Дорота НавпакиПОГЛЯДИ№8, 2018-02-25

Якщо б на землі були пекло і рай, то чистилищем був би українсько-польський кордон. Тоді автобусні перевізники – це міфічні Харони, що за монетки возять загублені душі туди-сюди. Ох, уже й набачились історій човни-автобуси, не одне могли б розповісти. Не одне описати можу і я. Адже ваша скромна авторка Дорота Навпаки їздить автобусом за маршрутом Львів – Варшава принаймні раз на 2–3 місяці. Щоразу ці поїздки насичені стандартними прикордонними пригодами та проблемами – черги, невигідні автобуси, завелика кількість баґажу. На минулі свята моя валізка, наприклад, їхала у вічно не діючому автобусному туалеті, а кухонний комбайн подруги – біля водія, тому що баґажне відділення було завалене клітчастими сумками наших працьовитих жіночок. Проте всі, так би мовити, декорації подорожі – це ще півбіди.

Ілюстрація Софії Філіпчук
Ілюстрація Софії Філіпчук

Останнім часом я щораз більше уваги звертаю на дійові особи, тобто на водіїв і пасажирів. Митники «пріходят і уходят», а «люди автобусні» залишаються, і з ними вам їхати в одному просторі мінімум 8 годин. І так кожного разу.
Між пасажирами автобуса на деякий час установлюється якийсь дуже тісний, чи то пак, інтимний контакт. Люди знайомляться, діляться мандаринками і канапками, іноді чимось міцнішим (для певності, щоб удало пройти чистилище). Якось я їхала з п. Василем і п. Тарасом, які зі Львова до кордону нахлебтались коньяку вже так, що падали. Але то були справжні джентльмени, бо хоч кидало їх у різні сторони, вони все ж мужньо несли на перевірку мою торбу. Після кордону мої нові «друзі» вернули собі під ноги і коньяк, і закуску. Але ситуація все одно вимушувала нас бути близькими на цьому невеликому проміжку життя поміж Львовом і Варшавою, оскільки ніщо так не зближує людей, як чистилище, яке ви разом проходите. Кожного разу після черг і перевірок усі пасажири відчувають спільне полегшення й одночасно спільну вселенську тугу, яка огортає серце при покиданні свого маленького теплого пекла й переходу в новий холодний і чужий рай.
Для Харонів-перевізників ми, пасажири, тимчасові жителі на планеті, де вони керують. Звичайно, Харони не зацікавлені створити нам комфортні умови, їм не так важливо, чи ми повернемось на їхню планету. Вони знають – як не ми, то інші. Основне, щоб ми мали квитки  і не створювали зайвих проблем, а якщо вже створюємо, то повинні їм компенсувати дискомфорт. Польські та українські Харони схожі між собою, хоч розмовляють різними мовами, але думають, зазвичай, лише про свій графік і заробіток.
Українські Харони запаковують свої човни людьми і торбами нерідко по самі вінця, адже кожна людина і якась передача – це гроші. Бувало, що в українських човнах людей їхало більше, ніж було для них місць. Якось українські водії вирішили не робити планової зупинки на туалет від Варшави до кордону (а це приблизно 5 годин їзди). Дівчата в автобусі непритомніли, але всі боялися висловити царям автобусного світу своє невдоволення. Польські Харони трохи більше дотримуються правил, бо бояться штрафів, тому намагаються хоча б створювати видимість порядку у своїх човнах. Проте до українських пасажирів часто ставляться зневажливо, апріорі вважаючи, що вони не вимагають особливої поваги.
Під час останньої поїздки зловили на сканері українського дядечка з мого автобуса, обмотаного цигарками. Митники були злі, але порадили вирішити йому питання на місці, заплативши штраф. Процедура оформлення штрафу трохи триває, тому весь наш автобус, який за графіком і так спізнювався на добрих 4 години, чекав ще 40 хвилин на цигаркового порушника. Чекав і водій нашого човна, але зовсім не з благородних міркувань, – думаю, йому теж щось перепало з кишені порушника, може, пачки українських цигарок, які дядечку таки вдалося пронести крізь сканер (я зауважила, як він урятовані «папіроси» швидко передав другові).
У самих же пасажирів автобуса під час проходу чистилища зароджується якась вимушена солідарність. Тут світ ділиться на чужі автобуси: «он ті перед нами» і на «свій». Усі зацікавлені, щоб «свої» пройшли швидше сканер та опинились «по ту сторону». І все ж, коли сканер Цербер таки ловить когось із пасажирів на гарячому, на обличчях багатьох інших, які вдало пройшли Цербера, прочитується помітне полегшення «добре, що не мене» і навіть своєрідна зловтіха. Після того, як «вичистили» дядечка з папіросами, частина пасажирів, що вдало минула перевірку, жваво обговорювала, як він невдало сховав ті цигарки, і що їх ніколи б не зловили так по-дурному.
Але найбільше таки об’єднує човнових пасажирів бажання задовольнити свою природну потребу. Тут усі ладні боротись і проти водіїв, які не хочуть зробити зупинки, і проти черг на чистилищі, і проти всього світу. Пасажири стають рівними і близькими в бажанні піти в туалет. І є в цьому щось таке людське і зворушливе. Ніколи ніхто не буде тобі таким близьким і рідним, як той, хто терпить з тобою ті самі муки і ділить ту саму приземлену мрію про відвідання туалету. За мить чари випаруються, а ви станете знову чужими, вимушено запханими в один простір людьми. Але поки що підтримуєте одне одного і навіть готові пропустити вперед когось, хто страждає більше.
Ці рейсові поїздки через чистилище визволяють у людях все найкраще і найгірше водночас. Спільний стрес міжкордонних автобусних пригод – це те, що вже давно забули наші європейські сусіди, у яких чистилища переважно лише символічні, а навіть перевірки в аеропортах чи не простіші, аніж прохід українсько-польського кордону. Чистилище втомлює, воно принижує, воно розбурхує нас, проте це наш унікальний досвід, який дозволяє пізнавати в собі та інших щось нове і незнане.
Я іноді думаю, як ми будемо жити без цих усіх перешкод на шляху до «раю», чи не буде для нашої звиклої до страждань української душі надто простим і нецікавим сісти в автобус і без проблем проскочити кордон? Чи не буде нам бракувати адреналіну в крові і бажання боротись? Адже ми звикли боротись у міжкордонні навіть за своє місце в човні чи похід у туалет. А що робитимуть польські та українські Харони, коли стануть звичайними водіями автобусів поміж уже не такими різними світами? Вони теж утратять свою важливість, свою місію переправляння людей з одної реальності в іншу…
Тож, поки все не стало НАВПАКИ, а точніше так, як воно б мало бути, треба насолоджуватись контрастами емоцій, що їх дарує нам унікальний досвід чистилища. Завтра його може вже не бути, і ми сумуватимемо за міжкордонними пригодами й тим, що вони в нас пробуджують. А колись переповідатимемо дітям казки про «набурмосених» Харонів та оповиті міфами черги, утворені з човнів. Як то кажуть, що нас не вб’є, тe зробить сильнішими. Хвала і велика дяка чистилищу за те, що виростило покоління мужніх, витривалих до незгод і незручностей українців. ■

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Україна на шляху до членства в Європейському Cоюзі! Панові Анджею Дуді, президентові Польщі

Шановний пане Президенте, 23 червня 2022 року увійшло в історію як день, якого Європа остаточно перекреслила постімперську спадщину минулого. Країни – члени Європейського Союзу...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*