Мирослав Левицький ■ КУЛЬТУРА ■ №34, 2014-08-24
Оскільки я, ще як студент (початок 1980-х рр.), деякий час підпрацьовував фотографом у клубі Львівського політехнічного інституту, то сам бачив байдужість керівників цього клубу до мови, культури і до Кобзаря. У традиційних концертах «Весна політехніки», організовуваних у шевченківські дні, поета практично не було.
Під впливом неформальних львівських лекцій, пишучи 1984 р. першу передовицю до «Нашого слова» про славнозвісного Тараса, попри всі цензурні «рогатки», езопівською мовою поставив я запитання: «Якщо Всевишній подарує Україні незалежність, то чи ми прийдемо до розуміння величезної філософсько-історичної науки, яку у віршованій формі подав нам Тарас Шевченко»?
Звичайно, що таке розуміння мала би формувати державна влада. У перші роки української незалежності, поки заступником міністра освіти України був Анатолій Погрібний (це було ще до президентських виборів 1994 р.), по лінії освітнього відомства багато робилося, щоб таке розуміння формувати. Проте прихід в Україні до влади Леоніда Кучми з нав’язаним йому штампом про «політіческоє рєшеніє с Россієй» та з такими одіозними людьми в команді, як Дмитро Табачник, у плані українського розуміння Т. Шевченка багато що змінив. У ставленні до Шевченка повернулася формальність колоніальної доби, за якою часто приховувалося цинічне українофобство. Високий патріотичний дух шевченківських концертів у перші роки незалежності став історією. На перший план знову почало виходити радянське 8 березня, якому передувала нова космополітична традиція з прямою телетрансляцією на всю Україну під назвою «Чєловек года». І не лише на журналістські статті з цього приводу ніхто не реаґував, а й тривалий час депутатські звернення та запити з мотивуванням, що проект «Чєловек года» з багатогодинною телетрансляцією на головних телеканалах держави є глумом над Шевченком, відбивалися, наче горох об стіну. Аж на черговий депутатський запит (якщо пам’ять мене не підводить, то це було щойно під час прем’єрства Віктора Ющенка (1999–2001 рр.) прийшла відповідь від організаторів олігархічно-космополітичної забави: вони не задумувалися над тим, що їхні кольорові вечірки напередодні свята Шевченка ображають національні почуття українців.
Моя дружина (Галина – ред.) в одному з коментарів 2002 р. писала: «Як не прикро про це говорити, але 9 березня в незалежній Україні ніяк не може стати святом, яке мало б загальнонаціональний вимір. І причина цього зовсім не байдужість народу, як це дехто з політиків хотів би тлумачити, а влаштування на офіційному рівні керівниками держави „Дня защітніка родіни” і „Дня женщін”. На узбіччі цієї інформаційно-пропаґандистської зливи залишається свято Кобзаря. Тому у столиці вже стало сумною „традицією”, що на заходи, організовані громадськими організаціями, до підніжжя пам’ятника Шевченка приходить до 500 осіб. (…) У столиці і надалі переважає „скацапізоване” міщанство, яке виражає „протест проти всього та всіх”, як воно називає, абсолютним іґноруванням політичних заходів. Останнім часом свято Кобзаря на фоні щораз більших домагань надати російській мові особливого статусу від соціал-демократів через різного роду соціалістів і до комуністів, на фоні нової „хвилі” навішування „націоналістичних” ярликів усім національно-демократичним силам, набуває все більше політичних ознак. І коли на київській вулиці чуємо щораз більше роздратування інформаційним ґвалтуванням, які здійснюють підконтрольні чи то владі, чи олігархам телеканали, то, здавалося б, це приведе людей до пам’ятника Кобзареві, щоб почути вічне Шевченкове слово: „Борітеся, поборете!”
Але сталося по-іншому. На захід, організований „Просвітою” 9 березня (2002 р. – ред.), прибула невелика горстка людей».
З одного боку, це був наслідок вироблених ще радянського пропаґандою міфів про Т. Шевченка, викривлених нею образів та фактів, а, з другого – наслідок щораз глибшої суспільної алергії на високі слова, за якими не йдуть конкретні справи. Тоді, коли були написані болісні слова про пасивність у ставленні до Шевченка, ніхто на вірив, що Україна спроможеться незабаром на такий феномен, як Майдан.
Щоб тоді, у домайданні часи, більше привернути увагу суспільства до тих цінностей, які заповів нації Кобзар, у парламенті робилися спроби перелік українських святкувань розширити святом Шевченка. На жаль, в українських парламентаріїв періоду Кучми не вистачило розуміння, щоб шевченківський день зробити в Україні українським державним святом.
На цьогорічних парламентських слуханнях (5 березня) на тему «Тарас Шевченко як постать світового значення» поет Роман Лубківський знову піднімав питання про установлення шевченківського дня. Автор ініціативи, звертаючись до керівництва уряду і Верховної Ради у справі оголошення національним і державним святом 9 березня, сказав, що хоч нині в Україні аж забагато свят, проте 9 березня для українців – це особливий день. Ця пропозиція викликала бурхливі оплески учасників слухань, та зрозуміло, що поки кірілівсько-путінський «русский мір» веде гарячу війну проти української держави, питання шевченківського свята і цього разу буде відтіснене на третій план. Першочергове завдання – переможно закінчити цю війну. Друге завдання – відбудова зруйнованої структури Донбасу та очищення української політики від паліїв держави.
