ПОГЛЯДИ ■ №36, 2018-09-09

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Навіть дорослі люди люблять вірити в казки. Нехай перший кине камінь той, хто хоч раз не мріяв потрапити у світ, де діють магічні сили, живуть супергерої чи, бодай, звичайні герої, здатні своєю надприродною мужністю змінювати дійсність. Це пояснює, чому люди витрачають великі гроші на кіносеанси найбільших голлівудських продукцій або купляють тонами пригодницьку літературу. Реальність у порівнянні з казкою завжди є менш кольоровою.

Приблизно два тижні назад я читала інтерв’ю з Андою Ротенберґ (куратором і критиком мистецтва), у якому вона згадує відомого польського режисера Анджея Вайду. А. Ротенберґ зараз займається творчістю артистів, які пережили воєнні буревії і цей досвід віддзеркалюють у своєму мистецтві, тому розповідає про проблему А. Вайди з дуже трагічною подією у його житті – вбивством батька в Катині. За словами Анни Ротенберґ, Анджей Вайда ще у фільмовій школі познайомився з надзвичайно здібною дівчиною, яка вголос зізналася, що її батька вбили росіяни в Катині. Наступного дня дівчини у школі вже не було – вона потрапила до в’язниці. Молодий Вайда зрозумів цей урок, тому довгі роки не розповідав про свою родинну трагедію. Його фільми, створені за часів цензури, говорили двома різними вимірами – словом та образом. Іноді в образі знаходився додатковий зміст, якого не було в тексті. Ротенберґ пише, що це був свого роду компроміс режисера, який за всяку ціну хотів творити. Не іти на війну з режимом, але й не служити йому. Звісно, Вайда не гордився своїм конформізмом, тому ніколи голосно не розповідав про історію зі школи. Проте, коли настали сприятливі часи, зняв фільм про катинську трагедію. Показував також у своїй творчості, як його покоління часто змушене було вибирати між творчим існуванням і неіснуванням, неволею і смертю. Це навіть не справа відваги, а переконання, що, коли виживеш, зможеш світові подарувати щось більше, ніж черговий «зламаний хребет». Останнє, чого потребує людина, яка під тиском вчинила свій вибір, це осуд. На жаль, світ, який звик до своїх казкових супергероїв, вважає, що тільки життя, кинуте на стос, є повноцінним.

Нобель замість Оскара? Графіка авторки статті

Особливу радикальність видно в українському радянському культурному пантеоні. Не маємо могил Куліша, Курбаса, Підмогильного, Зерова, Драй-Хмари та інших «українських буржуазних націоналістів», розстріляних в урочищах Сандармох, Соловків чи на Колимі, але говоримо про них з належною пошаною і називаємо «розстріляним відродженням». Зате маємо гранітові могили з рельєфами твердих облич «зламаних» геніїв, таких як Тичина, Сосюра, Рильський, Бажан або Довженко (прах якого, до речі, вже час перевезти з Москви у Київ), тобто «героїв, яких змушено стати пігмеями». Вони в нас, звісно, займають місце в літературному чи художньому каноні української культури, проте завжди з гірким відчуттям вини за тих, яким не довелося дожити віку. Незважаючи на неперевершений талант Тичини, на підтримку Рильського, ув’язненого Плужника, на відмову Бажана від Нобелівської премії, вони вже завжди будуть конформістами, які, перш за все, хотіли жити і спокійно творити. Можливо, і в них була мрія дочекатися часів, коли зможуть зняти «свій Катинь»?

Звичайно, хто справжній герой, показав час. Хоч, як каже одна моя знайома редакторка, час – не телевізор, нічого не показує. До того, ми зараз функціонуємо в реаліях, у яких засоби масової інформації можуть зробити супергероя з кожного і навпаки. Пишу ці слова в день, коли Лех Валенса, новий «антигерой» Польщі «доброї зміни» представив кандидатуру Олега Сенцова до Нобелівської премії миру. Це прекрасна звістка, якщо у драматичних обставинах можна взагалі говорити про щось «прекрасне». З якогось приводу згадується і нещасна історія Василя Стуса та переконання, що пропозиція висунути його на Нобелівську премію під час Перестройки стала причиною його передчасної смерті.

Не маю поняття, про що міг думати В. Стус і чи взагалі дізнався про можливість бути лауреатом Нобелівської премії. Не знаю, що думає Олег Сенцов, чи знає вже про пропозицію колишнього президента Польщі Леха Валенси і чи взагалі про неї дізнається. Що він відчуває, граючи головну роль в вимірі трагіфарси політичних репресій, що призвели до його ув’язнення. Проте думаю, що ні Стус, ні Сенцов не мріяли стати супергероями, їх завданням було просто творити, і бажано в умовах свободи слова і загальної безпеки у своїй державі.

Я вже доросла людина і знаю, що супергероїв насправді немає. Є просто люди – сильні і слабкі. Є люди, які мають вибір, і люди, які вибору не мають. Я не обманюю себе, що світ змінюють супергерої. Я люблю казки, але бачу, що світ змінюють люди, які мають владу, а ті, в кого вона є, це найчастіше «чорні характери».

Чомусь я знову повертаюсь думками до дівчини, знайомої Анджея Вайди з фільмової школи, яка голосно сказала, що її батька вбили в Катині, а наступного дня вона зникла. Невже хтось може сказати правду, і з цього приводу понести кару? Невже можна знищити людину тільки тому, що голосно сказала правду? І чи насправді записую ці
питання у теперішньому часі?

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*