Треба переписувати підручники історії

Записав Ігор ЩербаРОЗМОВА№25, 2017-06-18

Останнім часом у польському та українському суспільствах виникає багато дискусій на історичні теми. Однією з причин цього стало відзначення 70-х роковин Акції «Вісла». А на якому рівні є знання про історію України та польсько-українські відносини в молодого покоління? Як на це впливають медіа, а також мова ненависті, часто наявна в соціальних мережах і суспільному житті?

Юрій Нецьо

Вчитель історії ґурово-ілавецького ліцею Юрій Нецьо вважає, що про історію свого народу ми і наша молодь, здебільшого, знаємо стільки, скільки отримуємо інформацій від своїх близьких та очевидців подій 1947 року. Прислів’я старожитніх римлян твердить: «Нistoria magistra vitae est», тобто «Історія – це матір усіх галузей науки». Ю. Нецьо слушно вважає, що для глибинного вивчення історії потрібні надзвичайні здібності і терпеливість. Сьогодні можна, на жаль, усе спростити. Наприклад, у довоєнний період діти в польських школах, як мантру, повторювали вірш Владислава Белзи «Katechizm młodego Polaka», що починається словами: «Kto ty jesteś? – Polak mały. Jaki znak twój? – Orzeł biały» («Хто ти? – Малий поляк. Який твій знак? – Білий орел» – ред.). Тоді була така державна історична політика Польщі, що стосувалася також національних меншин. Як видно, національна свідомість, яку колись закріплювали дуже простим способом, залишилася в багатьох нинішніх жителів Польщі на даному рівні усе життя. А як цей процес відбувається сьогодні, у добу Інтернету, пропаґанди державних засобів масової інформації, радикалізації політичних поглядів і сприяння цьому з боку польської римо-католицької церкви? Ю. Нецьо вказує на державну програму, що становить основу вивчення історії, поза яку вчителеві невигідно або не хочеться вийти.
Зі свого навчання в українському ліцеї у Лігниці пригадую урок історії, на якому говорилося про ІІ Світову війну та польський екзильний уряд у Лондоні. Наступного тижня ми принесли на урок еміґраційні видання, у яких були поміщені статті про екзильний уряд України, а зокрема про президента Миколу Плав’юка. Наша пані професор Галина Калитка спочатку розгубилася, що ми тут затіяли дискусію про «буржуазних націоналістів», опісля заявила: якщо ми маємо діаспорну історичну літературу, то можемо «собі її читати».
Здавалося б, що вчені-історики дослідили вже все можливе. Однак щоденник «Ґазета виборча» (за 7 червня) у своєму ряшівському реґіональному виданні повідомляє про те, що на основі останніх результатів археологічних розкопок у Хотинці біля Перемишля треба буде заново писати історію Польщі, Центральної та Східної Європи. Професор Сильвестер Чопек наголошує на тому, що знахідки мають значення для історії всієї Європи. На полях поблизу села археологи відкрили городище племені скіфів, яке існувало там у VIII ст. до нашої ери. Це означає, що скіфи свої оселі мали не лише над Дніпром і Дністром, але й поблизу Перемишля.
– Треба буде наново переписувати підручники історії! Досі ми були переконані в тому, що цивілізація прийшла до нас з заходу від племені кельтів, однак нині є підстави заперечити цю тезу, бо ми маємо докази, що це сталося за посередництвом скіфів, які прийшли сюди від культурного і цивілізаційного простору Греції, – підкреслює професор.
Отож, ідучи далі за словами Ю. Неця, варто знову й знову відкривати для себе історію України, цікавитися історією свого роду і народу, читати і переписувати заново підручники. ■

_____________________

НЕ МОЖНА МОВЧАТИ

Юрій Нецьо, вчитель українського ліцею в Ґурові-Ілавецькому – в розмові з «НС»

Знання учнів з історії
Сьогодні наша молодь є така, якою є вся наша громадa та все суспільство Польщі. Її погляди і знання – це своєрідне віддзеркалення поглядів та знань з історії загалу громадян. Молодь прив’язується до того, що передають їм батьки й діди. Тому, на мою думку, треба поставити певні питання всій українській громаді в Польщі. Можна, наприклад, запитати, як багато українських родин подбали про те, щоб передати нащадкам історичні знання про свій народ? Перш за все, маю на увазі розмови про історію, свідчення очевидців, розповіді про те, як колись жили і що пережили предки. Треба запитати батьків, чи спромоглися вони повезти молоде покоління на рідні землі, щоб наочно показати, звідки походить їхній рід. Я вважаю, що саме на старші покоління мусить лягти тягар та обов’язок передати молоді інформацію про історичну спадщину роду.

Переходячи на ґрунт школи, варто задуматись, яким має бути мірило історичних знань нашої молоді? Як нам, учителям, можна це виміряти? Адже найчастіше у своїх міркуваннях ми беремо до уваги показники з випускного (матурального) іспиту з історії. Але, на мою думку, це необ’єктивний показник. Нині у процесі навчання в ліцеї предмет, названий історією, не має надто великого зацікавлення серед випускників. Як матуральний іспит молодь вибирає його нечасто. Причина зрозуміла – вищі навчальні заклади не ставлять цей предмет на перше місце при рекрутації майбутніх студентів. Дивно, але часто першість на гуманітарних напрямках має, наприклад, географія, а це аж ніяк не підносить престижу історії. Як вчитель цього предмета мушу зауважити, що учень, який вивчає історію, повинен володіти широкими інтелектуальними здібностями, адже вона вимагає цілеспрямованого мислення, зосередження і логіки. Треба гортати стоси фахової літератури, що займає надзвичайно багато часу й уваги.

