(вальд) ■ КУЛЬТУРА ■ №1, 2017-01-01
Підсяніцьке село Костарівці, на жаль, давно втратило тривалість своєї тотожності. Оскільки його піддано двом примусовим акціям виселення, у селі, яке існувало від середньовіччя, не залишилося нікого з нащадків колишніх корінних осадників.
Про те, що село має багату історію, свідчить лише його назва і церква, перетворена на костел. Назва Костарівці пов’язана з місцевою леґендою про те, що улюбленим заняттям засновників села була гра в кості, тому їх називали «костигровці». Є й інша версія. Відомий топономастик Владислав Макарський, автор праці «Місцеві назви давньої Сяніцької землі», джерелом назви вважає слово, яке означало шулера, а не чесного гравця. Якщо навіть на початку існування Костаровець були якісь гріхи, то нащадки давно їх спокутували, чого найкращим доказом є збудована перед 1440 р. церква.
Село було засноване як службова осада Сянока на початку XIV ст. Правдоподібно, щойно після поділів Польщі і підпорядкування колишніх королівських маєтностей габсбурзькій владі, село було виставлене на продаж приватним особам. Власниками стали Урбанські, а потім дуже заслужені для Сяніцької землі Слонецькі, які резидували в Юрівцях. В останні роки перед вибухом II Світової війни майно в Костарівцях належало Леонові Ашхайму.
Після закінчення бойових дій та впровадження в Польщі сільськогосподарської реформи земський маєток поділено. Він став базою для утворення сільськогосподарської спільноти, яку з часом перетворено в Сільськогосподарський продукційний кооператив «Розвиток». Незважаючи на політичні й економічні зміни, ця структура триває до сьогодні.
Члени та керівники кооперативу не стали ворогами всього, що минуло, і не довели до знищення пам’яток, пов’язаних з виселеними мешканцями села. На щастя, уціліла церква Святого Симеона Стовпника, яка перед примусовим виїздом корінного населення була частиною греко-католицької парафії у Чертежі. Не дуже велика, зате вродлива будівля, зведена 1872 р. Зелені від непам’ятних часів стіни 3-частинної структури з чітко зазначеними брилами складових елементів, покриті бляшаним дахом – вежа над бабинцем і дві сиґнатури добре свідчать про їх будівничих. Залишена після депортації вірних церква уникнула найгіршої долі. Вона була передана латинській парафії у Страхоцині і виконувала функцію її філіалу аж до 2013 р., коли її піднесено до рівня парафіяльної святині Різдва Пресвятої Діви Марії.
Коментарі
Не правда, що нікого не залишилосьз корінних жителів. Цьогоріч моя племінниця ( старшої сестри Орисі дочка) Оксана Сайко -письменниця зі Львова зустрілася в Костарівцях з українцями.
“Повернення до коріння. Село Костарівці, що біля Сяноку, в Польщі.Той ж самий дуб, та сама церква. На першій світлині, зліва, у світлому плащі —мій дідо, Іван Лучко, десь у пізньовоєнний або повоєнний час. На фото йому, ймовірно, десь 25—26…
1947 року під час операції «Вісла» мої бабця і дідо були виселені з рідної землі. Глибочезну тугу пронесли крізь усе життя, особливо бабця —скільки історій розповідала про своє дитинство, дівоцтво, і село, які можна було слухати безліч разів, щоразу, як уперше, з дивовижним відчуттям, що все це вже тобі давно відомо, немов ти все це бачила і пережила сама… Бабця відмовлялася, коли була вже змога, побувати в Костарівцях знову, бо «серце трісне…» Вона жила спогадами, які особливо пронизливими були в останні роки її життя. Дідо найбільше згадував про буремні роки свого членства в ОУН, коли попри переслідування, чудом залишився живим.
Неймовірне це відчуття— повернення, коли опиняєшся в селі і якимсь містичним чином, не блукаючи, раптом зупиняєшся автівкою якраз навпроти дідової хати, чи коли зустрічаєш найстарішого мешканця села, пана Ромка, який чистою, без жодного польського акценту, шляхетною українською розповідає, як квартирував у дядька моєї бабці, навчаючись у нього в артілі кравецького ремесла… Видно, вищі сили провадили мене туди, щоби ступити на цю землю, де поховані мої предки, вдихнути це рідне повітря, притулитися до кількохстолітнього дуба, до якого колись тулився мій дідо, і забрати з його покинутої хати, яка ніби все ще вірно чекає на нього, старий родинний образ…
Можливо, всі ці дивовижні історії моїх діда і бабці, що так давно живуть в мені, колись будуть розказані комусь, і, може, й на папері? І це для того, щоб знову й знову проживати їх, і черпати якусь духовну незбагненну силу і натхнення, я повертатимусь туди…”
Костарівці! Рідна батьківська сторона! Жила громада села в мирі і в злагоді , дуже дружньо. В кожному дворі займалися якимось ремеслом. Дідусь по татові- Лучко Семен Павлович був війтом села. Поважна родина. Пекли хліб і щотижня возили до Сянока. Примусово виселені. Дідусь вивіз всіх жителів в Україну, хоч із розповідей знаю, що мали їх переселити на території Німеччини.. Деякі Церковні атрибути привезли в Україну, які досі виконують свою місію … А от рік виселення не знаю ( 1946 чи 1947 ?)
З повагою, Оксана Лучко