Степан Мігус ■ ІСТОРІЯ ■ №21, 2017-05-21
Їй ще не було 28 років. Звинувачена у виконуванні обов’язків зв’язкової Української повстанської армії (УПА) у В’язівниці та причетності до організування мережі Організації українських націоналістів (ОУН) у Моронзькому повіті. Анна Теребенець померла в тюрмі у Фордоні біля Бидґощі, запроторена туди на 12 років. Перед тим, як військовий суддя капітан Єжи Бєджицький у листопаді 1948 р. виніс їй вирок, її протягом багатьох місяців катували, змушуючи признатися, до чого лиш кати хотіли. Вони не вказали місця її поховання.
Юрій Кліш, звинувачений в організуванні фіктивної мережі ОУН, помер в авто швидкої допомоги 31 липня 1953 р. після того, як його, важко хворого, випустили з в’язниці, у якій він мав відсидіти 10 років. Ще дев’ятеро обвинувачених з Моронжчини, відсидівши своє, вийшли з тюрми хворі й довго на волі не пожили. Серед живих залишився дехто з родичів, зокрема у ґміні Малдити на Моронжчині. Але вони нічого не пам’ятають, або бояться говорити.
Небачений досі «рай на землі» мав бути улаштований понад 150 тисячам переселенців Операції «Вісла», з чого майже 60 тис. українців, які потрапили на Вармію і Мазури чи на Жулави. Від цієї скорбної дати минає 70 років, проте до сих пір можна почути, що, вириваючи українців з корінням з прабатьківських земель, їм учинено нечуване добро. Особливо в цьому впевнене кресове середовище, яке вустами стареньких бабусь і понівечених життям дідусів говорить неправду про те, що завдяки Акції «Вісла» українці переселилися з «курників» у прекрасні і добре оснащені будинки з червоної цегли, а їхнім нащадкам відкрився шанс на здобуття освіти, а отже й на нечувану кар’єру… Про терор, провокації, асиміляцію і тюрми від перших днів вигнання всі практично «забули».
Розповсюджували фальш
Ідеальну картину, не моргнувши оком, малював і надалі це робить цілий ряд польських істориків, публіцистів та політиків. На жаль, лише набагато пізніше появилися публікації польських авторів, які розвінчували цю розповсюджувану фальш. Ось що про цей «український рай» пише у своїй публікації «Українці на Вармії та Мазурах» Анна Коженевська-Лясота: «Українці отримували, як правило, цілковито розкрадені і розорені понімецькі господарства (т.зв. чвораки, фільварочні бараки зі спільним подвір’ям і поділеним на кількох господарів інвентарським будинком, інколи зовсім без вікон, дверей, а навіть без даху чи стін. Залежно від району знищення сягали від 10 до 70 відсотків. Траплялося, що люди поселялись у господарських будинках, які були в кращому стані, аніж житлові… Доходило і до таких ситуацій, коли доводилося в помешканнях тримати худобу…»
– Комуністична влада Польщі не відмовилась від мети Акції «Вісла», тобто якнайшвидшої асиміляції та «остаточного розв’язання української проблеми» в Польщі, – говорить невтомний житель Лелькова на Бранєвщині, 85-річний Андрій Ожеховський.
Він розшукує і знаходить чергові докази того, як комуністична влада вирішувала це питання.
– Недавно я здобув інформацію про те, що «убецькі» провокації відбувалися в усіх середовищах, де поселено депортованих українців, – розповідає пан Андрій. – Усі провокації проти українців були дуже примітивні, відповідно до рівня розуму функціонерів Уряду безпеки (УБ), прокурорів, суддів та загалом «лінії партії».
Провокація УБ на Моронжчині
Після масового арештування українців на Бранєвщині, про що в «НС» була стаття раніше, на сусідній Моронжчині також 1948 р. «убеки» вчинили чергову провокацію. Рідний-таки «сексот», бідолаха Андрій Медик (родом з Цетулі Ярославського повіту), як встановив пан Ожеховський, пішов на співпрацю з УБ, леґітимізуючи фальшиву, створену спецслужбами мережу «ОУН». Чому і в яких обставинах спецслужби «зламали А. Медика та примусили його до провокації, від якої потерпіли його ж співбрати-українці, можна тільки додумуватися. Арештований на Бранєвщині (місцевості мені не вдалося встановити), він пробував утекти з бранєвського УБ, але «убеки» поранили його в ногу. Втікача-невдаху початково лікували у в’язничному шпиталі в Ольштині, а коли виявилося, що він може бути для УБ дуже придатним для провокацій і до свідчення проти українців зі свого середовища, його перенесли до «убецького» шпиталю – поліклініки воєводської управи публічної безпеки в Ольштині. Там його лікували, а радше готували до чорної справи майже 6 місяців.
Зі свідчень «сексота», які опублікував Богдан Гук, відомо, що він розповів слідчим про українців Цетулі і навколишніх сіл. Виявив, хто в УПА був, яку виконував функцію, що мав на озброєнні, куди був депортований у рамках Акції «Вісла» або в інший спосіб потрапив на північно-західні землі Польщі. Розказав про все, що діялося в Цетулі до 1947 р. Однак ніхто не знає, що він розповів слідчим тоді, коли «лікувався» в «убецькій» лікарні. Великим нещастям обернулася доля українців, поселених на Моронжчині, які зустрілися з А. Медиком влітку 1947 р. У березні 1948 р. УБ заарештував 10 осіб, переважно родом з Цетулі і Молодича Ярославського повіту. Всі вони одержали високі вироки. Сам «сексот», зрештою, теж. Двоє вище названих не перенесло катувань і тюрми, ще 14 зареєстрували як підозрілих, на яких слід звертати особливу увагу і слідкувати за ними.