З шевченківських урочистостей стали прибирати Шевченків патріотизм. На концерті 1997 р. в Національній опері в Києві, з участю тодішнього президента України Леоніда Кучми, людей прямо дістало, що режисери того Кобзаревого свята намагалися відсіяти найменший натяк на політику. Вони довгим скандуванням «Заповіт» таки домоглися виконання цього знаного твору поета, хоч у програмі концерту його не було. Тоді багатьом здавалося, що вихолощення Шевченка з патріотичної складової – це примха режисера, вихованця московського інституту культури, його ментальна особливість, оскільки в останнє десятиріччя УРСР він був головним поставником політичних заходів. З часом виявилося, що не все таке просте, як на перший погляд здавалося. Хоч тоді при владі в Росії був Борис Єльцин, проте щораз сильнішим ставав крик про недопустимість «переписування історії». «Пригальмовування» Шевченка за президентства Кучми було або прямою вимогою Росії, або політикою Києва «не дратувати старшого брата», у якого до Шевченка «особливе» ставлення. Настільки «особливе», що минулого року телеканал «Оренбург» поставив Шевченка і Гітлера в один ряд, назвавши його невдячним русофобом та амбітним безталанням.
Скандально відомий журналіст із Києва Олесь Бузина до часу подій на майдані Незалежності (2013–2014), де тільки міг, називав Шевченка міфом, і знаходив «спонсорів» на багатотисячні тиражі своєї шевченкофобії. Він взявся повертати «історичну» назву київської вулиці, названу іменем Т. Шевченка, домагається скинення пам’ятника Шевченку та відновлення зруйнованого більшовиками пам’ятника імператору Миколі І (монумент перед університетом стояв на місці нинішнього пам’ятника Шевченкові), при якому був заснований Київський університет. Домагається забрати в університету ім’я Шевченка та привернути ймення св. Володимира.
Ідеї і заяви Бузини були перевіркою, наскільки українці відпорні на наступ російських «вартостей». Хоч і парадоксально, та минулого року навіть Янукович висловлював «стурбованість байдужістю Кабінету міністрів щодо підготовки святкування 200-річчя з дня народження Т. Шевченка». А якщо так, то й вина за весь розгул шевченкофобії також лежала на уряді. Але навіть дітям було зрозуміло, що практично при царських повноваженнях Януковича уряд був лише виконавцем політики президента.
Чи не найбільш скандальним моментом виявилася поведінка місцевої влади на Черкащині, у селі Моринцях (там народився Т. Шевченко), у день відзначення 199-річчя поета. Для відзначення цієї дати формально улаштовано врочистий ранок. Чомусь почався він о 7.30. На цій урочистості місцевому хору не дали можливості заспівати, а моринським школярам – прочитати вірші Шевченка, зокрема «Розриту могилу», яку в радянський період викидали з «Кобзарів». Пояснення такої поведінки – «Шевченко писав революційні вірші, а зараз (на початку 2013 р.) це недоречно». Виявляється, був це ще не весь перелік аномалій того дня. Очевидці твердили, що на згаданий захід прибуло більше міліції, ніж гостей. Чого боялася влада? Не думаю, що боялися якогось бунту. Хоч далекого 1818 р. в селі Т. Шевченка був бунт проти свавілля Енгельгардта. Присланий тоді для «втихомирення» неслухняних козачий загін москалів зарубав аж 18 селян. Сумніваюся, що нині багато хто про ту страшну подію знає і пам’ятає. (Від редакції: Восени 2013 р. в Моринцях у Національному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка» розібрано автентичну 200-літню хату чумака, яка була в аварійному стані. На її місці реконструйовано нову хату. За знищену пам’ятку архітектури прокуратура відкрила справу, а Міністерство культури звільнило директора заповідника.)
Заборона співати і читати Шевченка, а також загони міліції багатьох шокували. Лауреат Шевченківської премії Ігор Калинець сказав тоді, що той неприємний випадок – характеристика епохи, а спробу заборонити «Кобзаря» назвав він анекдотичною ситуацією… Він дав своє тлумачення того анекдоту. Тодішній сучасній владі було не особливо приємно, коли її «кололи» різними висловами Шевченка, доречно допасовуючи їх до тієї чи іншої ситуації. Зрозуміло, вона хотіла, щоб такого не було. Проте заборона Шевченка в його рідному селі виявилася не стільки наказом «згори», скільки місцевим самоуправством, яке у час безвідповідальної влади виросло до патології. Коли на сході України конфлікт лише розгорався, одна донецька школярка в телепрограмі «Шустер-live» заявила, що їй значно ближчий Пушкін, аніж Шевченко.
Нині вже покійний професор з Донецька Олександр Борґардт (українізований нащадок швейцарського німця) у його знаменитій праці «Дві культури», ставлячи в один ряд тих поетів показав, що Шевченко в моральному та інтелектуальному плані постать на порядок вища від Пушкіна. Шевченко оспівував волю та високий дух. Пушкін був байдужим до загарбництва, рабства і, по суті, схвалював ксенофобію.
Ще однією особливістю часу Януковича була так звана «модернізація» шевченківських музеїв у Каневі та Києві, з яких прибрано дух Шевченка. У Каневі після реконструкції «нова» експозиція починалася від стрічок з вінків, які поклали до пам’ятника Кобзареві Віктор Янукович та Микола Азаров…
Звичайно, що з такими порядками багато хто не мирився, і, в першу чергу, мистецькі середовища. Свій погляд на Шевченка та його спадщину вони представляють в окрасах та скульптурах. Були між ними шедеври найвищого світового рівня (зокрема картини Олександра Івахненка). Проте, за визначенням авторитетних мистецтвознавців, було чимало й робіт сірих. Це і питання таланту, і художньої школи. Це одна зі спадщин з радянського минулого, яку Україна мусить ще долати. ■
Російськомовний пасквіль на Т. Шевченка. Фото з Вікіпедії
