Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl ■ ПОДІЇ ■ №38, 2017-09-17
Між Україною і Польщею – найгірший період відносин за останні 25 років. І небезпечне навіть не це: попри конфлікт, між країнами нема навіть відчуття довгострокових пріоритетів. На думку польських та українських експертів, це називається «стратегічний маразм».
Це – висновки рапорту польського Фонду Стефана Баторія та українського Фонду «Відродження», що називається «Пріоритетне партнерство: спільне бачення польсько-українських взаємин». Документ написали 19 експертів Групи польсько-українського діалогу, серед яких такі прізвища, як Боґуміла Бердиховська, Микола Рябчук, Павел Коваль, Кшиштоф Становський чи Петро Тима.
Рапорт 4 вересня представили у Варшаві керівники груп з польської та української сторін – відповідно Катажина Пелчинська-Наленч та Дмитро Шульга.
– Рік тому утворилася наша група, яка написала спільний текст. Саме не паралельні тексти, а спільний текст, – наголошувала К. Пелчинська-Наленч, нині – керівник програм у Фонді Баторія, а раніше – зокрема посол Польщі в Росії. К. Пелчинська-Наленч зізналася, що, оскільки вже не є дипломатом, може дозволити собі «більш прикрі слова». Вона підкреслила фразу «стратегічний маразм», який, на думку експертів, запанував у двосторонніх взаєминах.
За словами Пелчинської-Наленч, Польща та Україна в найближчій перспективі мусять відмовитися від кількох фраз, що постійно повторюють представники обох держав. Якщо йдеться про Варшаву, то вона «мусить зійти з менторського п’єдесталу» і припинити повторювання фрази про важливість польських дій у євроінтеґрації України, – адже «міф Євросоюзу, що марширує на Схід, уже закінчився». У свою чергу Україна, за словами експертки, має перестати твердити Польщі, що «ви нам винні, оскільки ми захищаємо вас від Росії».
У свою чергу, директор Європейської програми в Міжнародному фонді «Відродження» Дмитро Шульга звернув увагу на філологічну дискусію, яка розгорілася між польською та українською частиною групи діалогу: якщо фразу «стратегічний маразм» вживають у польській версії, то українці воліють «стратегічний абсурд». «Саме через цю дискусію поки що нема української версії рапорту», – пояснив український доповідач.
За його словами, у Києві відчувають, що «з польського боку є певні межі солідарності з Україною». На думку Шульги, це можна прослідкувати в підтримці Варшавою української оборонності чи енергетики. Якщо в газовій сфері співпраця між двома країнами іде досить добре, то цього не можна сказати про співробітництво у нафтовій чи в електроенергетичній царинах.
Українська частина групи також неодноразово висловила занепокоєння щодо браку залучення Варшавою Києва до реґіональних проектів, – ідеться передусім про Міжмор’я, – на липневий саміт якого в Польщі не запросили українського президента.
У зв’язку з цим українська сторона має кілька відкритих запитань до Польщі. Це, по-перше, характер зацікавлення Варшавою Києвом, чи Польща вбачає в сусідці лише проблему, чи теж бачить шанси? І по-друге, як Польща бачить свою роль в українських реформах – адже Варшава перестала бути найактивнішою на цьому напрямку, поступаючись Канаді чи США, проте чи вона має амбіції бути активною?
Альона Гетьманчук, директорка київського Інституту світової політики, розширила останнє питання. Вона підкреслила, що Україні зараз цікаві не лише приклади реформ, але й їхня практика, зокрема їхня невідворотність. Як вказала А. Гетьманчук, натякаючи на ситуацію з судами в Польщі чи Румунії, в Україні такою «точкою неповернення» вважають реформи правосуддя.
Польський експерт Адам Бальцер звернув увагу на суспільні відносини поляків та українців, а точніше, на диспропорцію: у той час, коли в Україні поляки радіють званням найбільш дружнього українцям народу, в Польщі українці мають третину суспільства як «неґативний електорат». «Те, що відбувається в польському Інтернеті, дуже впливає на неґативний образ українців у польському суспільстві», – наголосив А. Бальцер.
Євген Глібовицький, член української «Несторівської групи», підкреслив, що Україна і Польща підійшли до сьогоденних взаємовідносин у зовсім інших ролях, ніж на початку 1990-х рр.: тоді держави можна було вважати посткомуністичними, а нині вони позбавляються залишків тоталітаризму. «На наших очах зустрілися два нові суб’єкти, і потрібно говорити, як нам діяти в зовсім нових статусах», – наголосив Глібовицький.
Польський євродепутат Міхал Боні, коментуючи рапорт, наголосив, що не можна будувати нових взаємин між країнами «без занурення в європейський аспект». Це великою мірою і проблема відносин, беручи до уваги конфлікт офіційної Варшави з Брюсселем.
Зрештою, і польські, і українські доповідачі погодилися, що зараз у відносинах панує статус-кво, і тому їхні пропозиції мають тимчасовий характер, є пропозиціями «кращого з гірших» на неспокійний період. Адже найгостріша ситуація – історичні питання – великою мірою сприяє маразмові/абсурду у взаєминах. Рішення в цій царині, підказують члени Групи польсько-українського діалогу, це «згода на незгоду». Однак вони визнають, що така згода не може тривати вічно, вона є просто методом пережити гірші часи. У той же час, на що вказала К. Пелчинська-Наленч, польсько-українським взаєминам потрібна більша інституціоналізація співпраці, яка мусить містити багато вимірів – не тільки минуле, але й такі справи, як розбудова транспортної інфраструктури, питання мігрантів, співпраця молоді, неурядових організацій тощо. ■
