Павло КостУКРАЇНА№36, 2012-09-02

Чи українська опозиція має план реформ?

Понад два роки правління Віктора Януковича – такого часу вистачило, щоб не сумніватися в неґативних оцінках його політики з точки зору реалізації курсу на інтеґрацію з ЄС. Про те, що нема реформ або, у кращому випадку, про їхню імітацію, написано і сказано вже дуже багато. Але в умовах, коли не видно перспективи на прорив, досить цікаво придивитися до опозиційних угруповань, які сьогодні критикують дії влади, а завтра, можливо, визначатимуть курс Києва.

Уже попередній огляд стану справ в опозиційному таборі примушує визнати, що нині потенційні лідери держави зайняті питаннями, які важко назвати розробкою стратегії розвитку країни.
По-перше, великий сумнів викликають основні структурні процеси в лавах опозиції. Кількість таборів альтернативних осередків – зашкалює. “Батьківщина”, в яку на час виборів уллються “Фронт змін” (“ФЗ”) і кілька менших партій, – це найбільша опозиційна сила. Їхній персональний склад, м’яко кажучи, не вражає. Свій псевдореформаторський потенціал “Батьківщина” вже презентувала у 2005-2010 рр. Нині її лідери гучно заявляють про очищення своїх лав, начебто саме виключені з партії діячі були джерелом недієздатності. Хибність такого твердження очевидна – подібно як і те, що це невдала спроба приховати власні недоліки та недостачу чіткого погляду на майбутнє України.
До складу “ФЗ” входять численні нові особи, які переважно займаються активною бізнесовою діяльністю. Декого експерти пов’язують з одіозними олігархами – Ринатом Ахметовим і Дмитром Фірташем. Публічні виступи окремих членів “Удару” Віталія Кличка і “Свободи” Олега Тягнибока – насторожують. Хоч усіх їх можна назвати новими постатями в політиці, то навряд чи варто говорити про нову якість політики з їхнім приходом. Неозброєним оком видно предметну непідготовленість, що при нестачі досвіду дає однозначно неґативну оцінку. За подолання прохідного бар’єру у Верховну Раду побореться ще “Україна вперед!” Наталії Королевської. Але тільки ліниві не говорять про те, що її всіляко підтримує Банкова [Адміністрація президента України – ред.]. Якщо нагадати, що саме “королева українського морозива” 2004 р. активно співорганізувала сепаратистський з’їзд у Северодонецьку, використовуючи свої бізнесові та приватні контакти з оточенням Юрія Лужкова, то стає зрозумілим справжній курс цієї сили.
По-друге, звертає увагу нечіткість картини, на якій опозиція зображує європейське майбутнє України. Список необхідних для проґресу Києва на шляху до ЄС реформ – давно відомий. Також зрозуміло, яка робота в цьому контексті є пріоритетною. До цієї групи входять: реформа державного управління, зміцнення боротьби з корупцією та дотримання основних стандартів демократії. Потрібно однозначно підкреслити, що у випадку приходу до влади опозиційних сил останню проблему буде знято. Це, мабуть, найголовніший козир і те велике позитивне, що виринатиме з можливої зміни влади в Україні. […] зміни влади в Україні.
Справа тільки в тому, що тривалість оцього позитивного буде піддаватися під сумнів з приводу інших недоліків. А саме – це брак адекватної програми реформування державного апарату та боротьби з корупцією. Всі опозиціонери, обговорюючи адміністративну реформу, звертають увагу на потребу скасування змін до Конституції, введених за правління Януковича, які суттєво укріпили роль президента. Такий підхід свідчить про обмеженість їхніх горизонтів – для успіху реформи зовсім інші проекти є ключовими. Їхнім фундаментом є справжнє виокремлення контрольної функції органів влади – з метою зробити її незалежною, – та відокремлення «політичних» посад від «адміністративних». Введення цих кроків може принести результати навіть без кардинальних змін до Конституції, яких хоче опозиція. Але зміни до Основного закону не дадуть результатів без названих реформ. Сумнівно, чи це розуміють у лавах опозиції.
Слово «корупція» напевне б’є рекорди присутності на вустах опозиційних діячів. Але серед серйозних рецептів її подолання називається тільки створення спеціалізованого органу, який буде займатися явищем. І навіть ці заклики лунають як пустий лозунґ без уточнення обставин і принципів, згідно з якими він мав би працювати. А варто нагадати, що ефективна протидія корупції вимагає масштабних змін і розробок: прийняття закону про конфлікт інтересів та про лобіювання, уточнення процедури проведення спецперевірок щодо державних службовців, деталізації місця Рахункової палати та Державної фінансової інспекції в цих процесах і т.д. На ці питання опозиція відповіді ще не дала.
Жодна з опозиційних до влади сил досі не презентувала пропозицій щодо реформ у такій чутливій сфері, якою є газовий сектор. І це при тому, що надактивній критиці з їхнього боку піддається газова політика Банкової. Один з авторитетних експертів у питаннях енергетики недавно зізнався, що, запропонувавши лідерам опозиції свої послуги при розробці майбутньої політики України в енергетиці, почув, що «він їм поки що нецікавий і зараз не пора на це». Тож коли, на їхню думку, прийде час?
Поза увагою залишаються принципи майбутньої інформаційної політики, у якій занедбання б’ють рекорди. Опоненти влади активно її критикують за гуманітарну частину діяльності. Але далі розмов про захист української мови та спротив історичній політиці команди Януковича справи не доходять. Звичайно, це дуже важливо й потрібно, але український гуманітарний простір вимагає зовсім свіжих ідей та концепцій, які докорінно змінять його характер. Подібних рухів, на жаль, в опозиційному таборі не спостерігається.
З урахуванням того, як В. Янукович «просуває» Україну в ЄС, евентуальний прихід до влади опозиційних сил природним чином буде обнадійливим для європейського майбуття Києва. Водночас брак у рядах опозиції чіткої стратегії розвитку країни породжуватиме відчуття «дежавю» періоду 2005–2010 рр., коли швидко стало ясно, що у Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко немає плану реформ. Поточні процеси навколо опозиції свідчать про те, що нині опоненти влади думають, як замінити на Банковій Януковича. А з реформами розберуться потім. Дивує те, що опозиційні сили не залучають до праці аналітичних центрів та громадських організацій, які вже сьогодні готові запропонувати свій погляд на майбутнє України.
Парламентські вибори, заплановані на жовтень 2012 р., навряд чи приведуть до кардинальних змін на політичному олімпі – можливо, опозиціонери роблять висновок, що в них ще багато часу на практичну презентацію свого реформаторського потенціалу. Але з урахуванням ідеологічних і персональних протиріч уже сьогодні можна засумніватися не тільки в здатності здійснити прорив на європейському напрямку, але й у тому, чи опозиція зможе потиснути теперішню владу. ■

Поділитися:

Категорії : Україна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*