Їх засудили
До страшних «убецьких» підвалів потрапили тоді, крім згаданих уже, Андрій Бунько, родом з Молодича, 1922 р.н. (року народження), переселений у с. Адамово Моронзького повіту; Володимир Клепчик, родом з Завадки (мабуть, Морохівської), 1926 р.н., віднайшовся в Корнелях на Моронжчині; Степан Клепчик, родом з Завадки (мабуть, Морохівської), 1922 р.н., поселений у Корнелях Моронзького пов.; Роман Кліш, родом з присілка Тураків села Цетулі на Ярославщині, 1923 р.н., поселений у с. Малдитах Моронзького пов.; Володимир Кліш, родом з присілка Тураків села Цетулі, 1928 р.н., депортований у село Лесницю коло Моронга.; Іван Мазурко, родом з присілка Тураків села Цетулі, 1929 р.н., переселений у с. Плесьно Моронзького пов.; Марія Мачуга, родом з Молодича Ярославського пов., 1919 р.н., вигнана в с. Корнелі на Моронжчині; Катерина Ожанська родом з Молодича (Ярославщина),1928 р.н., переселена в с. Крулево на Моронжчині. Лиха доля не обминула й А. Медика (1915 р.н.), який унаслідок Акції «Вісла» потрапив до Елдит-Великих на Моронжчині. І не допомогла йому співпраця з УБ, ані теж факт, що служив у Польському війську з вересня 1939 р., а навіть те, що потім був мобілізований у Червону армію. Військовий суд під головуванням капітана Єжи Бєджицького, який судив і всіх інших, використовуючи А. Медика як свідка обвинувачення, «дав» йому 15 років тюрми. Не допомогли і благальні листи до президента Польщі. Зрештою, у жодному випадку комуністична влада, хоч була свідома сфальшування обвинувачень, не зменшила вироків. Щойно амністійні закони і смерть «батька народів» у 50-ті рр. мин. ст. причинилися до скорочення термінів ув’язнення згаданих українців. Ув’язнених Військовий районний суд в Ольштині засудив ще й на втрату публічних та громадянських прав на 2–5 років і втрату майна на користь Державної скарбниці, незалежно від того чи вони мали будь-яке майно чи ні, бо ж переважно були членами сімей.
Сфальсифікована мережа ОУН на Моронжчині
– Позаторік мені трапилася нагода порозмовляти з українкою з Мaлдит, брат якої був арештований 1948 р., – згадує А. Ожеховський. – Вона мені розповіла про певну подію, котра може засвідчувати про те, що люди могли не усвідомлювати, що за їхнім нещастям стоїть саме А. Медик. Українці з Малдит їздили до церкви у Дзєжґоні. Одного разу, коли вже згадані ув’язнені повернулися на волю й також їхали возами до церкви у Дзєжґоні, зустріли по дорозі В. Кліша. Вони взяли батоги і міцно його били за те, що він їх «сипав» під час слідства. Виходить, що про «заслуги» А. Медика мало знали. Можливо, що нещасний, зрештою, подібно як інші, не витримавши катування, свідчив проти згаданих українців, бо він, як політвиховник Самооборонного кущового відділу (СКВ) «Рама», добре знав людей з тих околиць. Однак всі вони, крім А. Медика, відкликали свої обвинувачення перед судом.
Дехто з обвинувачених у справі творення мережі ОУН на Моронжчині був учасником національно-визвольних дій. Одні служили в УПА, другі в СКВ, ще інші могли бути зв’язковими або ж просто забезпечували партизанів харчами. За справою зрадників комуністичні органи знали про це. Як лельківський, так і моронзький та інші «докази» творення мереж ОУН вони просто сфальсифікували, щоб трохи свідоміших українців відмежувати від загалу. Це мало їм дозволити якнайшвидше «розчинити» українців у морі більшості. Зрештою, нещасних вигнанців Операції «Вісла» ділили на категорії ще під час насильного виселення, попри ранішу декларацію високого представника уряду ПНР: «Українці, які залишаться в нас, будуть шановані й поважані нарівні з усіма повноправними громадянами нашої демократичної держави. Якщо, однак, буде потреба переселення, українці повинні цьому підлягати…»
«Потреба» появилася напрочуд швидко, і відносно недавніх «повноправних громадян» у наказі, який стосувався Операції «Вісла», записано: «У відношенні до переселенців акції „В” не вживати окреслення „українець”, а у випадку проникнення на ПЗ (повернуті землі) інтеліґентського елементу, безоглядно розміщувати їх здаля від решти переселенців акції „В”. Одних «розміщували в тюрмах, інших – у колишньому гітлерівському філіалі концтабору Аушвіц-Біркенау, званому «невинно» Центральним табором праці в Явожні. Ще інших поділили на категорії, розселяли і посилено слідкували за ними, а як треба було, запроторювали до тюрем, де катували їх. Переселенців ділили на три категорії:
А – відмічений Урядом безпеки;
B – відмічений розвідкою і військовою контррозвідкою;
C – застереження на адресу переселенця командира взводу, який виселяє.
Після переселення почався тотальний нагляд, фальшування доказів, запроторювання в тюрми, що ще й нині, після 70 років від цього злочину збірної відповідальності, учиненого в мирний час, дехто називає Акцію Вісла «раєм» або «добродійством» для українців. ■
