Стратегії мобілізації українців

Григорій СподарикГРОМАДА2012-05-25

{mosimage} Десять кілометрів пішки до церкви, молодіжні домовленості про спільний виїзд на “Ватру” чи спогади людей в електронному записі, хоч це абсолютно різні види активності, то, в оцінці соціолога Марека Дзеверського, всі вони становлять складові етнічної мобілізації українців у Польщі. Така мобілізація мала і має місце тому, що 1947 р. польська влада, проводячи депортацію, спричинила насильну зміну життя чи способу мислення українців: це травма, яка проявляється дотепер. Її ілюстрацією може бути те, що навіть і нині дехто притишує голос, коли в громадському місці веде телефонну розмову українською мовою. Згадувана мобілізація – це відкритий процес, в якому чергові покоління українців постійно щось дописують від себе.
Відчуження зустріло не тільки депортованих на Мазури, але й тих, хто залишився на рідних землях: ці люди якоюсь мірою також перестали вже бути в себе, – говорить М. Дзеверський, згадуючи про розірвані депортацією міжлюдські взаємини та знищені релігійні, громадські й культурні структури. Ці образи, зокрема, появляються в його дослідженнях, які велися з 1998 р. до 2007 р. у Бещадах, у ґмінах Команча і Загір’я, а також на Мазурах (у ґміні Круклянки, навколо Ґіжицька та Хшанова). Соціолог пояснює, що в подорож з півдня на північ Польщі його відправили самі українські респонденти. Він скористався цією пропозицією, розуміючи, що лише так можна спробувати відтворити колись суцільний простір. Дослідник перевіряв, як вибудовується спільний досвід людей, до котрих доторкнулася однакова трагедія – проте одні живуть на місці виселення, а іншим прийшлося функціонувати в опустошілому рідному просторі. Зібраний таким чином матеріал дозволив не лише “сфотографувати” дійсний стан чи окреслити ефективні засоби збереження української ідентичності, але й приглянутися до викликів майбутнього.
Як відзначає М. Дзеверський, після Акції “Вісла”, яку він називає “процесом виривання з первісної традиції, що досі триває”, українцям треба було вийти зі своєрідного ґето й подолати марґіналізацію. Цьому процесові допомогли, прискорюючи його, демократичні зміни в Польщі. Одним з важливіших каталізаторів була Церква: “Священиків Василя Гриника чи Мирослава Ріпецького люди вважали не лише духовними особами, але й патріотами, які бачили єдність національної ідентичності з релігійною”, – говорить дослідник. Ключем стратегії мобілізації українців у Польщі є пам’ять. Вона, з одного боку, є ідеалізованим образом рідних земель, а з другого – змушує українців на місцях поселення після депортації поміщати певні власні знаки.
Появу греко-католицьких храмів на Мазурах Дзеверський вважає проявом прагнення українців достосувати місцевий етнічний краєвид до своїх потреб. Дослідження показують, що подібну активність супроводило те, що в польських храмах українці відчували себе гостями, а часто просто суб’єктом, який “заважав”. Отже своя церква ставала не лише місцем культу, але й площиною укріплення міжлюдських зв’язків, місцем культурних і суспільних заходів: “Церква досі організовує пам’ять та встановлює в громаді певні національні символи”, – ділиться спостереженнями соціолог.
Таку саму функцію виконує активність українців, зв’язана з упорядковуванням цвинтарів на рідних землях, чи заходи задля появи в польському просторі назв вулиць з іменами важливих постатей власної громади. Варто пам’ятати, що й усілякі культурно-розважальні заходи, хоч вони нас інколи просто перестають цікавити, – це також певна стратегія збереження ідентичності. Біль і страждання змінюється карнавальною конвенцією: “Це черговий простір для відновлення пам’яті”, – запримічує М. Дзеверський, який у згаданих заходах бачить привабливу сферу для молодіжних зустрічей.