Історія в добу Інтернету
Треба щиро сказати, що нині молодь прикована до Інтернету, де подаються дуже спрощені інформації, зокрема про історію. На мою думку, саме вчитель повинен розвивати в молодих людей критичне мислення, навчити їх відрізняти суттєві факти від несуттєвих. Треба вміти мудро аналізувати і вміло оцінювати історичні події, бо про них можна дізнатися легко, однак інтерпретувати їх набагато складніше. Я переконаний, що молода людина з допомогою вчителя зможе проаналізувати історичні джерела та пояснити їх значення.
Учень приходить до школи з певним вантажем інформацій, які передали йому вдома, але які часто позначені дуже стереотипними поглядами. Тому школа мусить навчити молоду людину ставити питання, зв’язані з історією, і знаходити на них відповіді.
Польська історична політика відрізняється від української. Як в даному випадку потрібно повестися вчителеві історії? У Польщі ми як її громадяни функціонуємо в мережі державної системи освіти. Навіть приватні школи мусять дотримуватись міністерської програми навчання історії. Поза мeжі державного документа «Основа програми навчання» ми не вийдемо (не говоримо тепер про предмет «Історія України», який також ведеться в українських школах у Польщі). Однак існує ще державний діалог між Польщею та Україною. Позитивним проявом цього діалогу є співпраця при написанні підручника історії Польщі українською мовою. Результатом є випуск окремих історичних книжок, у яких показано зважений погляд як польської, так і української сторони на історію обох держав. Я часто на своїх уроках у пошуках історичної правди рекомендую учням прочитати книжку Влодзимежа Менджецького та Єжи Брацішевича «Польща – нарис історії» у перекладі Івана Сварника (Варшава, 2015 р.). Цей підручник, на мою думку, досить об’єктивний і прозорий, а головне – написаний нескладною мовою. У ньому згадуються також і гарячі моменти польсько­української історії, але показані вони у збалансованій формі. Автори намагаються розглянути ці події з різних перспектив.
Думаю, не варто нам сьогодні занадто переживати і хвилюватися стосовно історичної політики польської держави, бо самостійно мисляча людина сама знайде істину. Той, хто закінчив нашу школу, мусить уміти пояснити певні історичні процеси, захищати свою позицію. Уряди міняються, а ми як національна меншість сьогодні не маємо реального впливу на державну політику, зокрема історичну. Але я не погоджуюся на використання історії у поточній політиці (окремі публіцисти називають цей процес «ґрілюванням історії»). Не можна акцептувати і посилатися на такий спрощений підхід до наукової галузі, якою є історична наука. Ми повинні вперто показувати опонентам, що історія для нас жива, ми її знаємо.

Гарячі моменти історії. Говорити про них чи ні?
З одного боку, можна реалізувати в школі навчальний процес, дотримуючись лише «Основи програми навчання» предмета. Але тут є свої особливості. Я ще раз проглянув цей міністерський документ, шукаючи в ньому українські акценти, наприклад, про Акцію «Вісла». Це тому, що це болюча, травматична для багатьох поколінь українців подія. Її наслідки відчуваються серед нас дотепер. Промовчати такий факт учитель не може. На це не погодиться жоден ні польський, ні український історик. У польських підручниках згадано лише про депортацію, однак для українців у Польщі ця подія має особливе значення. У ній зафіксована наша тотожність. Цього року в книгарнях з’явилася праця Яна Пісулінського «Akcja specjalna Wisła». Я вважаю, що за минулі 70 років у польській історіографії ще не було книжки такого високого рівня.
Інколи в контексті Акції «Вісла» я пропоную учням взяти інтерв’ю у своїх близьких, виселених з рідних земель 1947 р., раджу також пошукати в домашньому архіві старі документи і фотографії, адже очевидців тих страшних подій стає щораз менше. Я також у розмовах часто нагадую молоді про мету Акції «Вісла». Крім суспільного аспекту депортації, варто нам згадати і про запровадження державного нагляду над усіма депортованими українцями. Комуністична влада була тоді настільки спритна, що в цю справу втягла й українців. У своєрідний спосіб спецслужби залучили до своєї системи нагляду окремих наших людей, змушуючи їх спостерігати за своїми сусідами і друзями. Одних співробітників вони вербували за допомогою погроз, інших купили, але були й такі, що з власної волі пішли на співпрацю з комуністичною безпекою. Говорячи про Акцію «Вісла», ми не можемо забувати і про цей її аспект.

Мова ненависті
Погляньмо на всю нашу сучасну історію. Мова ненависті переслідувала українців ще під час Акції «Вісла», у 40­ві і 50-ті роки, а також пізніше. На жаль, і сьогодні кожний може говорити і писати все, що йому забагнеться. У карному кодексі немає навіть статті, за якою можна було б когось покарати за мову ненависті, бо де ж тоді свобода слова?
На уроках історії я намагаюсь назвати причини окремих неґативних явищ і показати їх наслідки. Вважаю, що людина, яка володіє історичними знаннями про свій народ і його культуру, знає також світову історію, повинна рішуче боротися з мовою ненависті. Не можна мовчати і бути пасивним у цій справі! Саме такі вимоги для молоді, вчителів, нам усім ставить сучасний світ. ■

Поділитися:

Категорії : Розмова