що він життя закінчив “у трудовому таборі”. Який же це був “трудовий табір”, якщо його там так мордували? Він, катований щодня, помирав у страшних муках. Про страхіття явожнянської катівні мені вперше вдалося прочитати в “Газеті виборчій”. Після того я почала писати до різних комісій. Отримувала відповіді, що треба писати туди або туди. Де казали – я туди писала. Пишу і писатиму. Хочу знайти винних, навіть якщо вони вже мертві, хоч знаю, що все бере початок від тодішнього уряду. Мене допитували 2001 р. і не було жодної постанови. Я не дочекалася відповіді, подзвонила до Катовиць, до тамтешнього відділу ІНП. Від прокурора, який представився прізвищем “Квецінський”, я дізналася, що справа ще не закінчена. Потім був ІНП в Люблині. Мене допитували знову і знову, аж через рік, у січні 2010 р., надійшла чергова постанова до постанови про припинення слідства.
Прокурор Відділової комісії переслідування злочинів проти польського народу Даріуш Пшеворовський постановив “sprostować oczywiste pomyłki zawarte w postanowieniu o umorzeniu śledztwa z dnia 28. 02. 2007 r. polegające na błędnym wpisaniu na stronie w pkt 64 nazwisko “Klimowicz” zamiast poprawnie “Klimkiewicz” oraz błędnym wpisaniu daty zgonu “28.10.1947 r.” zamiast poprawnie “29.10.1947 r.””. Поза тими змінами постанова з 28 лютого 2007 р. залишається незмінною, хоч, як написано в постанові, “sprawujący funkcję komendanta Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie Stanisław Kwiatkowski poprzez utrzymywanie na terenie Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie trwałego pod względem ilościowym i jakościowym stanu niedożywienia więźniów oraz utrzymywanie niedostatecznych warunków sanitarnych i higienicznych pobytu dla więzionych osób polegających na braku czystej wody i ciepłej odzieży do użytku osobistego dla więźniów, nie utrzymywaniu w czystości pomieszczeń mieszkalnych i urządzeń sanitarnych, z których korzystali więźniowie, nie zapewnienie dostatecznego ogrzewania baraków w okresie zimowym, w których przebywali więźniowie, w wyniku czego poprzez powstanie epidemii chorób zakaźnych, w tym czerwonki i tyfusu oraz różnych chorób jelitowo-żołądkowych u więźniów naraził łącznie około 3761 osób pochodzenia ukraińskiego (…) na bezpośrednie niebezpieczeństwo utraty życia albo ciężkiego uszczerbku na zdrowiu”.
Після таких стверджень прокурор, постановивши, що винуватець помер, вирішив припинити слідство. Його також закінчили в усіх 160 випадках смерті в’язнів “у зв’язку з невстановленням винного/виних”, хоча в кожному випадку з подробицями описано, як були катовані безневинні українці.
М. Прокоп не хоче погодитися з цією разючою несправедливістю. Вона пише скарги, у яких домагається справедливості.
– Мене батько дуже любив, – говорить зі сльозами на очах. – Боже, як би мені було добре в житті, якби він жив!.. А мені навіть не хочуть сказати прізвищ його катів. Та я не перестану домагатися правди.
“Наше слово” №18, 2 травня 2010 року