Добрим прикладом іншого “переопрацьовування” пам’яті є нещодавня діяльність журналістів Романа Крика та Богдана Гука. Перший – фільмами про депортацію, а другий – веб-проектом “Руський апокриф” (про історію та культуру українців у Польщі) вони створюють “живі бібліотеки” укріплення й передачі пам’яті. Важливим у цьому процесі є використання електронних мас-медіа, до яких люди мають доступ незалежно від того, чи вони живуть на рідних землях, на Мазурах, у Силезії, чи будь-де у світі. Проекти згадуваних журналістів можуть також використовуватися для боротьби з амнезією. За словами Дзеверського, саме вона сьогодні є досить небезпечною для української ідентичності в Польщі, а проявляється хоча б у тому, що молоді респонденти, відповідаючи на запитання про місце походження предків, казали – “десь з Підляшшя”, або “з-під Перемишля”.
Черговий механізм мобілізації – це поширення простору української мови: наскільки це дозволяють освітні можливості, засоби масової інформації чи масова культура. Варто пригадати, що колись “професорами” української були тільки діди і батьки, а вона сама функціонувала майже виключно в безпечній рідній хаті. Взагалі не було місця для української мови у громадському просторі: бо, подібно як і слово “бандерівець” чи інші стереотипи, вона відразу викликала настороженість. Єдиний виняток становила церква – там завжди можна було безпечно говорити “по-своєму”. Дзеверський не спроможний визначити масштабу цього явища, але, спираючись на розмови зі своїми студентами, відзначає, що споконвічних мешканців Польщі – українців – і таких явищ, як Акція “Вісла”, ці молоді люди практично не асоціюють. Для них українець – це гість зі Сходу, добрий, ретельний та дешевий фахівець: “У певний момент не буде з ким вести діалогу, бо молода людина з моїх занять значно більше знає про далекі країни та їхніх мешканців, ніж про українців на Мазурах. У проектах Гука і Крика, з якими я ознайомив студентів, вони побачили щось інше, бо досі країну озер асоціювали всього лише з плаванням та відпочинком”, – висловлює свою думку дослідник у контексті потреби й одного зі способів виходу до польської більшості.
Однак не лише це є викликом для української громади. Хоч мазурський краєвид пристосовано, а організаційна активність тамтешніх українців часто перевищує ту, яку демонструє більшість, це не змінює факту, що проживання у віддалених від центру реґіону пунктах з високим безробіттям чи обмеженим доступом до культури стає щораз менш привабливим. На це накладаються прагнення українських сімей, щоб дитина здобула вищу освіту, після чого в рідні сторони молодь також повертається досить рідко. Все це призводить до того, що ідентифікація з українською ідентичністю нині міцно індивідуалізується і не конче спирається на спільності, наприклад, релігійній.
Науковець відзначає, що зустрівся з ідентифікацією українця-буддиста. Подібні індивідуальні вибори – це поле, яким мусить зайнятися організоване українство у Польщі. Вишивана сорочка, традиційна страва, культурний захід, храмова споруда (як у Мокрому, так і в Круклянках), – усе це може бути ринковим товаром і туристичною принадою, а водночас усіх ззовні ознайомлювати з нашою етнічною приналежністю.
Варто відмітити, що саме ці механізми українці певною мірою засвоїли, хоч, як зауважує Дзеверський, вони повинні прагнути відкрити очі на це місцевого самоврядування. У полі викликів постійно залишається боротьба зі взаємними стереотипами й упередженістю, яка корінням сягає трагічного спільного минулого. Тут соціолог, спираючись на німецько-французький досвід, рекомендує по суті найефективніший шлях – виховання наступних поколінь, чому ніщо краще не прислужиться, як культурні та молодіжні обміни між двома країнами.
(Мирослав Дзеверський працює в Інституті соціології Силезького університету. З доповідю про “українську мобілізацію” виступав на ІІ Конґресі українців у Польщі, 28-29 квітня в Перемишлі).

“Наше слово” №22, 26 травня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*